Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
— Нормально. Але як ти хочеш їх зруйнувати?
— Розумієш, є одна компанія, яка б охоче перехопила цей бізнес. Вони тільки й чекають слушної можливості, і от я, уважно вивчаючи твій рукопис, натрапляю на знайомі імена. Я просто в захваті від твоєї наївності! Ти навіть не подумав, що імена варто змінити!
— Я писав для себе, а не для друку. А коли буду друкувати, то дещо зміню.
— Ну, це ти, дорогенький, ще не скоро видрукуєш. Хіба де на Заході. Але, як ти гадаєш, кого я зустрів у твоїй повісті?
— Важко сказати. Шиньйона? Його всі знають.
— Та ну — Шиньйон! Лушпайка! От Франьо — це фігура!
— О-о! Не кажи мені тільки, що ви з ним нерозлучні друзі! — скривився я.
— Знаю, що в тебе нема підстав, аби його палко любити. Але є одне святе правило: ворог нашого ворога — наш друг!
— Себто Франьо — це наш друг?
— Ти мудрієш на очах! Франьо якраз і належить до тієї компанії, що спить і бачить, як фірма пана Ромка злітає в небеса.
— Чому ж вони її ще досі не висадили в повітря?
— Брак динаміту. Але ми їм запропонуємо цей динаміт. Розумієш?
— Не розумію.
— Ну, це ж елементарно! Ти знаходиш Франя і повідомляєш, що в тебе є одна касета. На цій касеті увічнено сексуальні подвиги відомих діячів місцевого масштабу. Досить лише Франьові натякнути цим діячам про існування подібної касети, як від Романа і його фірми лишиться саме мокре місце. А тим часом увесь бізнес перейде в руки іншої компанії.
Я хвильку подумав і побачив, що цей план не є аж такий ідеальний.
— Ярку, ти, мабуть, знаєш, що пан Роман так само не з порожніми руками. Він же має свій власний динаміт.
— Має. Це я сам його ним і забезпечив. Я знімав оргії, а потім робив копії — для себе і для шефа. Звичайно, я вибирав тільки найцікавіше. Все це вмістилося на одній тригодинній касеті, яку він зберігає тут. Отже, коли сюди примчить міліція, зробить обшук і її знайде, йому капут. І не тільки йому. А тут поселяться нові люди.
— Ти знаєш, де ця касета?
— Цього я не знаю. Шеф її береже, як козирну карту. Коли запахне смаленим, то забезпечить де-небудь в іншому місці: мовляв, якщо з ним щось станеться, касета потрапить в КГБ чи ще куди. А поки все спокійно, вона лежить собі любесенько і чекає своєї пори.
— Чому ти сам досі не зустрівся з Франьом?
— Е ні, сам на сам я не маю бажання такі справи налагоджувати. Крім того, він подумає, що пан Роман мене навмисне підіслав для якоїсь провокації. Ти людина збоку, він тебе не буде остерігатися. До того ж, судячи з твого опису, він мусить тебе мати за лопуха.
Я пропустив повз вуха його репліку і спитав:
— Скільки всього касет?
— Існує дві касети. Одна в шефа, а друга в мене. Ну, то як — згода?
— Добре. Я розшукаю Франя. Хоча після тієї історії він мені не дуже довірятиме. Можливо, запідозрить, що я хочу помститися.
— Для початку передаси йому п’ятнадцятихвилинну касету. Так би мовити, для реклами. Тоді він вже з гачка не зірветься.
— Де ти пропав? — спитала Дзвінка, коли я зайшов до хати.
Обід уже чекав на столі.
— Романа ще не було?
— Ні.
— Нас ніхто не підслухає?
— Не бійся. Служниця пішла до церкви. Ми самі.
Я розповів за обідом про свою розмову з Ярком.
— Ти думаєш, ця затія вдасться? — спитала вона.
— Треба спробувати. Що мені робити з рукописом?
— Дай мені. Я хутенько прочитаю і спалю, добре? — Вона наблизилась до мене, пригорнулася і прошепотіла:
— Я маю для тебе сюрприз.
— Який?
— Коли я тобі розповім, то він уже не буде сюрпризом. Наберися терпцю, скоро побачиш. Якщо нам усе вдасться…
Вона не докінчила, коло будинку пригальмувало авто. Дзвінка визирнула у вікно.
— Твій чоловік? — спитав я.
— Ні, фрау Ольга. Йде до нас. Не забудь, що ми на «ви».
Фрау Ольга мала на собі чорний в смужку костюм. Виглядала на дуже поважну особу, навіть волосся вже не спадало грайливо на плечі, а було укладене в сувору зачіску.
— Добрий день, мої любі, смачного. Я за паном Юрком.
— Десь маємо їхати? — спитав я.
— Так. І то вже. Але мусите вдягнути свій новий костюм. І все решта. Пана Романа ще не було?
— Напевно, під вечір буде, — відказала Дзвінка.
Я подався у свою кімнату і за кілька хвилин об’явився перед обома жінками у всій своїй красі.
— О, то я розумію! — сказала фрау. — Хлоп вбраний, як до шлюбу!
— А що, маєте таку поважну справу? — спитала Дзвінка.
— Їдемо в дитячий будинок, — багатозначно відказала фрау. — Нас там уже чекають.
Коли ми вийшли на подвір’я, я вдав, що у мене печія.
— Нема ради, — простогнав я. — Мушу випити соди від тих смальців пані Зоні.
Я повернувся в дім і сказав Дзвінці, де знаходиться рукопис.
— Забери його вже, поки не знайшли.
— Ти тільки за цим повернувся?
— Не тільки. Ще за тим, щоб тебе цьомкнути в губки.
За мить я вилетів на вулицю, де вже біля авта чекала мене фрау Ольга.
— Треба буде попередити пані Зоню, аби смажила на олії, а не на смальці, — усміхнулась вона. — А то в нас дехто тяжко переносить масні страви. І віддавна це у вас?
— Після війська. Там нам присмачували якимсь гидким «комбіжиром». Як згадаю, відразу знову починає пекти.
— Візьміть в бардачку свій пашпорт.
— Мій пашпорт? — перепитав я, знаючи, що він лишився вдома.
— Візьміть-візьміть.
Я вийняв пашпорт і, розгорнувши його, отетерів. В пашпорті було моє фото, але прізвище далеко не моє: Амбарцум'ян Ованес Арутюнович, народився в Єревані.
— Це тепер я?
— Ви. А я ваша дружина: Амбарцум'ян Ізабелла Аветіківна.
Ну, фрау Ольга зі своїм чорнющим волоссям могла залюбки зійти за вірменку. Щодо мене, то я вже колись з успіхом зіграв ролю грека. Нема причин, аби я не спробував перевтілитися на вірменина.
— А ви не могли б мені все пояснити?
— Ми маємо в дитячому будинку вдочерити дівчинку. Ми з вами приїхали з Єревану. Директорка дістане кругленьку суму й оформить усі папери. Я вже була нині зранку, але виявилося, що потрібен і батько. Не забудьте, що розмовляти мусите каліченою російською мовою.
— Ну, це я вмію. А що ми далі будемо робити з нашою донечкою?
— Навчати жити, — відказала вона тоном досвідченого педагога.
Не скажу, що мене тішила вся ця комедія з оформленням батьківства, але відмовитися не було можливості.
Авто ми лишили на сусідній вулиці, щоб не засвітитися з львівськими номерами. Я зачесав волосся назад і вбрав чорні окуляри.
Пишна розмальована пані директорка зустріла нас мало не з обіймами. Видно, що вранці фрау Ольга вже встигла її задобрити. Вона відразу провела нас до себе в кабінет, запропонувала каву з коньяком, не забувши при цьому розсипатися компліментами на адресу вірменських коньяків, і стала шурхотіти паперами.
— Дівчинку вже збирають, — повідомила вона. — Прошу ось тут розписатися… і тут… і тут…
Ми поставили підписи. Можливо, варто було попередньо потренуватися, бо щось мій підпис вийшов якимсь надто закрученим, як то буває в людей, які ще його не виробили.
— У вас там чудовий клімат, — сказала мрійливо директорка. — Я була в Єревані кілька років тому… Фрукти… виноград… Дівчинці все це дуже потрібне. Організм якраз розвивається. Я дуже рада, що Мартуся поїде жити на Кавказ. А які у вас люди! Які люди!
Вона торохтіла без упину, доки фрау Ольга не вийняла з торбинки згорток з грошима і не передала їй.
— Перерахуйте, — сказала фрау усміхнено.
— Ну, що ви! Що ви! — почервоніла та. — Я вам вірю! Ви солідні люди! Я відразу, тільки глянула і бачу — які солідні люди!
З цими словами вона розгорнула гроші в себе на колінах і таки перерахувала.
До кабінету молода вихователька ввела чепурненьку дівчинку з довгим каштановим волоссям. Дівчинка була схожа на ляльку і мала великі чорні очі.
— А ось і Мартуся! — радісно повідомила директорка. — Мартусі чотирнадцять років. Вона дуже гарно вчиться. Мартусю, це твої нові батьки. Вони приїхали за тобою аж з Єревану. Уявляєш? В Єревані тепло. Там ростуть персики, гранати… Там дуже люблять дітей… Мартуся така сором’язлива.
