БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
—Але ж сонце ще не зійшло, – геть спантеличено заперечив я.
—Ще не зійшло, – пояснив він, так само не розплющуючи очей, – але за сім хвилин зійде, і тоді ти закриватимеш мені його перше проміння, а воно найкорисніше...
– Але що, що ви тут робите? - ніяк не міг повірити я.
—Я тут відпочиваю. Лежу й чекаю, доки зійде сонце, а потім цілих сорок хвилин засмагатиму. Двадцять на спині, а двадцять на животі. Далі сонце стане радіаційним, і тоді я піду в готель... Інша річ, що ти тут робиш?
Мені хотілося відповісти щось таке, що змусило б його відчути себе безпомічним, що нарешті дало б йому зрозуміти – не все у твоїх руках і далеко не все йде за твоїм планом... Ба, може, навіть значно гірше... Трохи подумавши, я відповів:
—А я тут ховаюсь.
—Від кого? – спитав він, так і не розплющивши очей. Мені здалося, що він узагалі зажрався.
—Від уявного супротивника... І намагаюсь ні про що не думати...
—Від уявного супротивника? – поцікавився він. – То як?
—Ну, – сказав я, – все наше життя – це коли на тебе наступають невидимі, уявні супротивники. Цьому навіть у школі вчать. Ви ж мали вчитися в школі? І от вони наступають, а ми мусимо обороняти свої метри й кубометри, а якщо пощастить – то й захопити їхні... Так і страждаємо, перепрошую, хуйнею все життя...
—В принципі так, – згодився він. – Десь так усе й відбувається... То що ж тоді тебе непокоїть?..
—Та нічого, – відказав я. – Мені ці метри й кубометри до одного місця, я не хочу їх обороняти, а тим більше завойовувати, я навіть думати про них не хочу, я не хочу думати про уявного супротивника...
—У тому-то й річ, – сказав бежедешник, – що, коли ти не думаєш про свого уявного супротивника, він продовжує думати про тебе...
—Стрьомний, ба навіть серливий світогляд, – відзначив я.
—Таке життя... – пояснив ас.
—Ви що, екзистенціаліст? – спитав навіщось я, розуміючи, до чого він хилить.
Він скривився, але відповів:
– Ні, я препод, звичайний препод із БЖД...Чуєш, – сказав він, – якщо ти не думатимеш про них, про тебе думатимуть тільки вони, от і все... Більше про тебе ніхто не подумає...
Тут він нарешті розплющив очі, звівся, кинув у пісок допиту пляшку «офіцерського» і якось повільно, проте водночас зашугано, рушив убік моря. Його старомодні плавки-сімейки висіли на задниці мішком.
– Що, навіть батьківщина не подумає? – спитав навіщось я, поглядаючи на порожню пляшку.
Не обертаючись, він знизав плечима й увійшов у перші хвилі. Неквапом він ішов уперед, аж доки не занурився по самісіньку шию, а далі поплив, зовсім невміло, якось по-собачому, словом, асу з БЖД зовсім не личило так плавати. Хвилин за п'ятнадцять його черепа не стало видно.
Я підійшов до моря й сів на холодний пісок. Він був, наче вистигла за ніч кава. До моїх ніг лагідно, по-котячому, нагадуючи покійного Мяудзедуна, тулились холодні хвилі. На воді, за кільканадцять метрів від мене, спокійно похитувалася бейсболка з тріснутим козирком і написом USA, а ген за лінією горизонту почало з'являтися тонко-рожеве сонце, без жодних плям, як тоді, в момент затемнення. Сонце було ВЕЛИКЕ й водночас дуже далеке, таке ДАЛЕКЕ, що якби воно зводило глянути на мене, то не побачило б нічого, окрім порожнього морського берега...