БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

Я увійшов до тамбура перший, Анжелік, за­горнута в плед, наче ацтекський шаман, сунула позаду. І тут з'ясувалося, що двері нашої з Іка­русом обителі взагалі висять на одному завісові. Матрац якось сам випав мені з рук, і я хаотич­но почав намацувати городнє причандалля наших сусідів, що зазвичай стояло в кутку і яке ми з Іка­русом, повертаючись додому напідпитку, як пра­вило, з гуркотом перекидали на підлогу. Тоді су­сіди, певно, ховалися по кладовках, думаючи,

що хтось прийшов ноїхні душі. Перше, що трапи­ло мені до рук, була лопата.

—Блін, – втомлено прошепотіла Анжелік, – спочатку якийсь дебіл Жека, тепер ти розмахуєш лопатою... Може, досить на сьогодні цирку?

—Тесе, – цикнув я на неї, проте вона вже са­ма все зрозуміла й злякано застигла на місці.

Тримаючи лопату, наче важкий легіонерський спис, і дослухаючись до шаленого калатання сво­го серця, я пробрався спочатку на кухню. Підло­гу вкривали шматки потрощених табуретів, роз­сипана кава й друзки наших із Ікарусом чашок. Стіл, щоправда, стояв на місці, а посеред нього красувалася єдина вціліла тарілка – до того ж, моя улюблена, з мальчишом-кібальчишом, але в неї хтось нагадав... У мою улюблену, блядь, тарілку, яку я так любив із самого дитинства... Я проковт­нув згусток слини і чомусь уже зовсім спокійно пе­рейшов до кімнати... По ній, підхоплені вітром, що вривався в розбите вікно, наче живі, літали аркуші наших з Ікарусом розпотрошених книг. Праворуч валялася розхєрачена стереосистема, прикрита пошматованим одягом, а перед виходом на балкон... Мої двигуни на якусь мить зупинили­ся, й мені навіть здалося, що я помер, проте відра­зу ж ожив...

Перед виходом на балкон був Мяудзедун. Він лежав у калюжці крові, неприродно вигнувши спину й вишкірившись... Наступаючи на книж­ки, я підійшов до нього й став на коліна... «Вони вбили Мяудзедуна, блядь...» – прошепотів я кіль­ка разів, мені просто потрібно було повторити ці страшні слова вголос, аби я зміг в усе це

повірити... Мяудзедуна більше нема... Перед мої­ми очима знову замерехтіли фіолетові й жовті зір­ки, хоч я не надував матрац, я просто дивився на свого забитого кота, котрий помер, помер, блядь, обороняючи нашу територію від якихось покидьків, які невідомо чого до нас придовбалися... Шок був наче всесвіт, і я нічого не міг із собою вдіяти, я не міг звестися, ба навіть по­ворухнутись, я продовжував непорушно стояти на колінах, навіть тоді, коли до кімнати увійшла Анжелік і торкнулась мого плеча... Побачивши мертвого Мяудзедуна, вона тихо зойкнула й теж застигла. Так ми стояли ще деякий час, а дух Мяу­дзедуна, якщо він, звісно, ще не встиг потрапити до котячого раю, мав літати довкола нас і лащити­ся об наші ноги, руки й щоки. Ми, щоправда, не могли цього відчувати, оскільки були ще живі.

Із заціпеніння нас вивело якесь шаркання в ко­ридорі... Тоді я зірвався на ноги й схопив пер-ше-ліпше, що трапило мені під руки, – то був те­лескоп Ікаруса...

– Вибачте, – забелькотів серливий і дурний, наче качур-мандаринка, сусід, – ви не знаєте, куди поділась наша лопата?

Мяудзедуна я поклав у червону коробку з-під своїх левісів, а саму коробку в пакет із рекламою компартії, іншого цілого, на жаль, не було. Я прос­то збирався поховати свого кота... Анжелік кілька­надцять хвилин тому поїхала додому. Я дав їй ди­вом уцілілі джинси й дістав з антресолей кеди. Але якщо джинси можна було підгорнути й підпереза­ти паском, то кеди були на шість розмірів більші.

Завершувала нехитрий прикид моєї малої, а після смерті Мяудзедуна я чогось вирішим, що налипа­тиму її своєю малою, так от, завершувала її нехит­рий прикид моя німецька мілітарі-сорочка. Анже-лік поїхала додому, аби взяти бодай якісь свої речі, її кінчений старий саме мав забратися на роботу, а за кілька годин ми з нею домовились зустрітися біля «Металіста»... Просто вранці на мобілку Ан-желік несподівано задзвонив Ікарус. Певно, яки­мось чином зміг зарядити наш телефон і відкопав її номер у пам'яті. Я кількома словами переказав усе те, що сталося, і тут Ікарус для чогось передав слу­хавку Яцикові. Довелось усе повторити ще й йому. «Чуєш, – сказав я насамкінець, – вони забили мого кота, на смерть...» Тоді Яцик миттю похєрив свого Кришну й сказав, що виручить нас, обо­в'язково виручить, він таки був нормальний чувак, цей Яцик. Зрештою, ловити на цій квартирі мені було нічого. Уцілілих речей майже не лишилось... Я насилу знайшов іще одні джинси й футболку, на спині якої, щоправда, стояв слід від спортивно­го черевика. Виходячи з квартири, я відчував, як крізь дверне вічко за мною спостерігають дурні качки-мандаринки, спостерігають і, певно, боять­ся, що я знову візьму їхню довбану лопату. Тоді я розвернувся й вліпив кулаком у вічко, почувши зляканий зойк за дверима.

Як з'ясувалося, моя потоптана футболка взага­лі не привертала жодної уваги. Усі, певно, гадали, що так і треба, що це, блін, новий концептуальний крок у сучасній моді, якась нова ультралінія... Чого не скажеш про мій вітчизняний комуністичний

кульок, побачивши який, свідомі старіісри почи­нали схвально кивати. Як на зло, в них ще й був мі­тинг під пам'ятником солдату. Туди саме поспішав якийсь дідок у галіфе й спортивному куртяку фір­ми Іасіісіок. «Хай живьот Ленін, синок!» – гукнув він, побачивши мій кульок. «Амінь, діду!» – відка­зав я й пірнув у підземку.

На станції було прохолодно й смерділо чимось горілим, а на металевих лавках під монітором, що звисав зі стелі, влаштувалася ціла циганська сім'я, чоловік так п'ятнадцять, не менше. З монітора фі-гачили Кренберіси, й циганів це перло. Я циганів ненавидів, проте якщо вони перлися від Кренбе-ріс, значить вони щось розуміли в цьому приду-растому житті... І тут на мою футболку все-та­ки звернули увагу... Це була не якась дівчина, не якийсь гей і навіть не хтось із циганів. Гірше. Це був фараон. Він підійшов до мене й козирнув. Якийсь узбек, хоча ні, мабуть, казах або ж тата­рин, хоч і таджиком він теж міг бути. Щось у мене хріново з ними останнім часом, так і расистом не­довго стати. Очі в нього були вузькі й хитрі, а що­ки так кумедно надималися... Я ніяк не міг зрозу­міти, чи він такий завжди, чи просто бухав і запух, а чи висловлює таким чином захват із приводу мо­єї ультрамодної потоптаної футболки.

– Младший сержант Галімізянов, – відреко­мендувався він.

Кренберіси тим часом жахнули басами, через що мені почулося: младший сержант Галіма Обізяна.

– Дуже приємно, – на якийсь біс бовкнув я,проте відразу ж офігів і став почуватися зовсімнекомфортно.

Галіма Обізяна, схоже, теж офігів під такої зухвалості, тому випалив:

—Ваши дакумєнтікі...

—Прошу пана, – парирував я й вручив йому посвідчення журналіста газети, де вже не пра­цював.

Молодший сержант Галіма Обізяна почитав, плямкаючи губами, потім віддав мені посвідчен­ня й глянув на мій комуняцький кульок.

—Штіо везьотє? – поцікавився він. – Агіта­цію?

—Вам чесно сказати? – спитав я.

—Канєшно, чесно, с міліцієй нечесно ніль-зя, – повчально повідомив він.

—Гаразд, – знизав я плечима, – я везу кота, дохлого кота, порода сибіряк, чорно-білий такий кіт, він загинув... героїчно загинув... ви, молодший сержанте, як міліціонер, маєте знати, що таке ге­роїчна смерть... і от тепер я їду на похорон, я хочу поховати його з усіма почестями, розумієте?..

У Галімої Обізяни спочатку відпала щелепа, потім його баньки звузились настільки, що взагалі зникли, він кілька разів спазматично втягнув у се­бе повітря й... став реготати. Регіт його був такий гучний, що перекрив навіть Кренберісів... Кренбе-ріси, певно, образились, тому зникли з екранів, і почалась реклама. На нас зиркнули невдоволе-ні цигани. Коли під'їхала електричка, молодший сержант Галіма Обізяна так і продовжував пертися. Здавалось, я міг зробити зараз усе – міг витягнути в нього макара, забрати кийок, зірвати його придурасті сержантські погони – він би нічого не відчув. Проте я просто зайшов до вагона й поїхав собі геть.

Зовсім несподівано з'ясувалося, що я їду в од­ному вагоні ь циганами, що вони скрізь, що я в облозі... Це була повна жона... Я відчував, як во­ни обмацують поглядами всього мене, шукають мої кишені й зазирають до мого комуняцького кулька. Обабіч мене сиділи замурзані діти, чий вік, як, зрештою, і стать, визначити було досить важко. Навпроти примостилася, скорше за все, мать сємєйства – товста й нахабна циганка, пра­воруч від неї сидів її синок років тринадцяти, він на якогось біса мав на носі щось тіпа пенсне, ліво­руч сиділа її донька років п'ятнадцяти, у неї були цицьки розміру так четвертого. І я на них завти-кав. Ну, не втикати ж мені було на пенсне. І тут почалося.