БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
—Як тебе звати? – насилу проковтнувши згусток слини й перевівши очі з її до непристойності дорослих грудей на її до непристойності дитяче обличчя, спитав я.
—Іди під три чорти! – повторила вона.
—Ну, а якесь скорочене ім'я в тебе ж мас бути? – процідила крізь зуби Анжелік...
—Мій папік ваа-а-а-а-ас порвееее!!! – заверещала вона й затупотіла ногами перед самісіньким носом у здивованого Сигнала. Той насилу розвернувся й, немов мініатюрний тюлень, перебираючи передніми лапами, підповз ближче до нас, певно, гадаючи, що ми зможемо йому допомогти.
—Ти, – сказав я, – своїм папіком нас не лякай... Лякав нас уже один папік, і де він тепер? Знаєш?
«Щось» лише гнівно чмихнуло.
—Виглянь у вікно, – продовжив я, – і побачиш там рюкзак, в якому лежить він, порубаний на шматки...
—Що за фігню ти мелеш? – спитала Анжелік. – Який іще порубаний папік?
Помітивши наші незлагоджені дії, «щось» доволі спокійно сказало:
– Мій папік... він порубає вас на такі шматочки, що вас можна буде закрити в трилітрові
банки... А потім годувати цього дурного бульдога.
—Цей бульдог не їсть м'яса, кін вегетаріанець, – пояснив я.
—Не може бути! – здивувалося «щось».
—Ще й як може! Хочеш про це поговорити? – спитала Анжелік злісно.
«Щось» на мить розгубилось, але потім випалило:
—Не хочу!!! А як, до речі, поживає ваш котик?
—Який наш котик? – не в'їхав я.
—Ну, той, що на квартирі в Ікаруса жив.
Тут мені вкотре за сьогоднішній ранок здалося, що я на хвильку помер, а потім несподівано воскрес. Причому воскресати мені не зовсім хотілося. У якомусь шаленому пориві я схопив перше, що трапило мені під руку, схопив, здається, яблуко з канапи й пожбурив його з такою силою, що коли воно вдарилося над головою вередливої малолітки, то розлетілося на дрібні шматочки... Малолітка злякано присіла, Сигнал заповз під канапу, певно, не розуміючи, чого це я кидаюсь нормальною їжею, а Анжелік притисла мене до стінки, дивлячись мені прямо в очі.
—Дівчинко, чуєш, дівчинко... іди звідси... – сказала вона, виразно артикулюючи кожен звук, – іди до свого папіка й не повертайся...
—Та не можу я нікуди піти!!! – ледь не вибухнула від сказу малолітка й показала нам правицю, прикуту наручниками до шафки, де Яцик ховав нормальну їжу.
Ми з Анжелік спантеличено перезирнулись, навіть не уявляючи, що б це могло означати.
«Одне з двох, – намагався розібратись я, – або її прикував сюди Яцик, або вона сама себе прикувала». Яцик до своєї шафки прикувати її не міг, це однозначно, бо тут і без неї до біса негативних флюїдів. Виходить, вона сама себе прикувала. Пригадую, щось подібне колись утнув один мій кумпль. Він закохався в якусь дівчину, що не звертала на нього жодної уваги, і тоді він не вигадав нічого кращого, як прикувати себе наручниками до автомобіля її папіка... Мій кумпль був дуже наївний і не дуже далекоглядний, але якщо наївність була причиною всієї цієї затії, то недалекоглядність зіграла і ним дуже й дуже злий жарт. Перш ніж прикуватися, піп на якийсь біс нажерся зелених слив... 1 ось, години за дві потому, як він викинув ключі від наручників кудись у кущі, йому прихопило живіт, конкретно прихопило... Псувати свої єдині джинси моєму кумплеві, звісна річ, зовсім не хотілось, тому він не вигадав нічого кращого, як спустити їх і тут-таки сісти. Неважко здогадатися, що саме за цим нехитрим заняттям кум-пля застало його омріяне кохання, яке папік мав везти на недільний шопінг... Отака, бля, любов. І що йому було робити, ну, не освідчуватися ж? Позаду нас щось зашаркало, і ми з Анжелік нервово озирнулися, бо невідомо, чиєї іще появи сьогодні можна було чекати в цьому зварйовано-му фургоні. На щастя, це були свої.
– Якого біса, чуваки? Ви що, довбонулися, ви взагалі охрініли? Ви що наробили? – кричав я, коли ми з Яциком та Ікарусом сиділи на поваленому
дсрсні за поворотом заводської стіни. Лнжелік і Кет залишились у фургоні.
—Це Сабріна, – пояснив коротко Ікарус.
—Та бачив я, що Сабріна, але як вона там опинилася?
—А він її викрав, – буркнув Яцик.
—Я її не крав, – сказав Ікарус. – Просто так вийшло.
—Та да... –скептично похитав головою Яцик.
—Але як? – не міг вкурити я.
—Ну, як... Дуже просто... – почав пояснювати власник фургона. – їдемо ми собі спокійно, а він раптом каже: зупинись, будь ласка, на пару секунд... І за мить затягує до фургона її й кричить, щоб я зачиняв двері... Ну, двері я-то зачинив, але вона почала все крушити, тому довелось її пристібнути до шафи наручниками...
—А наручники де ви в біса взяли?
—Як це де? – здивувався Яцик так, немов у кожного добропорядного кришнаїта мали бути при собі наручники. – У мене в бардачку.
—На біса тобі наручники? – якось зовсім приречено спитав я, хоч це зовсім не стосувалося діла.
—Мені неприємно про це згадувати, – зам'явся Яцик, – але тоді... ну, маю на увазі, в моєму минулому житті... так от... деякі з тих... ну з тих... ти ж розумієш, про кого я кажу... вони, словом, любили, аби їх пристібали наручниками до ліжка... або до батареї... то вже, як кому подобалось...
По цих словах всі надовго замовкли, а ми з Ікарусом почали зосереджено курити... Одну за одною. Пачка нарешті скінчилась.
– А я от думаю, чи не попросити за неї викуп? – спитав Ікарус потому.
Ми з Яциком тільки мовчки перезирнулись. Кришна з Білом Дауном, якщо вони, звісна річ, за нами ще спостерігали, певно, теж.
Тоді Яцик запропонував свою, суто кришнаїт-ську, версію подій.
—Найрозумніше буде, – сказав він, – висадити її за кілька кварталів від дому...
—Чого? – не в'їхав відразу Ікарус.
—Ну, висадити її за кілька кварталів від дому, але голяка...
Усі знову на кілька хвилин замовкли.
—А що ти про це думаєш? – спитав Ікарус, коли тиша стала вже просто нестерпною.
—А ідіть ви всі в жопу, – сказав я, – ось що я про це думаю...
—Да? – схопився на ноги він. – А що?.. А от як? Як нахрін викрутитись?
—Ну, – розвів я руками, трохи подумавши, і посміхнувся, – давайте порубаємо її на шматки й сховаємо в рюкзак...
—Чуваки, а може, все-таки без м'яса? – якось невпевнено посміхнувся Яцик.
Словом, ми вирішили пристати на суто криш-наїтський варіант – ні більше ні менше...
Але сюрпрайз від Кет і Анжелік нас просто вбив. Сидячи вдвох на запилюженій підніжці Яци-кового вонмобіля, вони зустріли нас шквальним вогнем, перебиваючи одна одну.
– Ця мала сучка нас дістала, – сказала роздратовано Кет.
– І ми її ниі мали нафіг! не менш роздратовано додала Анжелік, коли вони трохи були заспокоїлись.
У всіх нас одночасно, тобто н мене, Ікаруса й Яцика, повідвисали щелепи... Якби існував чемпіонат із синхронного відвисання щелеп, з нас би вийшла непогана збірна.
—Ну, хоча б голяка, сподіваюся? – якось зовсім безнадійно спитав Ікарус...
—Ні, зі шматком шафи... – винувато шморкнула Кет.
Яцик у розпачі тільки розвів руками.
—Але чому? – ніяк не міг зрозуміти я.
—А що ж нам було робити?! Вона довго розповідала, як її папік усіх вас катуватиме, а мене з Анжелік зашле в турецький бордель, де нас трахатимуть турки... – пояснила Кет. – Скоріше б уже, – бовкнула я, – кажуть, турки кльово трахаються... Ах так! – завелась ця мала соска... – А що, що за музику ви слухаєте? Я сказала – Бреговіча, а Анжелік – Біг Дедді Кінсі... Так от, – випалила вона, – твій Бреговіч – голубий, а Біг Педік Інсі й подавно, у нього навіть ім'я таке! Вони ГО-ЛУ-БІ! І коли приїздять на турецькі курорти, то трахаються з турками!!! Ну, а сама ти що слухаєш? – спитала Анжелік... І знаєте, що вона відповіла? РЕД ЕЛ-ВІСІВ, – сказала вона. – Може, це старомодно, але вони принаймні не голубі... Вони червоні, хоч ви цього все одно не зрозумієте. А як же $тазп? – спитала я тоді. – Ти що, вже не слухаєш япаяп? Далі я навіть збагнути нічого не встигла, бо вона стрибнула в мій бік і вирвала дверцята шафи, до яких була прикута... Ми з Анжелік ледь викинули її
