БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

з фургона... Ось так, – героїчно шмигнула носом Кет, немовби вона визволила від терористів цілий американський аеробус, а не викинула з фургона безбашенну малолітку, на якій висіли дверцята від шафи...

Звісно, аплодисментів не було.

Цього ж таки вечора ми вирішили звалювати з міста, яке тепер не могло дати нам нічого, крім ще більших неприємностей і траблів... Можливо, не назавжди, але принаймні хоча б на деякий час, доки все не втрясеться... Яцик почав обережно пробиратися заводськими кварталами в неандер­тальські околиці міста, звідки можна було вішати на велику трасу, яка давала шанси бодай на щось, скажімо, на кілька днів спокійного, нормального життя, хоча в нього, в спокійне життя, я потроху перестав вірити, як перестаєш вірити у свій фут­больний клуб або ж у власного бога, коли вони кілька разів капітально облажаються...

Незадовго до того, як місто огорнула пітьма, почалася злива. Вона була така густа, аж мені ста­ло здаватися, що повітря взагалі не існує... Що ми просто рухаємось по дну океану на батискафі, чиї стінки ось-ось можуть не витримати божевільно­го тиску небесної води й розлетяться на друзки. Ми їхали зі швидкістю двадцять кеме на годину, а видно було на кілька метрів уперед. Яцик, ши­роко розплющивши очі, дивився в стіну води, що неслась нам назустріч, і часто позіхав.

Якраз на самому виїзді з міста ми зупинились перед маркетом. Тоді Яцик розвернувся до мене й сказав:

—Бач, чусш, потрібна кана. Я хочу їхати нею ніч, розумієш?

—Навіщо? – спитав я.

—Побачиш, – мовив він і загадково посмі­хнувся. – Збігай, купи кави, й поїдемо.

Я взяв бабки й вистрибнув назовні. Маркет більше нагадував великий круїзний лайнер, що сів на рифи, продовжуючи блимати в темряві своєю ілюмінацією. За кілька кроків, які я про­йшов до автоматичних дверей, на мені не лиши­лося жодної сухої ниточки. Ковзаючись і зали­шаючи на світлих кахлях маркету невеличкі ка­люжки, я почав шукати кавовий стелаж. Радувало бодай те, що ніде не було видно червоного мопе­да... Коли ж я проминав морозильник із креветка­ми, мене взагалі ледь не знудило.

Але несподівано з'ясувалося, що сюрпрайзи на сьогодні ще не скінчились, що господь бог чи, може, кришна, хтозна, повільно продовжував від­кривати карту за картою.

Я не міг повірити власним очам, проте це все-таки була вона... Не знаю, можливо, їй справді по­щастило підірвати той супермаркет у моєму квар­талі й тепер вона перебралася сюди, важко сказати. Можливо, вона взагалі загорілась ідеєю підірвати всі маркети цього міста, а потім усієї країни. І при­сягаюсь Білом Дауном, якби мені не треба було ті­кати, я б радо допоміг їй це зробити.

Я дуже обережно підійшов до неї ззаду й за­крив її очі своїми долонями.

– І все-таки, – прошепотів я, – її можна їсти...

Вона торкнулася своїми прохолодними паль­цями моїх рук і обережно спитала:

—Кого теїсти?

—Ну, ту зубну пасту з бобриком на пачці, пам'ятаєш?..

Тут вона прибрала мої руки собі з очей і роз­вернулась до мене з якоюсь неоднозначною по­смішкою. Якщо чесно, я навіть не знав, чого від неї можна чекати – може, вона дала б мені в пи­сок, а може, навіть кинула б за пазуху моєї розтяг­нутої футболки гранату Ф1. Хтозна, а раптом я був для неї невидимим супротивником? А може, про­сто б поцілувала... Проте, з другого боку, до нас уже сунув якийсь карлик в окулярах із товстою оправою. Фірмова краватка сягала карликові ледь не до колін. Він підійшов і став навпроти нас. Якийсь час тривала німа сцена, а карликова голо­ва була якраз на рівні грудей рекламної агентки тепер уже цієї ось компанії.

– Ми взяли тебе сюди не для того, щоб тивлаштовувала цигк, а для того, щоб ти гекламувала пгодутк нашої компанії... – прогаркавив він.

Здавалось, він прогаркавив це її грудям. Я не став чекати продовження, а взяв карлика рукою за голову, і та опинилася десь у мене під пахвою. Я навіть почав уявляти, що це не голова, а фут­больний м'яч, який загубився на кладовищі, ко­ли наші грали з чегкасами.

—Скільки? – спитав я в рекламної агентки, дивлячись їй прямо в очі й відчуваючи, як кар­лик починає пручатися, тому затис його довбеху міцніше.

—Що, скільки? – не відразу збагнула вона.

—Ну, скільки коштує цей карлик? Я його хочу...

—Хочеш карлика? – з недовірою спитала вона.

—Хочу купити! – уточнив я.

—Я не пгодаюсь, я менедгегр... – прохрипів карлик у мене з-під руки.

—Чуєш, менеджер, – сказав йому я, – я зов­сім кепсько тямлю на рекламі й маркетингових технологіях, проте знаю одне дуже важливе пра­вило: клієнт завжди правий.

—Так-так, – закивав карлик футбольним м'ячем у мене під пахвою, – клієнт для нашої фігми понад усе.

– То в чому ж річ? – поцікавився я. Карлик відчайдушно задриґав ногами, усе-таки

вирвався й стрімголов кудись понісся, зникнувши між стелажами з презервативами й свіжими газета­ми, серед яких була й та, де я колись працював, з астропрогнозом для козерогів, звісна річ.

—Ну що, – спитала мене рекламна агентка, насилу тамуючи сміх, – як завжди?

—Авжеж, – кивнув я, – п'ять пачок...

—Цілий кілограм кави? – витріщався на ме­не Яцик за кілька хвилин потому.

—Скажи спасибі, що я не купив карлика, – втомлено відповів я.

—Якого ще карлика? – не міг зрозуміти Яцик.

—Маленького, з негативними флюїдами...

—Лягай спати, флюїд! – посміхнувся він, узяв одну з пачок, а решту кинув під лобове скло, туди, де спав Сигнал, уткнувшись носом у папірець, де значилося, що Яцик уже цілий рік їздить без техогляду.

Анжелік запарила нам кави, залізла до мене на переднє сидіння, обняла моє мокре плече й засопіла. Аромат кавових зерняток поєдну­вався з терпко-солодким запахом її волосся.

Я дивився в праве дзеркало й бачив у ньому Яцика. Я не сказав йому цього, але яким би не був Кришна, він, Яцик, син польського ро­бітника й української божевільної, тримаючи однією рукою чашку кави, а іншою спрямо­вуючи наш фургон у безмежні нічні простори сонної, накритої дощем країни, виглядав знач­но крутіше за Кришну. Як тоді виглядав я, мені чомусь зовсім не хотілось думати. Дивним було тільки те, що, їдучи невідомо куди, поряд із чуваком, який здається тобі крутішим за Криш­ну, поряд з людиною, яка нібито тебе любить, і поруч із паралізованим французьким бульдо­гом, що харчувався нормальною їжею, я засинав і ловив себе на тому, що ще ніколи не почував­ся так затишно. І якби я взагалі завтра не про­кинувся, мені б, по-моєму, не було страшно...

Але все-таки я прокинувся... У ту мить поряд зі мною нікого не було. Я глянув крізь лобове скло й побачив сіре ранкове повітря. Метрів за п'ятна­дцять від мене воно було таке густе, що здавалося живим і рухомим. Навіть не взуваючись, я поспі­шив вибратися назовні й раптом збагнув, що це зовсім не повітря...

Це було море... бо повітря не здатне так пе­ретікати...

Море, яке я бачив уперше в житті.

Я ніяк не міг повірити, що це море, тож ви­рішив пройтися вздовж берега, аби перекона­тися, що він не закінчиться, раптово не зник­не, що все це насправді. Анжелік і Кет, зали­шивши одяг на березі, купались голяка в його лагідних хвилях. Яцик і Сигнал мовчки сиділи на даху фургона й дивилися кудись ген за гори­зонт, а Ікарус будував із піску замок. Метрів за сто від нас, в іншому кінці пляжу, стояв са­мотній шезлонг, в якому хтось лежав. Я наві­щось пішов у його напрямку.

А в шезлонзі був ас із БЖД. Якщо чесно, я б менше здивувався, якби побачив Кришну або, на крайняк, пришелепуватого Біла Дауна... Ас лежав із заплющеними очима й повільно сьор­бав «офіцерське» пиво... На його черепі була ста­ра бейсболка із написом И8А й тріснутим ко­зирком. Спочатку мені страх як кортіло знайти медузу й кинути йому на пузо. Хтозна, можливо б, він спробував у себе відсосати... Проте я кеп­сько знав географію й абсолютно не уявляв, чи водяться тут медузи... До того ж, спитатися, що це за море, зараз можна було тільки в нього, в аса з БЖД.

—Відійди, – несподівано сказав він, не роз­плющуючи очей, – ти закриваєш мені сонце...