Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (читаемые книги читать TXT) 📗
Мене почала боліти голова...
Довго я думав-гадав і намислив собі виправдання, яке мене заспокоїло і змусило розчаровано вийти із засідки місяця: розлука – хочемо ми того, чи ні – завжди приходить. Завжди: батьки розлучаються з дітьми, брати з братами, сестрами і навпаки, друзі з друзями, знайомі зі знайомими, начальники з підлеглими, кохані з коханими, люди зі світом. Всі!!! І подобається мені чи ні, колись, за якихось обставин, я обов’язково змушений буду розлучитися з Яною. На нашій, не своїй землі... Тільки шкода, що вже... незабаром...
Так я себе наївно й впевнено ґвалтував розрадами, з собою розмовляючи, бо тільки так слабаки рятуються від божевілля. Та інфаркту.
Я зайшов у кімнату. Яна вже не спала.
Вона гарна? – запитала.
Хто?
Дружина твоя.
- Так, - відповів я. Дуже. – Схожа на тебе.
І я не збрехав.
Тоді ти мусиш повернутися до неї.
Чому?
Бо ти шукаєш її в інших жінках. І будеш шукати доти, поки не повернешся додому. І не сперечайся.
Янусь, мені справді з тобою добре, - у мене було таке враження, що мене роздягнули без мого дозволу та відома. Ніби Яна вміла читати думки.
Я знаю. Але твоя доля – не я. Ти знаєш.
І я знову мовчки вийшов на балкон. Там і зустрів світанок.
У повітрі пахло розлукою. Цілий день ми сміялися та жартували і розуміли великодушну штучність наших веселощів. На вечір ми купили багато шампанського – так захотіла Яна. З кожним ковтком моя дорога жінка серйознішала. Врешті впевнено мовила:
Якщо ти мене хоч трошки любиш, ти повинен повернутися до дружини.
Яна, я не зможу, Ян... Зараз мова навіть не про неї... не про Надю... Просто зараз, тепер, я вже не зможу без тебе, Янусь... – незграбно пояснював я.
Ти зможеш, бо ти сильний. Я переконана, - впевненість реактивно вивітрювалась з неї, - бо бачила... І вірила... І бачу тепер... Тоді ти був... – Яна винувато заблимала своїми гарнющими оченятами. – Я хотіла сказати, що завжди бачила тебе сильним. З першого погляду. Тому й повірила. І ще багато тому що. Бо ти найкращий. Пра?..
Я підійшов до цієї СВЯТОЇ ЖІНКИ , став перед нею на коліна і цілував їй руки.
Що ти робиш? Перестань, Сергійку. Не роби... – повторювала вона.
Я все зрозумів. Так! Тепер я знаю, чому відчував, ніби ти поряд... Наївний!.. Як я не міг здогадатися зразу... Ти – мій добрий Ангел. Тоді... ти була у Львові, бачила мене, останню п’яну смердючу свиню... І телефонувала зі Львова... Так... Ти дала мені останній шанс, сама народивши той шанс. Ти тоді не з’явилася на мої залиті безсиллям очі, бо це означало б для мене раптову смерть і вічне пекло – я б не переніс сорому постати таким перед тобою... Ні. Ні, ні й ще раз ні. Навіть такій свині, якою я був... – у мене на очах світилися сльози захоплення і вдячності. – Ти свята, Янусь. Я знаю... Ти мене бачила тоді? Бачила? Так? – допитувався я.
Так, - відповіла Яна. – Але я не хотіла, щоб ти це знав. Я була у відчаї, любила тебе ще більше, щосекунди благала Бога, щоб ти викараскався, і вірила, вірила, вірила! І більше не хочу повертатися до цих не дуже приємних спогадів. Домовились?
Я не зможу без тебе, - повторив я.
Мусиш, - заперечила Яна. – У нас різні долі, але спільне кохання, яке тільки через розлуку може залишитися вічним.
Ти, як завжди, маєш рацію, - сказав я, а Яна вже почала збирати чемодан...
50
Ти для мене будеш і не будеш...
Ті, хто колись садив на потяг розлуки своє кохання, бо в той час саме такий квиток був виданий Богом для двох поранених доль, знають той холодний біль пекла у всьому єстві, і гріх ятрити рану спогадами... Хто ніколи не садив на потяг розлуки своє кохання – хай ніколи про це не знає...
Коли Яна поїхала, а я, обікрадений та спустошений її відсутністю, вивчав стелю, прийшов Ангел.
Навіть у вічності немає нічого вічного, повір, - сказав він.
Я навіть не зрадів своєму найнадійнішому другові.
Але справжнє кохання живе довго.
Нехай. Мені від того не легше, - крізь сльози мовив я.
І має дуже велику силу. Силу віків.
Я без неї не зможу бути сильним! - вирвалось у мене. – Розумієш? Без неї я... мить. Смертельно хвора від самотності.
Загартовуйся. Після кожного витриманого удару по лівій щоці права стає сильнішою... Це не помилка Бога, а свята правда. Бо потім щоки стають невразливими і по них більше не б’ють. Думаю, тому що... бояться.
З відчаю, вперше за наше знайомство з Ангелом, я опустився перед ним на коліна і попросив свого вірного Охоронця:
Поверни мені її, Ангеле... Благаю!.. Я проживу з нею так, що ти не пожалкуєш. Тобі не доведеться червоніти за мене перед Богом... Повернеш?...
Не можу, - невпевнено відповів мій найнадійніший друг. – Наступна сторінка у тебе інша. Без неї.
Я піднявся з колін і підійшов до вікна. Глянув вниз.
Не старайся. Ціною догани привідкрию тобі секрет – то не твоя доля. Можеш йти собі спокійно жити...
І таке говорить Ангел?!! – дорікнув я йому.
Нарешті! Нарешті ти збагнув, що не тільки святі горшки ліплять. А ще по секрету тобі розповім, що таких святих, які вміють і хочуть щось ліпити, можна полічити на пальцях однієї руки... Тільки нікому не кажи...
Не скажу, - пообіцяв я.
І не треба взагалі-то. Тобто, нема сенсу. Бо ніхто тебе й не почує. З ввічливості тільки вдасть, що слухає. У когось, як правило, є проблеми з іншою персоною – собою... Вловлюєш?
Майже, - я посміхнувся. – Обіцяю, тепер буду слухати по-справжньому.
Тоді хочу нагадати тобі найсправедливіший з усіх законів, які є на світі: “Що віддаєш, те маєш”.
Я знаю...
Тоді дотримуйся його і зрозумієш: твоя жінка завжди буде твоєю! Навіть якщо її біля тебе немає...
Я мовчав. І подумки дякував Яні за те, що вона є. Подумки віддавав шану турботливій Берегині моєї справжньої долі.
Цього закону не може змінити навіть Бог, бо...
Бо?.. – перепитав я.
Бо тоді Бога не буде... – Ангел витер з чола піт. – Усе. Я втомився. Але ще тобі скажу одне по секрету: в раю люди теж, чомусь, незадоволені. Вони думають, що краще там, де їх нема. А Бог вдає ніби так має бути. Тримайся...
Ангел зник. Певно, пішов у небо. А я на свою роботу – класти бруківку, звідки мене погнали за прогул, якого й самі придумали. Таке може бути тільки в демократичній країні.
У мене ж відпустка! – шукав правди я.
А хто бачив? – увічливо запитали мою безправну фізичну оболонку.
Бачив Бог. Тому вже наступного дня я випадково натрапив на візитку лисого пана з Попелюшкою, домовився про зустріч і одержав роботу, про яку навіть ніколи не дозволяв собі мріяти – я рекламував і видавав книжки. А лисий бізнесмен виявився академіком і відомим літературним критиком...
У житті буває всяке... Як просто...
Давно минула золота осінь... Люди вже встигли звикнути до виття бездомних вітрів. Моїм життям була робота, а робота була дуже цікавою. Я гарно заробляв...
51
Якщо іспит складено – іспиту не було...
Настав час звітувати про назбиране каміння, яке колись сам і понарозкидував...
Іспит.
Я вийняв єдиного білета, що лежав на столі:
1. Чому “бо...”?
2. Чому “бо так...”?
3. У чому щастя?- прочитав я.
Ангел умостився за столом, як поважний професор з часів мого студентства, в аудиторії, що купалася в хмарах. Я сидів навпроти нього з калатаючим серцем... Не від страху – від іспиту.
Чому “бо”? – з байдужістю ката, без усіляких вступів почав Ангел.
