Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

«Чи ма­ма ду­же го­лод­на, чи, ли­бонь, ха­пається ку­дись йти в гості… Чо­гось не го­во­ре та й не го­во­ре»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

Допивши ста­кан чаю і пот­ро­щив­ши усі су­харці, Мар­та Ки­рилівна вста­ла і про­мо­ви­ла:

- Поїдь ли­шень за­раз на ба­зар та ку­пи са­ха­ру, чаю, ри­жу, ман­них крупів, гвоз­дич­но­го пер­цю, лав­ро­во­го лис­ту, бо це все в нас по­ви­хо­ди­ло. Чо­гось оце мені їсти за­ма­ну­лось… Щось би я їла, та й са­ма га­разд не знаю що… За­ба­жа­лось мені тов­че­ників з го­рош­ком. Візьми там, будь лас­ка, в крам­ни­цях тро­хи м'яса на кот­ле­ти та не за­будься вхо­пи­ти з фунт зе­ле­но­го го­рош­ку.

«Не про те ма­ма го­во­рить, про що мені тре­ба…» - по­ду­ма­ла Ма­ру­ся. Про­заїчна ма­те­ри­на роз­мо­ва зовсім не пот­рап­ля­ла в по­етич­ний тон, який лу­нав в душі мо­ло­дої дівчи­ни.

- На тобі кар­бо­ван­ця. Мої гроші усі вий­шли; реш­ту док­ла­ди своїми, ко­ли маєш,- ска­за­ла ма­ти і по­да­ла дочці кар­бо­ван­ця.

Марта Ки­рилівна ма­ла своїх де­сять ти­сяч кар­бо­ванців, котрі дав на при­да­не їй батько, хер­сонський дідич. Во­на по­зи­чи­ла їх за чи­малі про­цен­ти од­но­му при­яте­леві - діди­чеві мол­да­ва­ни­нові, а са­ма більше жи­ла на доч­чині гроші, за­роб­лені на службі.

Маруся побігла на місто і не­за­ба­ром вер­ну­лась з провізією. Внес­ла во­на ті за­куп­ки в не­ве­лич­ку комірчин­ку, де­що поск­ла­да­ла на по­ли­цях, де­що по­ви­си­па­ла в слоїки, по­зав'язу­ва­ла, потім пос­ти­ра­ла по­рох з по­лиць, пос­та­ви­ла слоїки на по­ли­цях і, впо­рав­шись, вий­шла до ма­тері в гос­тин­ну.

- Скажи, будь лас­ка, доч­ко, ку­хо­варці, щоб за­раз сікла м'ясо на тов­че­ни­ки та за­хо­ди­лась ва­ри­ти го­ро­шок. Щось мені оце ду­же схотілось їсти, та ще й до­кон­че тов­че­ників… Та піди са­ма в пе­кар­ню та дог­ля­дай са­ма. Ку­хо­вар­ка, ма­буть, за­ко­ха­лась, бо все пе­ре­со­лює стра­ву, то пе­репікає, то пе­рес­ма­жує.

Маруся наділа білий хвар­ту­шок і пішла в пе­кар­ню. Во­на ди­ви­лась за всім в домі, са­ма про­ва­ди­ла хатнє гос­по­дарст­во, ще й на служ­бу хо­ди­ла. Ма­ти не лю­би­ла ро­бо­ти і більше лю­би­ла бай­ди­ку­ва­ти та по­си­деньки справ­ля­ти,- все папіро­си ку­ри­ла або швен­дя­ла по гос­тях.

Маруся пішла в пе­кар­ню, а Мар­та Ки­рилівна од­чи­ни­ла заск­ляні двері і вий­шла в са­до­чок.

Старі аб­ри­ко­си сто­яли са­ме в цвіту, не­на­че об­си­пані білим, тро­шеч­ки ро­же­ва­тим пу­хом. Товсті бруньки каш­танів по­на­ли­ва­лись і лисніли, не­на­че об­ма­зані си­ро­пом. Заб­рость аж чер­воніла на де­ре­вах. Вечір був ти­хий та теп­лий, не­на­че май­ський. Синє чис­те не­бо на за­ході світи­лось, аж лисніло. Чер­во­ненькі дрібні хмар­ки роз­си­па­лись в небі, не­на­че дрібний білий лист, об­ли­тий ро­же­вим світом. Щось діво­че, мо­ло­де, не­по­роч­не бу­ло роз­ли­те в кольориті не­ба і не­са­мохіть во­ру­ши­ло мрії в душі.

«Коло моєї Ма­русі вже в'ються роєм па­ничі на ве­чо­рах. А цей Ло­мицький прий­шов до неї в гості, бо, пев­но, вже за­ко­хав­ся в Ма­ру­сю… Мо­же, бу­де сва­та­ти»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, хо­дя­чи по са­ду між за­паш­ни­ми аб­ри­ко­са­ми.

Марта Ки­рилівна за­ду­ма­лась і, йду­чи по доріжці, за­че­пи­ла го­ло­вою гілку аб­ри­ко­са. Білі листочки роз­си­па­лись, об­си­па­ли Мар­тині плечі й вид. Свіжий вес­ня­ний цвіт впав на га­ря­че ли­це і не­на­че пок­ро­пив йо­го хо­лод­ною ро­сою. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ла те делікат­не без­по­се­реднє до­тор­кан­ня вес­ни: во­но розд­ра­ту­ва­ло її нер­ви, роз­бур­ка­ло дріма­ючі мрії.

«Ще чо­го доб­ро­го при­че­питься, бу­де сва­та­ти Ма­ру­сю… А як во­на вий­де заміж? Я тоді зіста­нусь в хаті од­ним од­на, як би­ли­на в сте­пу… А Ма­ру­ся в ме­не всю гос­по­дарську ро­бо­ту ро­бить, і книж­ку ча­сом мені чи­тає в зи­мові довгі ве­чо­ри, і заспіває пісень, і заг­рає. А як зіста­нусь са­ма, про­па­ду з нудьги… Зя­тя я не прий­му до се­бе в ха­ту, бо… бо…»

Щоки в Мар­ти Ки­рилівни спах­ну­ли, її ли­це ста­ло та­ке чер­во­не, як півонія. Очі за­па­ли­лись і заб­ли­ща­ли. І дух вес­ня­ний, і діво­чий чис­тий ко­ло­рит не­ба, і не­давній візит мо­ло­до­го гар­но­го хлоп­ця роз­бур­ка­ли в її серці незамерзлі дріма­ючі інстинк­ти жіно­чої душі, нев­до­во­ле­но­го жіно­чо­го сер­ця, роз­бу­ди­ли дріма­ючу га­ря­чу пот­ре­бу пал­кої вдачі, пот­ре­бу лю­би­ти, вга­му­ва­ти пал своєї вдачі, нев­до­во­ле­ної в свій час.

«І знов вес­на! і знов вес­на! час мрій! час ко­хан­ня! Навіщо во­на дра­тує ме­не, зачіпає мої ду­ми, моє сер­це? Був і мій час, та ми­нув,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, хо­дя­чи по сад­ку,- і я лю­би­ла і бу­ла б щас­ли­ва, та не су­ди­лось мені щас­тя. А як я йо­го лю­би­ла! Йо­го од­но­го. Бич­ковсько­го… Але він був бідний, нез­нач­ний уряд­ник. Батько спро­ти­вив­ся, не ви­дав ме­не за йо­го. Тра­пив­ся Ка­ра­лаєв, за­мож­ний чо­ловік, на доб­ро­му уря­до­во­му місці. Я на­мов­ля­ла Бич­ковсько­го вик­рас­ти ме­не, бу­ла лад­на втек­ти з ним на край світу, а він по­бо­яв­ся бідності, не схотів… Нікчем­ний, под­лий стра­хо­по­лох! І я зло­ми­ла своє сер­це че­рез йо­го, му­си­ла за­бу­ти йо­го, вий­шла за Ка­ра­лаєва. Ка­ра­лаєв про­гай­ну­вав ба­га­то мо­го доб­ра і вмер… Зосталась я мо­ло­дою удо­вою. За­мовк­ло моє сер­це. Чи за­мовк­ло ж, чи за­мер­ло? І знов вес­на! і знов вес­на! І в моєму серці ще не осінь…»

Марта Ки­рилівна важ­ко зітхну­ла і сіла на лавці.

«Ой, не за­мер­ло моє сер­це! Час мій ще не ми­нув. Че­рез нікчем­но­го Бич­ковсько­го я зне­на­виділа муж­чин… і не­на­вид­жу їх і, му­шу приз­на­тись са­ма собі, люб­лю їх… Чи то я тільки пе­ред людьми по­ка­зую, що не­на­вид­жу муж­чин; і пе­ред доч­кою тре­ба про­повіду­ва­ти во­ро­гу­ван­ня до па­ничів, на­тя­ка­ти про їх зрад­ливість, лег­ко­думність, про лег­ко­ту їх сер­ця. Во­на мо­ло­да, то пой­ме віри мені, лю­дині вже досвідній. Мо­же, во­на не схо­че йти заміж, і я до смерті жи­ти­му з нею, до смерті жи­ти­му в спо­кої, без уся­кої три­во­ги, кло­по­ту… А сер­це все-та­ки чо­гось во­ру­шиться, чо­гось ба­жає. Це, ма­буть, од вес­ня­но­го повітря та од цього цвіту аб­ри­косів. А мо­же, тим, що я їсти хо­чу… Ко­ли б швид­ше сма­жи­ли тов­че­ни­ки. Цей пас­куд­ний іде­алізм сер­ця все ме­не три­во­жить тоді, як я їсти хо­чу. Ох, ко­ли б хто доб­рий тра­пив­ся… ко­ли б я ко­го по­лю­би­ла… ох-ох!»

Марта Ки­рилівна сиділа на лавці, схи­ли­ла го­ло­ву й ду­ма­ла. Скляні двері на ма­ленькій те­расі од­чи­ни­лись. Ма­ру­ся в біло­му хвар­тусі вий­шла з две­рей, рівна ста­ном, свіжа, як стиг­ла яго­да, з чер­во­ни­ми пов­ни­ми ус­та­ми. Ма­ти гля­ну­ла на доч­ку, і її взя­ла заздрість, що мо­ло­да доч­ка са­ме по­чи­на­ла жи­ти й лю­би­ти.

- Мамо, вже го­ро­шок і тов­че­ни­ки го­тові! - гук­ну­ла Ма­ру­ся.- Йдіть ве­че­ря­ти!

Мати аж ки­ну­лась і вста­ла з лав­ки.

- Оце роз­но­си­ла­ся з тов­че­ни­ка­ми! Над­ворі та­ка по­езія, зовсім май­ська! За­раз іду! Нак­ри­вай стіл та став тарілки,- гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона сіла за стіл і, за­чув­ши дух свіжих кот­летів та го­рош­ку, зовсім за­бу­ла про по­езію і упліта­ла кот­ле­ти на ввесь рот.

Другого дня пе­ред ве­чо­ром Ма­ру­ся знов сиділа в гос­тинній і ши­ла со­роч­ку. Мар­та Ки­рилівна сиділа ко­ло вікна в м'яко­му кріслі і чи­та­ла книж­ку. Попід вікна­ми май­нув Ло­мицький. Мар­та Ки­рилівна пок­ла­ла книж­ку на круг­ленький сто­лик і хап­ком по­чим­чи­ку­ва­ла в сто­ло­ву. Ло­мицький увійшов в гос­тин­ну і привітав­ся до Ма­русі. І знов во­ни ба­ла­ка­ли вдвох, як і пе­редніше, вдвох і чаю на­пи­лись. В кімнаті бу­ло ти­хо і тро­хи мерт­во. Ма­ят­ник го­дин­ни­ка цо­кав рівно, мо­но­тон­не. За две­ри­ма хтось хо­див, обе­реж­но сту­па­ючи, не­на­че навш­пиньки. Хтось позіхав, при­дав­ле­но, вдерж­но, не­на­че бо­яв­ся спо­ло­ха­ти мерт­ву ти­шу. Ло­мицький пог­ля­дав на роз­гор­ну­ту на сто­ли­ку книж­ку, на кістя­ний ніж, що ле­жав на книжці. Він до­га­ду­вав­ся, що тут, ко­ло сто­ли­ка, пев­но не­дав­неч­ко сиділа Ма­ру­си­на ма­ти. «Тут бу­ла, вертіла­ся, та не знаю - де діла­ся»,- ду­мав він сло­ва­ми пісні. Ма­ру­ся кміти­ла за Ло­мицьким ду­же вваж­ли­ве. Во­на примітила, що він пог­ля­дає на сто­лик, на роз­гор­ну­ту книж­ку, на сліди не­давнього ма­те­ри­но­го про­бу­ван­ня в гос­тинній, примітила, що він за­ду­мав­ся, по­хи­лив го­ло­ву й за­мовк. Во­на сіла за піаніно, тро­хи пог­ра­ла, потім заспіва­ла пісні. Во­на все сподіва­лась, що ма­ти вий­де-та­ки до гос­тя хоч на ча­сок. А двері не од­чи­ня­лись: ма­ти не вий­шла.