Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

Ломицький ки­нув оком на м'яке ста­ро­мод­не здо­ро­ве крісло, що сто­яло в кут­ку ко­ло сто­ли­ка. На сто­ли­ку ле­жа­ла роз­гор­ну­та книж­ка. На книжці ле­жав кістя­ний ніж. Крісло бу­ло пом'яте на сидінні. Вид­но бу­ло, що тут хтось не­дав­неч­ко сидів, встав і вий­шов…

Там сиділа Ма­ру­си­на ма­ти, Мар­та Ки­рилівна. Вглядівши в вікно, що до їх йде Ло­мицький, во­на схо­пи­лась і втек­ла в кімна­ту.

- Як же вам по­до­бається ва­ша скар­бо­ва служ­ба в конт­рольній па­латі? Ма­буть, не ду­же ве­се­ла; лік та циф­ри, та ще циф­ри? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

Ломицький не од­ра­зу од­повідав Ма­русі. Він ніко­ли не од­повідав од­ра­зу на пи­тан­ня, не по­ду­мав­ши. Цю обе­режність та обачність в сло­вах він пос­теріг ще на третьому курсі в універ­си­теті. Він ще тоді доб­ре втя­мив, що тре­ба го­во­ри­ти, ог­ля­да­ючись на усі бо­ки, що не­без­печ­но го­во­ри­ти те, що ду­має чо­ловік, що має на мислі… І він сам нез­чув­ся, як з обе­реж­но­го став не­щи­рим, а потім і хит­рим, а врешті за­рані вже зро­зумів сут­тя су­час­но­го жит­тя. «Як ска­жу, що служ­ба мені не до впо­до­би, то це ча­сом мо­же дійти до ву­ха на­чальни­ка. Ко­ли слу­жиш, то ка­жи, що лю­биш служ­бу, бо не швид­ко підеш вго­ру… А служ­ба і справді та­ка, що з нудьги здуріти мож­на»,- по­ду­мав Ло­мицький.

- Нічого собі… Служ­ба по мені, по моєму сма­ку і вдачі. Я люб­лю ма­те­ма­ти­ку, люб­лю циф­ри. Це ме­не навіть за­бав­ляє…- ска­зав пе­ре­го­дя Ло­мицький.

Він усе пог­ля­дав на двері. Сподівавсь, що от двері од­чи­няться і вий­де Ма­ру­си­на ма­ти. А двері не од­чи­ня­лись. В кімнаті бу­ло ти­хо, але Ло­мицький ду­хом чув, що там хтось при­таївся, хтось ди­ше, навіть ти­хе­сенько позіхає, за­ту­лив­ши до­ло­нею ро­та.

Маруся вий­шла в кімна­ту за­си­па­ти чай. Во­на знов вер­ну­лась в гос­тин­ну і при­чи­ни­ла за со­бою двері. За две­ри­ма хтось ти­хе­сенько ча­ла­пав по хаті. А Ма­ру­си­на ма­ти не ви­хо­ди­ла.

Маруся знов вий­шла і ви­нес­ла два ста­ка­ни чаю і пос­та­ви­ла на столі один ста­кан для се­бе, дру­гий пе­ред Ло­мицьким. Ло­мицький ждав, що ста­ра от-от вий­де в гос­тин­ну з ста­ка­ном чаю. А во­на не ви­хо­ди­ла. Вже й чай ви­пи­ли. По­ба­ла­кав­ши вдвох з Ма­ру­сею, Ло­мицький по­чав за­ду­му­ва­тись. Роз­мо­ва рва­ла­ся. А ста­ра, знать, веш­та­лась, ча­ла­па­ла по кімнаті ти­хенько, крадько­ма і все-та­ки не ви­хо­ди­ла.

«Може, моя свя­ти­телька і прав­ду ка­за­ла… По­га­но…» - по­ду­мав Ло­мицький.

- Ви лю­би­те му­зи­ку та співи? - спи­та­ла Ма­ру­ся в Ло­мицько­го.

- Любив ко­лись… ду­же та й те­пер люб­лю…- обізвавсь Ло­мицький.

- Я тро­хи граю і вмію навіть сяк-так співа­ти. Ви лю­би­те ук­раїнські пісні? Я їх ба­га­тенько вмію співа­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Люблю. Ко­ли ва­ша лас­ка, то заспівай­те,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Ви самі ук­раїнець і, здається, хер­сонський, зем­ляк моєї ма­ми? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Еге,- ска­зав Ло­мицький.

- Ви, пев­но, ціка­ви­тесь ук­раїнською літе­ра­ту­рою. В круж­ку моїх то­ва­ри­шок де­які заціка­ви­лись ук­раїнськи­ми книж­ка­ми. І я чи­таю їх, бо й я ук­раїнка, тільки міська. А ви лю­би­те ук­раїнські книж­ки? - го­во­ри­ла Ма­ру­ся, аби будлі-чим заціка­ви­ти в роз­мові Ло­мицько­го.

- Атож! - обізвав­ся Ло­мицький.

Ломицький мав ук­раїнські книж­ки, але при лю­дях ніко­ли не го­во­рив про свої національні ук­раїнські сим­патії. Він навіть не клав тих кни­жок в своїм житлі на вид­ноті на столі або на ета­жерці, а хо­вав їх в комоду Як тільки за­бо­ро­на з Пе­тер­бур­га бу­ла ка­ра­ла ук­раїнську літе­ра­ту­ру, Ло­мицький тоді навіть не ку­пу­вав їх, а ті, що мав в се­бе, хо­вав ще глиб­ше в комоду

Маруся од­чи­ни­ла піаніно, сіла і проспіва­ла чис­тим альто­вим го­ло­сом кілька ук­раїнських пісень. Ло­мицький тро­хи роз­во­ру­шив­ся, по­ве­селішав. Очі йо­го ста­ли жвавіші, ясніші. Він встав і пе­ресів на стілець, що сто­яв ко­ло піаніно. Ма­ру­ся роз­чер­вонілась. Во­на тро­хи со­ро­ми­лась співа­ти. Віка впа­ли на очі; довгі чорні вії ляг­ли обідка­ми на рум'яні що­ки. В Ло­мицько­го сер­це за­во­ру­ши­лось,- сим­патія про­ки­ну­лась; він ле­генько зітхнув.

Маруся вста­ла і знов сіла на ка­напі. Ло­мицький пог­ля­дав на двері в кімна­ту. Двері не од­чи­ня­лись. За две­ри­ма бу­ло ти­хо, не­на­че в мо­гилі. Ло­мицький встав і по­чав про­ща­тись. Ма­ру­ся про­ве­ла йо­го в при­хо­жу і навіть вий­шла слідком за ним у двір.

- Моя ма­ма не зовсім здо­ро­ва сьогодні… В неї ще зран­ку бо­лить го­ло­ва… При­ходьте ж до нас частіше! - зап­ро­си­ла Ма­ру­ся Ло­мицько­го і сміли­во по­да­ла йо­му руку. Ще й пот­ряс­ла йо­го за ру­ку.

- Спасибі вам… зай­ду, до­ко­неш­не зай­ду до вас,- обізвав­ся Ло­мицький, од­чи­ня­ючи хвіртку.

- Та не гай­тесь! За­ходьте частіше! - гук­ну­ла до йо­го Ма­ру­ся з по­ро­га.

«Гарний хло­пець і мені по­до­бається: ти­хий, спокійний, доб­рий, трош­ки блідий, але ли­це не­на­че ви­то­че­не з мармуру, сли­ве кла­сич­не…- ду­ма­ла Ма­ру­ся, вер­та­ючись в світли­цю.- Шко­да, що ма­ма йо­го не ба­чи­ла! Ціка­во бу­ло б зна­ти, чи спо­до­бається він мамі? А мамі та­ки труд­но підійти під смак: во­на чо­гось все не хва­лить па­ничів, чо­ловіків, а най­більше па­ничів. Чо­мусь во­ни їй не­на­че спро­ти­ви­лись… чо­гось во­ни їй не до впо­до­би…»

Маруся вер­ну­лась в гос­тин­ну і сіла ши­ти, але ро­бо­та не йшла їй на дум­ку. Нит­ка в ру­ках плу­та­лась, за­тя­га­лась в вузли Ма­ру­сині дум­ки літа­ли десь інде… не­на­че слідком пішли за мо­ло­дим хлоп­цем.

Вона згор­ну­ла по­лот­но і вий­шла в сто­ло­ву. Ма­ти сиділа на стільці край сто­ла і пи­ла чай з су­хар­ця­ми.

Марусина ма­ти, Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва, бу­ла се­редніх літ, ви­со­ка, з рівним тон­ким ста­ном. Дов­гоб­ра­зе і тро­хи узьке ли­це бу­ло свіже, усе рум'яне, не­на­че на­ли­те кров'ю. Навіть ру­ки і довгі су­хор­ляві пальці бу­ли чер­во­ну­ваті. Не­ве­личкі гострі карі очі бли­ща­ли гост­рим блис­ком. В їх світив­ся і ро­зум, і сміливість, і ча­са­ми про­ми­на­лись іскри хит­рощів і досвідно­го ко­кетст­ва. На го­лові в неї по­де­ку­ди біліли ніби срібні нит­ки, і во­на завсігди ду­же на­ма­щу­ва­ла над чо­лом ко­си по­ма­дою, щоб за­таїти ті перші прик­ме­ти до­ход­жа­лих літ.

Маруся сіла про­ти ма­тері за сто­лом і на­ли­ла собі ста­кан чаю, їй вже не хотілось чаю, але в неї бу­ла дум­ка по­ба­ла­ка­ти за Ло­мицько­го з ким-не­будь, і більше од усього з матір'ю.

Мати од­на­че пи­ла чай, гриз­ла су­харці і мов­ча­ла. Су­харці хру­ща­ли: білі дрібні густі зу­би швид­ко і про­вор­но пра­цю­ва­ли. Во­на пи­ла чай і не ди­ви­лась на доч­ку.

- Оце нес­подіва­ний гість за­га­яв мені тро­хи ча­су. Ду­ма­ла, сьогодні скінчу ро­бо­ту, та й не скінчи­ла…- по­ча­ла Ма­ру­ся.

Марта Ки­рилівна мов­ча­ла і якось нер­во­во ха­па­ла су­харці з ко­ши­ка та ніби ха­па­лась їх клас­ти в свої дрібні ми­шачі зуб­ки. Ще швид­ше за­хо­ди­лись зу­би ко­ло су­харів, не­на­че во­на по­хап­цем до­пи­ва­ла чай, буцім ха­па­лась ку­дись іти.

Замовкла й Ма­ру­ся і пи­ла чай мовч­ки, пог­ля­да­ючи на матір. Во­на й собі взя­ла су­хар з ко­ши­ка і по­ча­ла по­ма­леньку йо­го навіщось їсти, за­пи­ва­ючи чаєм, бо їй зовсім не хотілось їсти. Во­на ско­са зир­ка­ла очи­ма на матір. Ма­ти ди­ви­лась в ку­ток, на об­ра­зи, і її гострі очі якось нес­покійно кру­ти­лись.

- Я сьогодні йшла до бан­ку і стрілась з де­яки­ми своїми то­ва­риш­ка­ми. Нас дог­нав Ло­мицький та й провів до са­мо­го бан­ку…- знов по­ча­ла Ма­ру­ся і підве­ла на матір свої по­дов­жасті, ясні й щирі, як у ди­ти­ни, карі очі. Ма­ти нер­во­во вхо­пи­ла су­ха­рець з ко­ши­ка і тро­хи вже не за­пи­ха­лась ним. Су­ха­рець заск­рипів в зу­бах, не­на­че десь під підло­гою хру­ща­ла зуб­ка­ми ми­ша. Очі в Мар­ти Ки­рилівни ста­ли ще гостріші, ще нес­покійніші.

Марта Ки­рилівна все-та­ки не об­зи­ва­лась і сло­вом.