Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

- Вже й ви на­го­во­ри­те! - обізвав­ся Ло­мицький.

- А що? об­ра­зив­ся, що йо­го прий­дішня те­ща - пта­ха з по­лив'яним но­сом? По­жи­ве­те - по­ба­чи­те і зга­даєте Хрис­ти­ну Сте­панівну.

- Дай бо­же, щоб не прий­шлось зга­ду­ва­ти!

- От ту­ди к дідьку! Це доб­ра дя­ка! Не­хай, мов, Хрис­ти­на Сте­панівна вбре­шеться! Це бу­де кра­ще. Ой ви! Вчені ви, та не дрю­ко­вані!

І Хрис­ти­на без це­ре­монії мах­ну­ла на Ло­мицько­го ви­ши­ва­ним руш­ни­ком, за­че­пи­ла йо­го по го­лові, роз­куд­ла­ла во­лос­ся і об­си­па­ла йо­го го­ло­ву й плечі по­ви­тя­га­ни­ми з взірця нит­ка­ми кан­ви.

- Та й пус­туєте ж ви! Зовсім обліпи­ли ме­не нит­ка­ми!

- От те­пер ви гарні! Так і йдіть з візи­том до Ка­ра­лаєвої! Але нев­же ви оце хо­ди­ли до Мар­ти Ки­рилівни в оцьому ку­ценько­му піджа­ку? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Атож! А хіба що? - спи­тав Ло­мицький.- Мо­ло­да Ка­ра­лаєва ска­за­ла мені, щоб я за­хо­див до неї зап­рос­то на чай вве­чері.

- То мо­ло­да, а то ста­ра! Не за­бу­вай­те і про ста­ру. І пер­ший візит ро­би­ли ви в цьому ку­цо­му уб­ранні? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Ні, пер­ший візит я ро­бив в чор­но­му сюртуці.

- Гм… Пам'ятай­те-бо та­ки, що в Ка­ра­лаєвій в нутрі си­дить дві бабі: од­на лібе­рально-мод­на, а дру­га ста­ро­мод­на кон­сер­ва­тор­ка. Ви в ку­цо­му піджаці зро­би­ли візит Ка­ра­лаєвій но­во­модній, а те­пер робіть візит Ка­ра­лаєвій ста­ро­модній в фра­ку, в білім галс­туці і до­кон­че вранці. Цей візит бу­де для вас без­печніший. Мо­же, тоді во­на й спо­до­бить вас, що вий­де до вас.

- Може, й справді так… А в якім же тоні про­ва­ди­ти роз­мо­ву з нею? чи в лібе­рально­му, чи в кон­сер­ва­тив­но­му? - спи­тав Ло­мицький.

- Для цього май­те вже свій хист. Ста­ру Ка­ра­лаєву сам чорт тов­ка­чем в ступі не влу­чить,- ска­за­ла Хрис­ти­на, і за­ре­го­та­лась.

- Гм… Але й ви вже аж геть то по-сільській го­во­ри­те! - ска­зав Ло­мицький і за­ду­мав­ся.

- Дуже щи­ро? В ме­не що на умі, те й на язиці. А ви в неділю при­беріться гар­ненько, при­че­пуріться і втніть візит не сте­по­вий, не чу­мацький, а євро­пей­ський, су­час­ний. Та ми­най­те вікна! Та ти­хенько зак­радьтесь, та крадько­ма навш­пи­няч­ки до тієї пта­хи шусь у гос­тин­ну,- то й не спо­ло­хаєте! Ота­кеч­ки зробіть! Чуєте?

- Спасибі вам за ра­ду,- ска­зав Ло­мицький і по­чав про­ща­тись.

- Постривайте ж, я обс­ку­бу з вас оте біле пір'я, що в вас на го­лові та на пле­чах,- ска­за­ла Хрис­ти­на і по­ча­ла об­би­ра­ти нит­ки кан­ви з йо­го го­ло­ви та пле­чей.

Ломицький пос­лу­хав Хрис­ти­но­вої ра­ди, вер­нувсь в свою квар­ти­ру, зос­та­вив­ши свій візит до неділі.

Діждавши неділі, Ло­мицький уб­рав­ся в фрак, надів білий галс­тук, ви­со­кий циліндр, ясні ру­ка­вич­ки і пе­ред обідом побіг з па­рад­ним візи­том до Ка­ра­лаєвої. Він зу­мис­не обійшов кру­гом квар­та­лу і підійшов до до­му Ка­ра­лаєвої, ми­на­ючи вікна. Увійшов­ши ти­хенько в при­хо­жу, він ски­нув ти­хе­сенько пальто і рап­то­во шуг­нув в гос­тин­ну.

Марта Ки­рилівна і справді сиділа в кріслі край вікна. Вглядівши нес­подіва­но в гос­тинній Ло­мицько­го, па­рад­но приб­ра­но­го, во­на підве­лась з місця. Але тіка­ти з гос­тин­ної бу­ло ніку­ди, бо Ло­мицький тро­хи не зас­ту­пив їй стеж­ки до две­рей. Він по­ре­ко­мен­ду­вав­ся Марті Ки­рилівні. Гост­ри­ми очи­ма во­на об­ве­ла йо­го од чобіт до го­ло­ви і з по­важ­ною, тро­хи гор­дою міною по­ка­за­ла йо­му на крісло. Він сів. Мар­та Ки­рилівна, оче­ви­дяч­ки з ве­ли­кою не­охо­тою, і собі по­ма­леньку вгнізди­лась в кріслі. Ло­мицький обвів її до­пит­ли­ви­ми, ціка­ви­ми очи­ма. Він не­на­че до­пи­ту­вавсь по її очах, по її уб­ранні, щоб зна­ти, з ким до­ве­деться ма­ти роз­мо­ву.

Марта Ки­рилівна бу­ла уб­ра­на в яс­но-сіру сук­ню з гус­ти­ми чер­во­ни­ми кра­пелька­ми. Зда­ва­лось, не­на­че її усю хто пок­ро­пив чер­во­ним ог­няс­тим до­щем. На гру­дях лиснів яс­но-пун­со­вий ок­са­ми­то­вий бант і не­на­че жеврів, ніби куп­ка жа­ру. Рум'яне, свіже, не­на­че на­ли­те кров'ю, ли­це аж пашіло, як у спе­ку. Гострі очі бли­ща­ли іскор­ка­ми. Чимсь га­ря­чим, пал­ким віяло од усеї її рівної пос­таті. Зда­ва­лось, ніби во­на уся от-от зай­меться і спа­лах­не ог­нем. По всьому бу­ло вид­но, що в Ка­ра­лаєвій за­таїлась вда­ча пал­ка, упер­та й гост­ра. В очах світив­ся ро­зум, але не без до­дат­ку хит­рощів.

- Я вже мав честь бу­ти в ва­шо­му домі, та не мав і досі щас­тя поз­най­оми­тись з ва­ми,- по­чав Ло­мицький.

- Моя доч­ка ка­за­ла мені про вас… Я бу­ла тоді тро­хи сла­ба… В ме­не, бач­те, мігрень в го­лові. Як оце прий­де вес­на, то в ме­не час­то аж су­до­мить в го­лові,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.- Вас прий­ма­ла моя доч­ка, а це все од­но, що й я са­ма. В нас в домі, знаєте, не­ма стар­шо­го й мен­шо­го; ми з доч­кою рівня, при­най­мні я маю та­кий пог­ляд на обопільні сто­сун­ки між батька­ми й дітьми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна з по­важ­ною міною.

- Ваш пог­ляд на це діло зовсім су­час­ний, гу­ман­ний,- обізвав­ся Ло­мицький.

- В ме­не не­ма то­го, як бу­ває в інших сім'ях, щоб діти по де­сять разів на день цмо­ка­ли батька й матір в ру­ку, на їх «ви­ка­ли». Не­хай доч­ка на матір «ти­кає»: це про­ва­дить до сво­бо­ди, не за­дав­лює, не пригнічує осо­бості лю­ди­ни,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Такий пог­ляд на ви­хо­ван­ня дітей ро­бить вам честь,- ска­зав Ло­мицький.

- Вибачайте… я за­бу­ла свою ро­бо­ту на вікні,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

Вона вста­ла, про­вор­ненькою хо­дою пішла до вікна, взя­ла з одвірка по­ло­ви­ну вип­ле­те­ної пан­чо­хи з дро­та­ми, знов по­ма­леньку вгнізди­лась в крісло, щоб не пом'яшку­ри­ти сукні, і по­ча­ла плес­ти пан­чо­ху, вис­та­вив­ши впе­ред ру­ки і тро­хи підняв­ши їх вго­ру. Во­на не­на­че по­ка­зу­ва­ла мо­ло­до­му хлоп­цеві: на, мов, ди­вись, яка я лібе­ральна: до служ­би бо­жої в неділю вранці пан­чо­ху пле­ту! Ту пан­чо­ху во­на по­ча­ла плес­ти ще на пер­ший день різдва і до ве­ли­код­ня на­си­лу вип­ле­ла по­ло­ви­ну. Пле­ла во­на в свя­та та в неділі, ще й до служ­би, при гос­тях, щоб по­ка­за­ти, що во­на ду­же лібе­ральна лю­ди­на і не вва­жає на праз­ни­ки та на людські за­бо­бо­ни.

Це, мо­же, вас со­ро­мить, що я роб­лю ро­бо­ту в неділю? - спи­та­ла во­на в Ло­мицько­го.- Мо­же, ви бо­гомільні?

- Ні, ні криш­ки. Цей пог­ляд за­ле­житься од ва­шо­го су­час­но­го нап­рям­ку, та й годі! - ска­зав Ло­мицький, але на дру­ге пи­тан­ня не од­повів і сло­ва.

- Ваш на­чальник, здається, ду­же бо­гомільний? - ска­за­ла Ка­ра­лаєва?

«Мій на­чальник чи й справді бо­гомільний, чи тільки вдає бо­гомільно­го, бо час­то хо­дить до церк­ви… в церкві час­то стає нав­колішки і б'є пок­ло­ни… Як ска­жу, що я не бо­гомільний, то… ча­сом, це до­не­сеться до на­чальни­ка і це мені пош­ко­дить на службі. Мо­же, й ця Ка­ра­лаєва ча­сом при на­годі і са­ма йо­му ска­же… мо­же… Усе мо­же тра­пи­тись… Не го­диться ба­га­то про се­бе го­во­ри­ти… Луч­че змов­ча­ти,- по­ду­мав Ло­мицький і потім про­мо­вив: - Не знаю, бог йо­го знає! Пев­но, бо­го­бо­ящий».

- Тут, на Бессарабії, інтелігенція ще ду­же ста­росвітська, патріархальна, ще ду­же бо­гомільна,- знов обізва­лась Мар­та Ки­рилівна, ми­га­ючи на сонці дро­та­ми.

- Ото, скажіть! - обізвав­ся Ло­мицький. Ло­мицько­му зда­лось, що він десь чув цю фра­зу, та­ку са­му од сло­ва до сло­ва. Він по­чав при­га­ду­ва­ти і на­га­дав: цю фра­зу го­во­ри­ла не­дав­но Ма­ру­ся, об­мальову­ючи зви­чаї і вда­чу бесарабської інтелігенції. Оче­ви­дяч­ки, ма­ти про­мов­ля­ла те, що чу­ла од своєї доч­ки.

- Оце не­дав­но бу­ла я в гос­тях в однієї знай­омої. Моя знай­ома - да­ма з ро­зу­мом і не без просвіти: по­ди­ви­тись на неї - зовсім євро­пей­ська да­ма; до неї зай­шло ще кільки сусід. І по­ду­май­те собі, що цілий вечір тільки й бу­ло роз­мо­ви, що за церк­ви, за мо­нас­тирі та за чудові об­ра­зи,- все роз­мов­ля­ли про чу­да од чу­дов­но­го об­ра­за Гер­бо­вецької бо­го­ро­диці. Я тро­хи не вмер­ла з нудьги! Дві да­ми прий­шли в гості в чор­них сук­нях і з чот­ка­ми в ру­ках. Чи пой­ме­те віри? Мені зда­ло­ся, ніби я зай­шла в па­нянський мо­нас­тир в гості до чер­ниць, або­що.