Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

В од­чи­нені вікна ли­ли­ся тихі, граціозні ме­лодії: Ма­ру­ся гра­ла нок­тюрн Шо­пе­на. Співучі про­тяжні то­ни прой­ма­ли га­ря­че, душ­не повітря і не­на­че розімліва­ли самі в тій ду­хоті: якось неш­вид­ко, з про­тя­гом, навіть мля­во та ліни­во сну­ва­лись во­ни в ду­хоті, але ніби й самі на­би­ра­лись вог­ню і га­ря­чо­го по­лум’я. Во­ни так бу­ли підхожі під ду­шев­ну пригніче­ну нап­ра­ву Ло­мицько­го, при­би­ту, але ще нез­гас­лу до­реш­ти, ще жевріючу, не­на­че жар, при­си­па­ний попелом, але ще нес­попелілий до­реш­ти. Ме­лодії во­ру­ши­ли ду­ми Ло­мицько­го. Він важ­ко зітхнув.

«Шкода мені мо­ло­дих літ, шко­да мені тих ки­пу­чих жит­тям літ… Схо­пи­лись бу­ло ду­ми та й… поз­га­са­ли, на­че жар, що спо­пелів, при­си­па­ний по­пе­лом. Чи мо­жу я ще бу­ти суспільним діячем? Чи роз­жевріється в мені ко­ли той свя­тий вогонь?.. Чи про­ки­нуться мої си­ли, чи роз­во­ру­шаться ко­ли мої ба­жан­ня? Чи заціка­ви­ла б ще ко­лись гро­ма­дянська діяльність? Чи зат­ремтіли б пак мої нер­ви од доб­ро­го суспільно­го вчин­ку на ко­ристь Ук­раїни і людськості? Мо­же б, і я був би іншою, ліпшою лю­ди­ною, і ко­риснішою… та якась важ­ка си­ла при­шиб­ла ме­не ще на цвіту… А те­пер…»

З вікон по­ли­ла­ся ве­се­ла ме­лодія, шум­ли­ва й бур­ли­ва, не­на­че во­да по­ли­ла­ся во­дос­па­дом. Ма­ру­ся заг­ра­ла фу­гу, швид­ку й го­лос­ну. Ло­мицький підвів го­ло­ву. Йо­го неп­риємно вра­зи­ла шум­ли­ва, га­лас­ли­ва, аж крик­ли­ва му­зи­ка.

«А! Навіщо ото Ма­ру­ся грає такі крик­ливі речі! Не люб­лю я то­го бренько­ту та кур­ко­ту. Б'ють тобі по нер­вах, не­на­че ко­лу­ном! І який дідько ви­га­дав оті фу­ги в му­зиці? Дзве­нить, сту­ко­тить, гур­ко­тить, не­на­че йо­го чор­ти ха­па­ють, а во­но ре­пе­тує: ґвалт, ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ко­ли б уже швид­ше пе­рес­та­ла гур­котіти».

Маруся вда­ри­ла ос­танні акор­ди. В две­рях, що ви­хо­ди­ли в са­док, з'яви­лась її пос­тать, пов­на си­ли й здо­ров'я. Бу­ло вид­но на лиці, що му­зи­ка зво­ру­ши­ла її ду­шу: що­ки бу­ли рум'яні, темні очі бли­ща­ли. За нею слідком неміцною хо­дою підтюп­цем біг ма­ленький си­нок. Ма­ру­ся прий­шла до сто­ла і сіла на стільці про­ти Ло­мицько­го.

- Чого це ти так скри­вив­ся? Чи жу­риш­ся, чи мо­же вто­мив­ся? - спи­та­ла в йо­го жінка.

- Втомило тро­хи жит­тя… і навіть са­ме жи­вот­тя…

- А це що за лист? Од ко­го?

- Од тво­го й мо­го при­яте­ля. Пи­ше про літе­ра­турні но­вин­ки. В йо­му, бач, ще й досі не про­хо­ло­ла га­ряч­ка ро­зу­мо­во­го та гро­ма­дянсько­го ру­ху,- ска­зав Ло­мицький.

- Можна? - спи­та­ла Ма­ру­ся і вхо­пи­ла в ру­ки лист.

- Чом же? Мож­на. Чи­тай! - ска­зав Ло­мицький. Ма­ру­ся пе­ре­чи­та­ла лист. Її очі забіга­ли. Ли­це по­ве­селіша­ло. Во­на підве­ла очі на чо­ловіка. Очі бли­ща­ли.

- А що? по­ве­селіша­ла? Чуєш го­лос жи­вої лю­ди­ни з да­ле­ко­го краю? А я так ду­маю про наші ча­си, що муд­ра бу­ла та лю­ди­на, кот­ра ви­га­да­ла при­каз­ку: «Моя ха­та скраю, я… нічо­го не знаю».

Він вхо­пив син­ка, по­са­див на коліна і при­гор­нув йо­го свіже лич­ко до сво­го блідо­го ли­ця, а потім вто­пив свій пог­ляд в блис­ку­чих Ма­ру­си­них очах.

«Тут, в сім'ї все моє жит­тя, уся моя втіха»,- по­ду­мав Ло­мицький. Але про­ти йо­го волі з гру­дей ви­ли­ну­ло зітхан­ня…

«Отут, в цій ха­тині моїй, в цьому за­сох­ло­му, по­жовк­ло­му са­доч­ку па­нує мо­ральна й соціальна моя смерть… Я за­пер­ся тут, не­на­че в до­мо­вині»,- по­ду­мав Ло­мицький.

Він мовч­ки взяв з Ма­ру­си­них рук лис­та і дов­го ог­ля­дав пе­чать на кон­верті.

- Чи не по­ру­ше­на пак пе­чать на пошті? - спи­та­ла в йо­го Ма­ру­ся.

Ні, ціла,- обізвав­ся Ло­мицький. І йо­го смутні очі по­ве­селіша­ли.

1891 ро­ку.