Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Я встала. У роті стояв гіркий присмак жовчі.
Горобини потворно згинали стовбури, начебто захворіли на рахіт. Ліс тхнув гнилизною. Надгробок, пишний, без жодного натяку на смак, здавався цілком занедбаним: ага, статую поклали, а ніхто навіть квіточки не принесе! Потрібна вона комусь, ця мертва королева; я наступила на Зшивач. Мені хотілося зламати проклятого меча, почути його хрускіт, я в нападі жорстокості почала тупцювати по ньому, викрикуючи погрози.
— Ненавиджу! Ненавиджу! А щоб вам усім пропасти… Щоб ви всі повиздихали! Здохніть!
«Здохніть… здохніть…» — луною відбилося у моїх вухах.
І чомусь пригадався брудний трактир, димний, смердючий, темний. На ганчірочці в кутку сидів жебрак, дивився на мене з лютою ненавистю, з його роззявленого рота летіли слина та прокльони: «Щоб ви всі здохли… здохли…»
Я зупинилася. Мене трусило, гарячий піт лився по спині. Навколо, як і раніше, стояв ліс, чужий, потворний…
Чому потворний?
Що зі мною?!
«Вам, що не повернулися з вивороту… присвячується…»
Що таке говорив Максиміліан про властивості вивороту?!
Ім’я некроманта знову запустило в моїй голові ніби величезний маховик. Зрадник, йому дістанеться все… А мені помиї… об мене він ноги витер, так завжди, все несправедливо, жахливо, паскудно…
Я знову згадала жебрака, його велику злість і велику огиду. Жах обсипав мене морозом від голови до ніг — і на мить прояснив свідомість. Я прошепотіла, захищаючись із останніх сил:
— У зла немає…
«Вузла немає», — знущаючись, повторило відлуння.
— У зла немає влади…
Перед очима колихалася каламутна завіса. Потворне пухло й розросталося, інше корчилось і всихало. Так уже світ влашто…
— У зла немає влади!
Двома руками я вчепилась у завісу, роздерла її перед своїм обличчя, немов стару ганчірку.
І повалилася, знесилена.
— Пане! Пані?!
Переді мною стояла дівчинка літ восьми, у мішкуватій сукенці, боса, з кошиком у тонких руках.
Я сіла. Дівчинка відскочила; «пана» я мало нагадувала, «пані» — тим більше, а про магів дороги мала, певне, й не чула ніколи.
— Вам зле? — співчутливо поцікавилася вона, й далі задкуючи.
— Уже ні, — сказала я, по нетривалому роздумі. — Ти хто?
— Улейка, дочка міського скульптора, — вона виявилася дуже старанною, сумлінною співрозмовницею. І ще — її не навчили боятися чужих. Вона уявлення не мала про Червону Шапочку — інакше чого б то викладати все-все на першу вимогу?
— Як називається місто?
— Велика Столиця.
— Далеко до нього?
— Не дуже, — дівчинка почухала ліву п’яту об носок правої ноги.
— Ти що ж, тут сама?
— Сама. А що?
— Ну, — мені не хотілося її лякати, — ліс усе-таки. Можуть бути дикі звірі, і…
— Немає звірів, — упевнено відгукнулася дівчинка. — А які є, ті маленькі.
— А розбійники?
— Розбійників нема, — відповіла вона вже не так упевнено. — Правда, батько казав…
Вона помітно спохмурніла.
— Іноді… останнім часом… бувають.
Мала начебто згадала, навіщо сюди прийшла, покрокувала до надгробка. Швидко вклонилася:
— Мертва королево, подаруй мені ягідок…
І діловито заходилася оббирати зеленаво-жовту горобину.
— Вони ж неспілі!
— Спілі, — дівчинка складав ягоди в кошик. — Це не звичайна горобина, а королівська. Хлопчиська до мертвої королеви йти бояться. Кажуть, вона прихильна лише до дівчат. А цим здоровулям — як пройти лісом? Вони й вулицю перебігти бояться!
Вона обернулась до мене й простягла пригорщу ягід:
— Візьми, пане… чи ти пані?
— Дякую… А хто вона, мертва королева?
— Як хто? — дівчинка насупила чоло. — Королева. Мертва. Дружина короля.
— А король теж умер?
— Ні. Він вивів своє Королівство з нашої країни… Королівство пішло. А країна залишилася.
— Як… скажи мені, як звали цього короля?!
— Ніхто не пам’ятає, — дівчинка спритно наповнювала кошик. — Відьма сказала слово забуття. Ніхто не пам’ятає, як його звали.
Дотягуючись до верхніх ягід, вона стала на надгробок босими ногами.
— Я не боюся мертвої королеви. Її вирізьбив мій батько. Він багато чого вирізьбив, одних надгробних пам’ятників — купу! Гарна, правда?
Я механічно вкинула до рота одну з подарованих ягідок. Вона здалася такою терпкою — язик у трубочку згорнувся.
— Королева дуже давно вмерла. Мене ще на світі не було. Що вона мені зробить? — жуючи та облизуючи пальці, дівчисько зіскочило на траву. — А ти, пані, хто ти така?
Я нахилилася й підняла Зшивач. Поцілувала клинок, забруднений землею і глиною.
— Я маг дороги, Улейко.
Вона завмерла, начебто її підстрелили. Сірі очі покруглішали, щоки почервоніли, забруднені горобиновим соком губи розкрилися:
— У тебе такий меч, як у королеви!
Вона дивилася на Зшивач у моїх руках.
Місто розрослося, кілька разів вихлюпнулося за стіни, й передмістя сягали тепер узлісся. Я крокувала тією самою дорогою, якою колись виступала в похід разом із Королівством, а поряд на білому крилатому коні їхав Оберон. Дівчинка Улейка дозволила вивести її з лісу — хоча незрозуміло, хто кого проводжав, я ж зовсім не знала дороги, а вона сновигала майже невидимими стежинками, наче в голові мала точний покажчик. Дорогою вона теревенила без угаву — її батько виліпив статую мера, найзнаменитішої людини в місті, а ще на останньому ярмарку в юрбу кидали монетки бажань, Улейці дісталася одна, вона побажала великий шматок шоколаду, але батько подарував їй лише цукор на паличці. Звідтоді як звідси пішло Королівство, казки стали нуднішими й монетки бажань майже не працюють…
Я слухала її впіввуха: всередині стукотів величезний секундомір. Я не знала, скільки часу минуло в Королівстві, можливо, все вже втрачено, боротися пізно — але Зшивач вів мене по червоній нитці, як пес по сліду, й мені іншого не лишалось, як продовжувати гонитву.
Нарешті ми прийшли до Улейчиної домівки; скульптор був на місці, на радість мені та досаду Улейки. Кошик у руках дівчиська виявився речовим доказом, а батько був налаштований рішуче:
— Ти ходила в ліс?! — загрубілою долонею він зірвав стебло кропиви, що росла в кутку двору.
Улейка позадкувала:
— Я недалечко, тільки на узліссі…
— Брешеш! Ти була біля мертвої королеви! Я говорив, що за таке відшмагаю?!
— «Відшмагаю, відшмагаю», — Улейка відступала й далі. — Ти скульптор, тобі аби тільки сікти!
— Жартуєш, еге? А ти знаєш, що в лісі з’явилися розбійники?
— Зі мною був маг дороги! — знайшла виправдання Улейка.
— Хто?!
Я вийшла з-за стулки воріт. Скульптор, літній уже чоловік з вузькими плечима й непропорційно великими кистями рук, втупився спершу в мій меч, а потім уже в мене.
— Я маг дороги, — голос мій звучав хрипко, — й дуже поспішаю. Мені треба поставити вам одне запитання.
— Цей меч…
— Так. Ви різьбили пам’ятник мертвій королеві?
— Я, — він стис губи.
— Вона… вона була похована з цим мечем?
— Ні, — він дивився мені у вічі. — Я ніколи не бачив цього клинка… раніше.
Він прокашлявся й продовжив:
— Король побажав, щоб кам’яна королева тримала в руках меч. Він намалював мені ескіз. Я виліпив меч спершу з глини, а потім викарбував у камені. Мене, пам’ятаю, вразило, що клинок із діркою… Пані, магів дороги більше нема в нашому світі. Королівство пішло… залишилися тільки старі казки, — промовляючи це, він механічно обривав листя з кропив’яного стебла, наче ворожив.
— Залишився ще дехто. Жінка, яка належала Королівству, але не захотіла піти з вашого світу. Ви її знаєте?
— Една, — скульптор спохмурнів. — Вона відьма.
— Мені треба її бачити. Де вона живе?
Улейка тихцем прослизнула вздовж стіни, викладеної з колод, раденька, що про неї забули. Шаснула в дім. Тихенько ляснула двері.
