Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Бажаючи сховатися від сторонніх очей, я обійшла замок по краєчку рову. Зупинилася, дивлячись на віддалений ліс. Стисла Зшивач долонею в чорній обмотці. Тепер, коли я знала, чого від нього чекати, починати було страшно. Але ще страшнішою була думка про те, що вдруге меч може не скоритися.
Я затамувала подих і змахнула Зшивачем.
Меч зробився важким. Полегшав, ніби пір’їнка, я за інерцією піднесла його над головою — і наступної секунди Зшивач сам провернувся в моїй руці так, що ледь не звихнув зап’ястя. Я насилу змогла його втримати; меч рвонувся ще раз — і я розгледіла, що у вушку голки засилена нитка. Туго натягнута нитка, обидва кінці якої пірнали в хитросплетіння виворітних волокон.
Зшивач проколов реальність наскрізь. Я знову була на вивороті, меч у моїх руках узявся до шиття, і шитво це з’єднувало небо й землю.
Розділ тринадцятий
Таємниця королеви
Якщо мене й бачили зі шляху, нападати ніхто не зважився. То стаючи навколішки перед мечем, який по руків’я входив у ґрунт, то злітаючи до хмар, як Руслан на бороді в Чорномора, я дісталася від замку до берега Ланса. Зшивачеві начхати було, що я не вмію дихати під водою. Посеред річки меч поважчав; я доторкнулася ногами до води, коли до берега було ще метрів із двадцять. Поки вага Зшивача була мені до снаги, я силкувалася плисти, але меч дедалі впевненіше тяг мене вниз.
«Ніколи не випускай руків’я», — сказав Лісовий Воїн.
Я пірнула. Глибини в цьому місці було хіба метра з півтора. Вода виявилася прозорою, дуже прозорою для річки з піщаними берегами. Зшивач підняв із дна хмаринку намулу, та його майже відразу знесло водою.
Меч устромлювався щораз глибше в мулисте дно; звідусіль спливалися риби — подивитися на таку дивину. Вони були дуже сміливі, з дзеркальними боками, з круглими жовтими очиськами. Я подумки рахувала: двадцять один, двадцять два… краще не рухатися, так менше витрачається кисню… Тридцять дев’ять, сорок.
Хрестовина меча поринула в переплутані водорості. Риби тицялися носами в мої щоки, я відбивалася в їхніх боках і безглуздих витрішкуватих очах.
П’ятдесят. Шістдесят.
Далеко за силуетами риб, великих і малих, я на мить побачила обличчя. А може, мені привиділося; це був Лане, сухий, не усміхнений, строгий. Такий, яким я його запам’ятала.
Меч ледь-ледь зрушив. Зараз він полегшає; мої груди розпирало й різало зсередини. Я перевернулась, вперлася ногами в дно — перед очима червоні кола — і потягла щосили…
Рахунок перервався. Задихаючись, я зринула, захекалася, задихала, а Зшивач уже тяг червону нитку з дна — у небо, і я злетіла на ній, гублячи важкі краплі та пошепки повторюючи: «Дякую, Лансе».
А що, як на шляху трапиться болото?!
Володіти Зшивачем — значить година за годиною виконувати важку монотонну роботу. Краще підлогу мити. Ні, краще носити по сходах повні цебра води. Краще сапати буряки, копати тупою лопатою зарослий город, краще, краще…
Я вважала, так мені було легше. Меч із хрускотом ішов у землю, у камінь, у пісок, у повалене дерево — він не знав перешкод, коли робився важким. Раз, два, три, чотири, п’ять; на рахунок «сорок» я зазвичай відчувала, що Зшивач легшає. Я витягала його, чи він сам себе витягав, і червона нитка снувалася, не перериваючись. Зшивач піднімав нитку вгору, витягаючи з тисяч інших ниток, час від часу сплітаючи з іншими — чорними, синіми, безбарвними.
Меч піднімав мене над верхівками дерев. Я трималася правицею за руків’я, лівою — за поперечину: десять, одинадцять, дванадцять… Піді мною пропливали ліси; довжина стібків змінювалася разюче: були довгі, коли я встигала дорахувати до ста й приготуватися падати. Були короткі, коли Зшивач, начебто зглянувшись, ледь піднімав мене й ставив назад. Дедалі частіше меч обирав для приземлення вогкі улоговини, де стояв туман серед білого дня. Погода псувалася: поки що панувала тиша, однак у безвітрі збиралися хмари. Я поринала в туман і злітала в туман, мій мокрий одяг ніяк не бажав висихати. Шкіряні смужки, якими я обмотали руки, стерлися й розмотались, рожева ніжна шкіра на долонях узялася новими кривавими мозолями.
Я сто разів ладна була впасти у відчай. Плакала від болю й від злості. Але думка, що Максиміліан сидить на троні Оберона, підстьобувала мене й не давала розкиснути остаточно.
Ганьба зрадникові. Смерть некроманту!
Я вкотре приземлилася й не втрималась на ногах. Упала на м’яке, не випускаючи меча. Клинок Зшивача раптом дзвякнув об камінь: меч встромився в підставу високої гранітної плити, немов ніж у шматочок сиру, і потяг червону нитку вглиб.
Стоячи навколішки, я могла розгледіти лише край плити; навколо, дуже близько до неї, стояли горобини, зігнуті, начебто згорблені, у гронах зелених плодів, які ледь почали жовтіти.
Зшивач зробився непід’ємно-важким. Хрестовина його торкнулася одним кінцем каменя, другим — землі. Я чекала; тут, на вивороті, було виразно чути, як сухо шелестять горобини.
Зшивач раптом рвонувся, вивільнився з каменю одним рухом, начебто його вихопив із піхов велетень. Від несподіванки я скрикнула; у вушко голки були вправлені, сплітаючись, дві нитки — червона й біла. Я бачила їх єдину мить — по тому Зшивач висмикнув мене на лице світу, як висмикують із землі тонку морквину.
Плита виявилася надгробком.
На сірому з прожилками камені лежала жінка, така само кам’яна, як її ложе. Очі в неї були заплющені, обличчя стомлене, ніби їй нарешті дали змогу відпочити після важкого дня. На волоссі щільно сиділа кам’яна корона. Скульптор ретельно вирізьбив кожну складку сукні, візерунок на мереживному комірі й манжетах; руки в жінки були складені на грудях, пальці сплетені, між долонями затиснуте руків’я меча. Дивно, адже ця королева — не воїн…
Торішнє листя вкривало скульптуру, мов ковдра, — до талії; я обережно змела його на землю.
З-під широкої кам’яної пелени визирали носки легких черевичків. І майже цих носків сягав кінець клинка з довгастим отвором — вушком голки.
Кам’яна королева тримала в руках Зшивач.
Волосся моє стало сторч. Я позадкувала й розгледіла напис на камені — він майже повністю заріс мохом. Тремтячою рукою я здерла зелене напинало.
«Вам, заблуканим у темряві… вам, не повернутим із вивороту… присвячується…»
Більше я нічого не змогла прочитати.
Зшивач валявся поряд, у траві. Я розмотала рештки шкіряних стрічок зі стертих долонь і потяглася по посох — лікувати. Спершу не зрозуміла, що не так, а коли здогадалась, раптом сіла на траву: посох виявився легким і марним.
Мене знову винесло з Королівства?! Де я в такому разі?
Навкруги був ліс, густий і похмурий. Ледь виднілася заросла стежинка. Я залишилася зовсім сама, мій посох перетворився на кумедний ціпок, меча я ледь могла втримати в руках, куди там битися. Уявлення не мала, куди закинув мене зрадник Зшивач; втім, іншого й чекати не варто було. Так буває завжди: красиві, найшляхетніші поривання закінчуються глибоко в дупі. Лише негідники тріумфують.
Негідники тріумфують. Я чомусь пригадала, як Зайцева з десятого «Б» сідає в розкішне авто свого татуся. Як гидливо ставить ніжки в блискучих білих чобітках, облямованих хутром. Ідіотка, трієчниця, нікчема — господиня цього життя! Поки я кисну в місті все літо, вона роз’їжджає по Італіях та по Греціях…
Бо так влаштовано світ!
І в Королівстві його влаштовано так самісінько: я працюватиму, як чорний віл, а Максиміліан всядеться зручніше на троні, і все в нього буде о’кей.
І в Зайцевої все буде о’кей. Хоч би що вона зробила — юрби підлабузниць верещатимуть і ляпатимуть у долоні. А за моєю спиною шепотітимуться, розноситимуть бридкі плітки, поливатимуть мене брудом…
Тому що світ влаштований підло, мерзенно, несправедливо. Зайцева буде працювати в банку, нічого не робитиме й отримуватиме купу грошей. А моє місце — у якій-небудь курній конторі: цілий день сидітиму й витріщатимуся в екран, а як тільки посмію підняти голову, заявити про себе, — життя вперіщить мене так, що мало не здасться…
