Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
— Я некромант, — почав він хрипко, кашлянув і продовжив іншим голосом, спокійно й лунко. — І я достатньо сильний, щоб захистити вас. Поруч зі мною мої слуги. Може, комусь вони не подобаються?
Усі мовчали.
— Може, когось збентежить, якщо поруч із живим у загальному строю виступить мрець? Або кістяк? Або ще хтось, кого я закличу на службу? Може, когось бентежить саме слово «некромант»?
Усі мовчали; люди змучилися очікуванням смерті, зрозуміла я. Вони готові служити кому завгодно, аби тільки він дав їм надію.
— Добре, — тихо сказав Максиміліан, і його голос шерехом розлетівся під склепінням. — Столиця Королівства переноситься до мого чорного замку в скелях. Цього неприступного замку Сарані не здобути. Нам знадобиться запас продовольства, щоб витримати невелику облогу. Нам знадобляться люди, щоб виснажити й прогнати ворога. Мій перший наказ: усі, здатні носити зброю, повинні прибути сьогодні до заходу сонця в чорний замок.
Він підвівся. Його чорні очі фанатично горіли.
— Королівство! Ми розіб’ємо Сарану, ми розчавимо її! Розчавимо!
— Так! — несамовито закричали люди навколо мене.
Усі підвелися з колін. Хвиля істеричної радості підхопила й мене.
— Ми нашлемо на них жах і ніч!
— Жах і ніч! — ніби єдиною горлянкою ревли солдати, стражники й ополченці.
— Смерть ворогові!
— Смерть ворогові! Смерть! Розчавимо!
Я зрозуміла, що мене саму зараз розчавлять. Останньої миті, притиснута юрбою до стіни, я намацала нішу, прикриту довгим прапором.
І я забилася в цю нішу, зуміла протриматися там, поки розпалена юрба валила геть із зали.
Кілька хвилин я не знала, куди бігти й що робити. Замком сновигали люди, мене могли щохвилини впізнати й донести — або випадково обмовитися — Максиміліанові. Пробираючись темними коридорами, я чула уривки розмов: люди шепотілися та оглядались, постійно обривали одне одного, боялися бовкнути зайве.
— А король же бо… Мертвяки…
— Т-с…
— Як налетить Сарана й усіх покладе…
— А король же підніме! — нервовий смішок. — Підніме, й будеш служити, хоч живий, хоч мертвий…
Мені потрібно було довідатися, де Гарольд, але я не зважувалася запитати прямо. Надто свіжим було враження, надто виразно запам’яталася картина: Максиміліан на троні Оберона, залізна корона й двоє мерців обабіч. Живий Гарольд чи вже мертвий?
Притискаючись спиною до стіни, ховаючи навершя посоха за край старого плаща, я пробиралася вниз, у підвали. Двері, що вели до темниці, було зачинено, та не замкнено. Я почала спускатися вузькими сходами, щомиті прислухаючись, зупиняючись, водила перед собою посохом, розпізнаючи пастки. Смерділо гаром; у камері, де недавно Максиміліан розмовляв зі скутим принцом-деспотом, чадно догоряв останній смолоскип.
На низькому широкому ослоні, вистеленому соломою, лежала людина. По обличчі того чоловіка розтікався такий свинцевий спокій, що першої хвилини мені здалося, ніби Гарольд помер.
— Гарольде…
Ґратчасті двері камери було замкнено. Я приставила навершя посоха до величезного замка, навішеного ззовні; замкова шпарина лопнула. Замок розвалився навпіл і гримнувся на каміння, гуркіт повторився луною в тісних коридорах, але Гарольд не поворухнувся.
— Гарольде!
Я притисла вухо до його грудей і почула стукіт серця. З напіврозтулених губів виривався подих — він спав, й уві сні своєму був схожий на мертвого.
Я потрусила його за плече. Він не прокидався. На ньому не було ні свіжих ран, ані ланцюгів.
— Гарольде!
На мить мені стало шкода його будити. Звичайно, він же не спав багато днів, організовував оборону, збирав людей, вів будівництво… Відбивався від заколотників і щосекунди знав: усе марно.
Я сіла на край ослона. Взяла його важку, натруджену руку; це був хлопець, який учив мене робити перші кроки в магії, із ним ми разом билися, мерзли й мокли в дорозі. Це був молодий чоловік, який назвав моїм ім’ям свого новонародженого сина. Це був мій старий друг, хай уже сивий і бородатий, адже в Королівстві минуло багато літ, а в нашому світі — всього кілька місяців. Справжні друзі не бувають колишніми, скільки б часу не спливло.
— Гарольде, прокидайся, — сказала я м’яко. — Це я, Ліна. Це я!
Він розплющив очі. Каламутно глянув на мене. Сів, намацуючи зброю, якої, звичайно, не було.
— Відійди від мене, перевертню. Я хочу спокою після смерті.
— Ти не вмер. Я не перевертень. Я Ліна Лапіна, ти що, осліп?!
— Так, — він розтяг губи, але посмішки не вийшло. — Я пам’ятаю, хто ти. Подруга некроманта. Ти будеш стояти біля його трону?
Від обурення в мене перехопило подих.
— Я?!
Він дивився мені у вічі. Я з жахом зрозуміла: так, звісно. Я товаришувала з некромантом… Гостювала в чорному замку… Ходила разом із ним на могилу Лісового Воїна, нас багато разів бачили вдвох, ми спільники.
— Як ти…
Від обурення й образи я задихнулася.
— Як ти міг повірити!
Блискавка сама по собі вирвалася з мого посоха й ударила в закіптюжену стелю. Запахло димом, у тюремних коридорах застрибала луна.
— Я вірю тому, що бачу, — сказав він тихо. — Тепер буде Чорне Королівство, і чорний замок на чолі його. Можливо, некромант здолає Сарану. Нехай Чорне Королівство, тільки не попелище… Але не підходь до мене, не говори зі мною і не стій поряд.
По моїх щоках побігли сльози — такі гарячі, що ледь шкіру наскрізь не пропалили. Якби всю мою лють розчинити в цих сльозах, вийшла б сірчана кислота.
— Принцові-деспотові ти повірив, — заговорила я тремтячим голосом. — А мені не віриш. Ти… ідіот. Ти… — я захлинулася. — Але я тобі доведу. Коли повернеться Оберон… ти побачиш!
Я вискочила з камери й заметалася тюремними коридорами. Тут було порожньо, вогко, стояв сморід; тільки думка про Зшивач, захований у ніші стіни, змусила мене зібратися з думками й не впасти духом.
— Добре, — сказала я вголос. — Подивимося, що ти заспіваєш, коли побачиш, кого забув.
Далі мої думки переметнулися до Максиміліана:
— Подивимося, що ти скажеш, коли Оберон стане під твоїми стінами!
Каміння замку, здавалося, дихало. Десь капала вода. Я нарешті відшукала шлях нагору й за кілька хвилин із завмиранням серця застромила руку в нішу, де було заховано Зшивач.
Першої миті мої пальці схопили порожнечу. Я ослабла від жаху, потяглася глибше — й намацала руків’я.
На вістря меча наштрикнувся тонкий аркуш, зім’ятий і залитий чорничною настоянкою, так що розібрати тексту не можна було навіть із лупою. Але я ж бо знала, що там написано: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану».
Руки я вилікувала — поводила теплим навершям посоха по запеченій шкоринці на місці пухирів. Промила водою з джерела. Долоні вкрила тепер рожева ніжна шкірка, й моторошно було уявити, як такими руками знову братися за Зшивач.
Нових рукавичок не було де взяти. У замку панував хаос, до скель тяглася неначе мурашина стежка з людей, одні з яких крокували поквапливо, інші пленталися, хто верхи їхав, а хто котив підводи. Це були нові піддані некроманта, нові жителі Чорного Королівства; я звеліла собі не відволікатися.
Пошукала в купах покинутого майна і знайшла короткий шкіряний плащ, легкий, дамський. Зшивачем я розпанахала його на стрічки й щільно обв’язала долоні. Чиїсь старі піхви переробила на портупею — щоб посох надійно кріпився за плечима й щоб до нього можна було дотягтися в разі потреби. Зшивач боялася залишити й на мить — раз у раз бралася за руків’я, торкала вушко голки. Мені ставало дедалі страшніше: а раптом, поки я тинялася поміж світами, червона нитка з вивороту кудись поділась?!
Наближався полудень. Сонце сховалося за тонкою плівкою хмар, тіні від усіх речей то з’являлися, то зникали. Я подумала, що, коли Зшивач зараз підніме мене до неба, це помітять із лиця світу, мене викриють і, можливо, обстріляють. Що Максиміліан уміє обертатися птахом і кимось іще; відступати було нікуди — я не могла чекати ночі.
