Намір! - Дереш Любко (читать книги бесплатно .txt) 📗
Коли чоловік вийшов у туалет, я підсів до неї, вимагаючи пояснень. Вона зробила великі очі й заволала до моєї совісті, мовляв, отямся, хлопче, чоловік одружений, має двох дітей, не личить тобі, молодому парубійкові, ревнувати. Ми поцілувалися, й це трохи зняло напругу.
Але коли я вчергове піднявся на балкон обслужити, їх уже не стало, тільки під попільничкою лежало пару банкнот. Це вже було образливо. Ввечері я пішов до Гоци в помешканя, але воно було порожнє. З’явилася думка чекати під порогом, поки вона прийде. Однак я не хотів принижувати ні себе, ні її – наші стосунки базувалися на «вільному виборі».
Кілька ночей спав погано.
Мучився безсонням та нав’язливим маренням. Все снилося, як ми з Гоцою влаштовуємо западню з вибухом, і поки всі нас оплакують, ми покидаємо цей вавилон. Врешті, закінчувалося тим, що серед ночі прокидався, згадував гоцину реакцію. Тоді сідав на ліжку й викликав із темряви нашу символічну смерть.
Від недосипання став спотикатися. Чи може, це було від того, що став класти зайву ложку цукру в чай.
14
Нарешті. Нарешті вона з’явилася одного ранку, цілий тиждень, більше – півтора тижні ми жили мов у сепарації, з її києвами та фотографами. Гоца прилетіла у кафе, наче літо, ніби найменшенька онука бога Ра. Ми міцно обійнялись, і я зрозумів, що хмари минули.
О цій вчасній порі відвідувачів не спостерігалося. Ми піднялися на наше місце над виходом і може з годину поговорили, як на одному диханні – ні про що, зате з позитивом.
Але я не дав собі забутися. Поки вона їздила по києвах, я тут дещо надумав. Далі вже затягувати не було куди. Потрібно викласти їй план дій, і удвох розробити ситуацію. Ну, ви зрозуміли – ситуацію вдаваної смерті.
Я підкинув це мимоходом, коли у розмові надибалась красива пауза для зміни ритму. Спитав ненав’язливо, обережненько так, ніби й не маючи на увазі нічого конкретного. Залишаючи широкий шлях для перетворення всього у жарт.
– А ти б наважилася повністю відкинути все своє минуле житя?
– Ти про що? – не зрозуміла вона. – Знову про “старе і нове”?
– Ні. Взагалі, повністю відкинути своє старе “я”. Докорінно змінити спосіб життя. Змінити імідж, змінити знайомства, змінити коло спілкування? Можливо, змінити ім’я, біографію? Чи достатньо ти артистична і експериментальна?
Вона придивилася до мене уважніше. Художники – вони ж візуали, і слухають вони очима. Ми сиділи на другому поверсі кафе, була одинадцята ранку, і відвідувачів не очікувалось. З динаміків лунала 5’nizza: « Я не той, хто тобі потрібен, я не той, хто потрібен насправді», і зміст цих слів нагнав на мене забобонний ляк. Попросив продавця на книжках ввімкнути щось бадьоріше. Він поставив диск із серії "Романтік коллекшн": Френк Синатра, Луї Армстронґ, Поль Моріат, The Platters, Ніно Рота і Лондонський симфонічний оркестр, що виконує "Yesturday" – ось нова музична політика закладу, переорієнтація на мажорів старше 30. Почався період занепаду, кафе потребувало відвідувачів заможніших, ніж підлітки-студенти.
Кафе безлюдне і щойно перевітрене, тому холодне. Чи то я тремтів од хвилюваня?
– Наприклад, – продовжив я, стримуючи нерівне дихання, – почати все з нової сторінки. Геть усе, ціле життя від початку. Не на словах, а по-справжньому. Наважилася б?
Здається, її очі теж розширилися від викиду адреналіну – ніби Гоца вловила той самий обрій майбутнього, за який тримався я.
– А що – думаєш, ні? Думаєш, кишка тонка? – спитала вона (надіюся) з викликом.
– Поки що не знаю. Але от так задумався: тонка, не тонка? Спонтанна провокація.
Вона розсміялася.
– Принеси нам перцівки.
– Об одинадцятій? – перепитав недовірливо, але за якийсь час повернувся зі стопариками. Охоронець приховав посмішку. Добре, що Люся не бачить.
15
Ми випили. Признаюся чесно, більшість алкоголю у своєму житті я випив із Гоцою. Горілку, наприклад, я пробував утретє. Ми перехилили різко й одночасно, ніби два заковтувачі шпаг.
Закурили. З’явилося відчуття, що Гоца забажала випити ранкової пори не через мою провокацію, а суть із власних, потаємних побуджень. Не зовсім адекватні рухи очей.
Побачивши, що тема може закритися на цій абсурдній грі у скво і мачо, я розповів анекдот:
– Вистрибнув чоловік із десятого поверху. Пролітає між сьомим і п’ятим і каже: «Поки що все йде нормально».
Гоца всміхнулася. Що ж, наразі все нормально.
– Знаєш, – кажу їй. – Ми багато говорили з тобою про спонтанність. Справжня спонтанність – вона завжди міняє життя, погоджуєшся?
Вона кивнула, і затягнулася так, що аж зашкварчала папіроска.
– Знаєш, – відповідає вона в тон. – Я не знаю, що ти собі задумав, але я вже давно хотіла зробити щось божевільне.
Ми нахилилися і поцілувалися, аж до прикушування губ.
– Ти провокатор. Я тобі це казала?
Я кивнув, не повіривши. Чому я не вірю їй?
– А як ти це собі уявляєш на ділі? – спитала вона. – Щоби взяти і змінити все?
Не знаю причин, та мною трусило, як у день нашого знайомства. Гоца з острахом глянула, як мене ковбасить, і (це вже глюк) наче відсахнулася. На секунду (теж глюк) я побачив на її обличчі мимолітню (глюк! глюк!) огиду. Вже в цю мить я усвідомив, що зісковзую по безнадійно похилій площині, але сил зупинитися не було.
– Хочеш знати? Гаразд. Ми зімітуємо нашу смерть. Нещасний випадок, в якому буцімто ми гинемо. Я вже все обдумав, ми можемо зробити це навіть тут, у кафе. Пам’ятаєш, ти хотіла зробити в кафе перформанс? Ми можемо під виглядом якоїсь таємничої вистави змусити всіх на пару годин вийти з приміщення. Коли нікого не буде в кафе, ми його підірвемо. А самі в момент вибуху сховаємсь у підвалі. Будинок старий, він обвалиться. Всі вирішать, що наші тіла просто порвало на шматки. Будуть думати, що це нещасний випадок. Спільна воля людей вважати нас мертвими додасть нам такого прискорення, що нам вистарчить сил перенестися у сусідній пояс світів. А звідти – повернемося на Землю, куди схочеш. Я зможу вибрати довільну точку для телепортації. Зможемо хоч просто в Канаду. Поселимося подалі від людей. Візьмемо собі нові імена, вигадаємо біографії. Ти будеш працювати над пам’яттю, сама навчишся творити чудеса. А далі, в один прекрасний день ми звільнимось від земного притягання і підемо у нескінченність… без повернення… Сонце моє, ти вже так близько до прориву! За короткий час ти пройшла великий шлях, я захоплююся тобою. Я бачу, як твої очі з дня на день світяться дедалі сильніше. Я думаю, це від того, що ти спілкуєшся зі мною. Ти прозріваєш, я це бачу!
Гоца мовчала.
– Ти дійсно… так вважаєш? – спитала вона здавлено.
– Авжеж! Просто нам потрібний поштовх, сильний емоційний стрес, котрий зробить нас легшими, м’якшими. Тому я пропоную такий радикальний підхід. Це в стилі кунґ-фу, три удари – і ти вже ступаєш на нову землю. Ти змінишся моментально, обіцяю тобі. Два дні – і ти будеш бачити, як світяться очі. Пару тижнів – і ти почнеш відчувати, як галузиться час прямо у тебе з-під нігтів. Ти відчуєш місце, яким ти приклеєна до вічності. – Я поплескав себе по потилиці, показуючи, де саме.
Вона вбирала поглядом кожен мій жест. Під настільки щільною увагою я почувався просто голим.
– Гоцо, серденько, я говорю все це на повному серйозі. Я відповідаю зараз за кожне сказане словом, – я показав їй чесну долоню. – Місяць часу досить, щоби ти на власному тілі відчула, НАСКІЛЬКИ ГЛИБОКОЮ Є ДІЙСНІСТЬ. А стосовно смерті… то хіба не чудовий перформенс для істинного художника? Це навіть більше, ніж мистецтво. Це – Жест життя,спонтанний і звільнюючий! Жест не для людей, а для світу. Хіба не це ти мала на увазі, коли хотіла зникнути від всіх? Зустріти щось нове?
– Це, – насилу сковтнула вона і заклала пасмо за вухо.
