Намір! - Дереш Любко (читать книги бесплатно .txt) 📗
7
хоп– і я з відчуттям міцного підзатильника пригинаюся. Міжлінійні переходи – завжди стрес для організму і тяжкий шок для розуму. Піднімаюся, впізнаю (з деяким запізненням) пусте поле, специфічно деформоване сприйняттям після переходу. Зовсім інше, присмеркове освітлення. По тілу бігають електричні кольки, вгору-вниз, щоби припинити це відчуття затерпання, розтираю руки, обличчя. Гоца не втручається. Спостерігає там, де я її залишив.
Нарешті підходжу до неї й запитую:
– Що ти бачила?
– Нічого, – відповідає вона. – А щось було?
Я переказав їй видіння моторошного нафтолюда у чорному, але все одно – Гоца тільки хлопала очима і дивилася на мене з дивним виразом, якого я не міг розібрати. Можливо, бажання зрозуміти? Можливо… співчуття? Та ні, про що це я.
Гоца терпляче вислухала мене. Все, що вона бачила – як я прийшов на місце, постояв трохи, розтер плечі й повернувся. Хіба…
– Ну… на секунду…
– Щез?!
– Ні, ні…
– Став прозорим?!
– Та ні ж, я не про те! Там якийсь гульбан у барі, включили голосно музику по-східному. Я здивувалася. Думала, у кафе нікого немає.
Я негайно взявся випитувати, що це був за музон, і чому його зараз не чути. Гоца знизала плечима. Ну, включили музику голосніше, касету зажувало, то вони й вимкнули майже одразу. Я поривався побігти в кафе, розпитати, що у них відбувалося з магнітофоном, але Гоці зовсім перестало тут подобатись. Вона з підозрою дивилася на захмарене небо, тепер уже з накипами сивих баранців. Поки мене не було в цьому світі, щось встигло помінятися в Гоці. Легка печаль торкнулась її губ.
– Поїхали вже додому, – попросилась вона. Відчув, як між нами зародилося щось тонке й непрозоре.
Я демонстративно розкрив обійми, чекаючи, аби вона в них упала. Піддаючись, вона притулилася до мене, я спитав, чи вона все ще мене любить, вона відповіла, що любить, звичайно любить свого маленького фантазера. «І я тебе люблю», – додав я не злобливо і поцілував у скроню, – «моя маленька Гоцо, я тебе теж дуже люблю».
І все буцімто залагодилося, начебто все повернулось на свої місця.
8
Ми зробили все, як я спланував: купили в супермаркеті філе мінтая, купили хліба з кунжутом, пакет молока і пачку панірувальних сухарів. Це все, що було потрібно до вечері, решту смаколиків у неї вже стояла в холодильнику.
Я поводився як найгречніший кавалер і пробував передбачити кожне її бажання – настільки хотів загладити незручність від демонстрації. У мені зяяло, мов незачинена кватирка, розчарування від того, що фокус удався, але для глядача пройшов непомітно.
Ми перейшли до наступного пункту четвергового ритуалу: роздяганню біля ванни з гарячою водою. І тут мене пройняла геніальна здогадка:
– Я знаю, чому ти нічого не помітила! – вигукнув я. – Я просто повернувся назад у часі точно в той момент, із якого випав! Ну звичайно, там же ж залишалася вм’ятина! – розсміявся я з полегшеня. – Тому для тебе це все було злитно. Як я раніше не подумав!..
І, заспокоєний, першим скочив у воду, ледь не окріп. Відкрив кран із холодною, трохи розвести. Гоца теж оголилася, але залазити не поспішала. Чи то мені здавалося, чи вона справді цілий вечір була трішечки задумливою? Ну ще би, таку дозу інформації переварювати! Ну, я молодець, звичайно, для першого разу дав поживи достатньо.
Гоца вперла руки в боки, випнувши животик. Смішна така, хороша.
– Слухай, малюк, – вона любила називати мене так ніжно, бо знала, що мене це піддіває. – А тобі не приходило в голову, що ти міг просто загіпнотизувати себе? Впасти в якийсь транс і бачити видіння. З художниками, я знаю, таке буває. Навіть зі мноючасом буває щось подібне. Тобі могло здатися, що ти стикнувся з нафтовою людиною, яка тобі щось говорила, а насправді чув, як у кафе зажувало плівку в магнітофоні. А решту фантазія додала сама. Ти ж бачиш – уява в тебе справді дуже бурхлива…
«Ти на що це натякаєш?», – хотів було почати я. Але побачив цілу розмову, яка мала шанс розвинутися у сварку і закінчитися тим, що серед ночі я зірвуся з ліжка, зберу речі й, ображений до глибини душі, заберуся геть. Я побачив нашу розмову як можливість, котру можна наповнити світлом свідомості, а можна й оминути.
Вирішив оминути. Гоца залізла до мене у ванну. У неї велика, довга ванна. Гоца лягла поверх мене – тепла, позитивна і, без дурнів, любляча. Я обійняв її. Нехай наразі все буде, як є.
Потім я приготував рибу. Поки вона смажилася, а Гоца сиділа на кухонному бамбетлі за лептопом, я пішов у галерею, ввімкнув світло і кілька хвилин вивчав жовто-синю картину. Про неї, пригадується, Гоца говорила як про невдалий експеримент з українським прапором. Картина зображала піщаний берег і бездонно-синє небо, але ніби побачене крізь проточну воду. Картина більше не видавалася позитивною, як раніше. Тепер звідти віяло крижаним холодом пустелі, залитої сліпучим світлом.
Може, чи не може?
Може, чи не може бути так, що Гоца теж бувала у світі бездонно-синього неба і нафтових ополонок? Бувала там і нічого не може пригадати?
Ну, потім ми їли минтая, пили чай з цукром і веселились, як діти.
Реалізувавши останній пункт свого плану – зробивши дорогій моїй Гоці приємне – я лежав на білих постирадлах, розписаних чорними ієрогліфами, у теплі та затишку. Тихо грала музика – ми запрограмували аудіосистему на «sleep» через двадцять хвилин. Слухав музику, і, як у дитинстві, уявляв собі до неї картинки. Ось гірськолижна база в швейцарських Альпах, тепла, із запахом сосни, наповнена красивими та веселими молодими людьми. Ось я між них, і Гоца ось, у мене на колінах. Грає «цик-цик» мінімал хаус, добрий і непретензійний, музика відпочинку, яку любо слухати в кінці дня, проведеного на лижах та на свіжому повітрі. Ось нам подають каву з молоком, ось вже готовий шведський стіл, а ось і самі шведи, наші приятелі, а це наші приятелі-німці, ось наші приятелі-французи, оце все канадці, фотографи та ді-джеї, теж цілий день каталися разом з нами. Атмосфера товариськості, дружби та загравань, але звичайно, ми з Гоцою одне одного ні на кого не проміняємо, і перш ніж розійтися по номерах займатися сексом, будемо гуртом сидіти у вітальні, слухати музику монреальських ді-джеїв, і я буду тримати Гоцу на колінах, нюхати Гоцину шийку й уявляти себе ще десь інде…
Чи справді варто мені муштрувати себе дисципліною, аби засвідчити алогічну інопланетну реальність, де жах і холод? Чи не можна мені жити в любові й насолоді, як оті молоді люди – я і Гоца на гірськолижному курорті в Альпах, де тепло й духмяно?
Чи справді я остаточно вирішив для себе, що цього ґатунку щастя для мене таке вже й зайве?
Ой нудно мені, ой паскудно.
9
Виклавши, так би мовити, ази, при кожній нагоді я повертався до теми обернення погляду. Про що я думати не хотів, так це про Гоцине повернення в Канаду. Як міг, я старався зашифруватися від цього факту, вдати, ніби мене її від’їзд ніяк не заторкує. Наразі був час, понад місяць.
Та все ж, я мусив прийняти два важливих рішення, щоби рухатися далі.
Перше – Гоцу не відпускати, це вже забито. Поки буду живий, буду вчити її тому, що знаю, аж нарешті вона сама почне насичуватися знанням прямо із Ніздвідки.
Друге – я зібрався провернути певний маневр, який саме – наразі не скажу, щоб не розсіяти намір. Цей фінт покликаний викрасти Гоцу з поля зору усіх цих так званих друзів, котрі обплутали її своєю липкою увагою, яку потім доведеться нігтями, з кров’ю віддирати від шкіри довгими безсонними ночами.
(коли ми вже будемо разом, разом)
– Це єдина річ, якою варто займатися, – пояснював я Гоці, не засвітивши поки що всіхкарт. – Відкривати для себе Світ таким, яким він є, у всьому різноманітті досвідів. Не ховатися в маленькому закутку, – я обвів рукою приміщення кафе, де ми сиділи, хоч мав на увазі набагато більше, – не ховатися у закутку, а вийти на відкриті простори. Інші світи. Великі, недосліджені. Нові закономірності. Інші, ніж земні, принципи взаємодії. Для творчої людини кращого, ніж відкривати нове, годі й придумати!
