Намір! - Дереш Любко (читать книги бесплатно .txt) 📗
Яке виразне обличчя. Які свіжі губки. Як я хотів її. Я згорав від цього мозолистого вогню. Не втримався і взяв Гоцу за руку, але Гоца висмикнула її й сама відсунулась. Автоматично, не контролюючи.
Вона злякалася.
Я зрозумів, що запоров місію. Вона злякалася, я це відчув.
Щоби приховати цю шокуючу незручність, Гоца запалила сиґарету. З цигаркою в руці з нею відбулася метаморфоза. Вона стала зібраною, поспішаючою.
– Я прийду до тебе через чотири дні. Я підготую ґрунт для того, про шо ти говориш. Накидаю план, – сказала вона, дивлячись мені просто в перенісся. Її голос ледь чутно тремтів. Довкола очей завихрювався зеленкувато-золотистий димок.
– Я мушу зараз бігти. Все, цьом, – вона стала з-за столу, поспішно, перекинувши порожні келишки, розсипаючи недопалки з попільнички. Я стиснув її руку – надто сильно, вхопився за неї в німому відчаї… і на цей раз вона відповіла взаємністю. У короткий потиск вона вклала все тепло, що могла подарувати. Той потиск був прощанням… Болюче, безслівне розлучання з помираючим – вона співчувала мені. Але нічим допомогти зі своєї відстані не могла.
Ми враз опинилися дуже далеко одне від одного, і доторк тільки підтвердив це. Наші руки роз’єдналися, і, сам не знаю звідки, на мене налетів цілий шквал емоцій.
Я відчув: гру закінчено. Все пропало. Все пропало.
Гоца посміхнулася – погладила мене по щоці – й ніжно поцілувала на прощання. І я поцілував Гоцу… і ще раз поцілував би, але їй пора бігти. Вимучую посмішку. Не дивлюся вслід, тому що на очі набігла сльоза.
Ну от, я так мріяв поплакати.
16
Плейлист на медіаплеєрі комп’ютера перейшов від Армстронґа «Moses go down» до Поля Моріата, “El Condor Pasa”. Перші ж акорди викликали в мені гримасу болю.
El Condor Pasa. Політ кондора. Я відвернувся на табуреті до стіни і тихо заплакав. Але всі мої сльози віднині – тільки дощова вода.
Політ кондора. Проливні дощі полощуть зелені пагорби. Велике, сіре, відкрите небо
Щось у мені не витримує, і я давлюся сльозами – і я молюся
дайте, дайте мені неба похмурого
дайте музики серед запахів, щоб летіти між пасем дощу
наче кондор
наче звуки флояри
дайте Духа мені, Духа дайте, хай не покине мене
ані вдень,
ні вночі,
дайте сухожиллів на ремні
щоби не порвало грудей від розпуки
дайте стійкості знести цей болючий політ до останньої ноти
прошу – стійкості до останньої ноти
що звучатиме десь далеко в холодному небі
звідки лиють дощі
котрі йдуть
не для нас
Розділ IX
Гоца назавжди. Нарізкапам’яті
1
Мимохіть ми опинилися ляльками у грі чогось більшого за нас – у такій грі, де рисувалися зовсім інші горизонти, аніж ми планували побачити. Горизонти до млості тривожні. Бо реальні, а не надумані.
Коли збираєшся зробити зі своїм життям щось настільки масштабне, та ще й отак ізгаряча, обертаєш на себе увагу сил, у котрих ти пробуєш відібрати роботу – а вони, до твого відома, за свою роботу відповідальні.
2
Гоца не приходила. Почав хвилюватися, чи не сталося нічого поганого. Мобільний вона радо вимикала й раніше, все боялася поганих дзвінків. Тричі я заглядав до неї в ательє, але ніхто не відкривав. Мені здалося, за дверима все-таки хтось був.
3
Минуло чотири дні, важкі, неначе рвані рани. На п’ятий день, у понеділок, кухар Михась послав мене у справі сирників до приватного підприємця В.П. в район вул.Гуцульської. Долаючи завалений снігом Ринок, мені привиділося, як у браму біля кнайпи «Синя пляшка» прошмигнула знайома постать. Видалося, ніби Гоца навіть устигла мене помітити.
Я кинувся до брами, але там нікого не було.
Пройшовся по дворику до самої кав’ярні, зазирнув досередини – немає. Таки привиділося. Хіба…
Зазирнув у сусідні з кнайпою двері. Гоца присіла за сходами, зіщулена, втиснувшись у стіну. Ховаючись від мене.
Німа сцена.
– Я тебе знайшов.
Вона почала плакати. Нічого не розуміючи, я спробував обняти – вона відштовхнула. Знову спробував, але на цей раз вона мене просто копнула прямо в живіт, і я зігнувся навпіл. Гоца побігла до сходів. Я кинувся слідом.
Наше переслідування тривало аж під саме горище. Гоца метнулася до дверей, та вони були зачинені, точно як тоді – у ніч першого знайомства з будинками.
Я знову спробував піднятися до неї, і отримав удар кігтями по щоці. З другої спроби впіймав її. Не контролюючи себе, заламав руку за спину. Гоца оступилася, і ледь не впала зі сходинки, повисши на заламаній руці. Я побачив на її обличчі гримасу болю і негайно звільнив. Вона знову кинулася на мене – звірин а, а не дівчина – і я знову згромадив її. Притиснув міцніше до себе, обкрутивши її власними ж руками, як мотузками. Важко дихає.
– Ну трахни, трахни мене нарешті! – простогнала вона.
Зідрав з неї слакси разом із трусами. Розстібнув матню і, нагнувши її, ввійшов ззаду різко і сильно. Гоца скрикнула від болю і подалася назустріч. Із шумом злетіли голуби, що спостерігали на балконі. Вона була гарячою і сухою, і ці три рухи, котрі ми зробили назустріч, були такими ж болісними, як цвяхи в ранах христових. Я зійшов на неї росою мученика, і відчув, як уся моя сила, завдяки якій оберталося колесо ситуації, вийшла їй на труси.
4
Ми похапцем одягнулися – Гоца кинула обкінчані майточки до косметички. Збігли на поверх нижче, роззираючись, чи ніхто нічого не помітив. Впали на дерев’яні сходини. Вона важко дихала, кривилась від болю. Про мене годі й говорити, кров била у скроні кувадлом. Гоца витягнула пачку синіх «Вінстон» і пригостила мене.
Ми закурили. Наші тіла пашіли жаром.
– Я так не можу, – сказала вона, повісивши голову. – Ти чудова людина, П’яточкін, але ти ненормальний. Я не можу з тобою так, як хочеш ти.
– Чому?!
– Ти просто хворий. Подумай тверезо, чим у тебе напхана голова. Подумай, і тобі самому стане страшно.
Я буквально онімів. В останню чергу сподівався на такузраду.
– Ти мені не вірила?! Про пам’ять, про телепортацію?
– Яка телепортація, чоловіче? Які «люди з очима»? Ще сидить, показує – «у того світяться, а у того не світяться. А у того тільки трошки». Я… я просто була шокована. Офіціантка спіткнулася, тому що забула випрати труси.
– Тому що кладе забагато цукру, не перекривляй. А від недовіри, між іншим, у людей розвивається діабет, а від ненависті рак. А у ревнивих на обличчі прищі! А якщо ламати гілки на деревах, то буде алергія! А якщо їсти багато солодкого, то вимивається кальцій, а якщо з коньяком, то буде молочниця! У тебе вже закінчилася молочниця?
– У мене від таблеток, а не від коньяку. Про таке не говорять.
– Про глибинутеж не говорять. А я, дурень, думав, ти повіриш. Все правильно – не можна нікому розказувати. Треба, щоб людина сама переконалася…
«З боку, – якось відсторонено подумав я, – може навіть здатися, наче хлопець заговорюється, і взагалі – погано розбирається, де вигадки, а де дійсність».
– Ти знаєш, – сказав я спересердя, – я, може, краще за будь-кого розбираюся, де вигадки, а де дійсність!
