Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Зроблений знімок я роздивився значно пізніше і… ледь не заплакав. Композиція виявилась безнадійно зіпсутою. У центрі — я з синіми очима, засмаглий і сухоребрий, по боках — дві пишногруді мексиканки з розкритими ротами, позаду Оахака і розжарене небо. Це ж треба, щоб я примудрився спаскудити таку ліпоту тим ідіотським головним убором!

Я уявив собі, як через кілька років одна з мексиканок з гордістю показуватиме вицвілу світлину своїм круглолицим чадам:

— Оце, синочку, подивись: справжній, живий українець, якого твоя мама колись зловила на вулиці в Оахаці.

А я там стою, як пришелепуватий, з червоним розквашеним носом і солом’яним капелюхом, напнутим задом наперед.

На тому наші пригоди не завершились. Попереду нас (читай: в першу чергу мене) чекало ще більше випробування.

Я і голландці знову возз’єднались із сімейством Валерді, і ми всі разом потюпали вечеряти. По дорозі на вулиці я неждано-негадано спіткав Стівена де Трейєра, з яким познайомився в Пуеблі, та його худеньку подружку.

— Не може бути, Стіве! — заволав я.

— Неймовірно, Максе, це ти! — крикнув бельгієць. — Де б ми ще побачились?

То справді було неймовірно: стрітися отак удруге у зовсім іншому місті. Ми з розмаху гучно ляснули правицями й душевно обнялись, хоч до цього були знайомими лише одну ніч. Я розказав про Ґелаґетсу, Стів коротко повідав про свої з дівчиною походеньки. Бельгійська парочка довго не затримувалась в Оахаці, того ж вечора вони їхали далі в Сан-Крістобаль, а звідти у Паленке. Я не відав, чи ще коли побачу їх, але було напрочуд приємно думати, що навіть у незнайомому місті Мексики я зустрічаю своїх знайомих.

Після вечері наша брава ватага тримала раду, чим далі зайнятись. Вечір тільки починався, додому ніхто й не думав їхати.

— Давайте підемо однією з вулиць, які простягаються від Зокало, — запропонував я. — А там подивимось, може, щось надибаємо цікавеньке.

І хто мене ото за язика смикав?…

Забув сказати, Зокало в Оахаці таке ж, як і всі інші Зокало. Квадрат площі, собор, парк, і далі по тексту. Оахакське Зокало обтинали чотири вулиці: дві тяглися паралельно одна одній з півночі на південь, а дві інші — з заходу на схід. От тоді-то лихий мене й поплутав вибрати саме ту вулицю.

Вулиця, на яку подався наш квінтет, називається Manuel Garcia Vigil. Вона пробігає повз міський кафедральний собор — може, саме тому вона так впала мені в око.

Тож ми повільно шпацирували в щільному натовпі мексиканців, а з гір поміж чіткими квадратами приміських кварталів уже сповзали щупальці нічної прохолоди. Народу надворі було достобіса, і всі чомусь тюпали в одному з нами напрямі.

Наш гурт пройшов якихось метрів двісті, коли Кен вигукнув:

— О, гляньте! — і тицьнув пальцем уперед.

Вулиця впиралась у височеньку арку, вздовж якої простими, але великими неоновими буквами палало: «Mezcal festival» — непримітна і незагрозлива на вигляд вивіска, хоча саме під неї один за одним стікалися з усіх боків мексиканці.

— Що то таке? — спитав я.

— Зараз побачимо, — відказав Кен.

І ми влились у гурт, передні ряди якого швидко зникали під аркою.

Соромно зізнатися: тоді я ще не знав до пуття, що воно таке, отой мексаль. Чув, що якийсь напій заморський, як ото київський злидар бува чує, що десь існує «Бордо» 1976 року, але нічого конкретного сказати не міг.

Ми повільно підібралися до арки; Кен попереду, за ним по боках, як охоронці, я з Пітером, за нами дівчата. Арка перегороджувала цілу вулицю, крізь неї пускали тільки тих, хто мав квиток на мескалевий фестиваль.

— Що там у вас? — поцікавився Кен іспанською у двох охоронців, які скніли при вході.

— Виробники мескалю з цілого штату презентують свої продукти, — прогудів один з вартових. — Можна вільно дегустувати, платите тільки за вхід. Як сподобається, можете придбати собі кілька пляшок.

— Cuanto cuesta [98]?

— П’ятнадцять песо.

— Тільки й усього? П’ятнадцять нещасних песо? — гукнув я, коли Кен переказав нам розмову.

Не роздумуючи, ми заплатили і пропхались всередину.

Для стендів з агавовим пійлом організатори відгородили цілу вулицю між двома кварталами. З одного боку загорожею служила вхідна арка, з іншого поставили звичайний паркан зі сталевих прутків. Уздовж вулиці розсташували два паралельних ряди яток, на кожному з яких котрийсь мескалевий завод чи фабрика рекламували свою продукцію. Між ятками снували спітнілі мексиканці, звідусіль просотувалась гучна музика і заклики покуштувати різні сорти тривкого пійла. Навколо конторок з найбільш відомими марками мескалю гуртувалося стільки народу, що до них було не протовпитись.

Наскільки я зрозумів, фестиваль був влаштований з освітньою метою саме для таких як я. Там можна було дізнатись усе: від секретів виготовлення найкращого мескалю до найтонших відтінків у смаках різних сортів того питва. У кожному кіоску стояло щонайменше зо два десятки усіляких пляшок з різним вмістом алкоголю, смаком та ароматом.

За кілька хвилин я вже добре засвоїв, що існує безліч видів мескалю. Є мескаль звичайний — міцний і тривкий, як на смак, так і на запах, є з черв’яками або іншою замореною гидотою всередині — цей має специфічний смак, а ще усілякі кремові — з шоколадним, кавовим, банановим смаком, і навіть зі смаком полуниці. Там був навіть знаменитий мексиканський коктейль pina colada з ананасовим трунком, настояний на мескалю замість рому. І уявіть собі, все це розмаїття можна було куштувати в необмежених кількостях!

Біля одного зі столиків мені розтовкмачили, що всі види мескалю, і кремові, й не кремові, об’єднують лише дві речі. Перше — готуються вони з соку виключно голубої агави і ніякої іншої, і друге — за місце виготовлення може служити тільки Оахака та її околиці. Тому, якщо раптом котрийсь офіціант під час замовлення ляпне: «Хочу запропонувати вам відмінний техаський мескаль по тридцять доларів пляшка», — можете сміливо бити йому пику. Запропоноване пійло буде чим завгодно, але не мескалем.

Як бачите, я не гаяв часу і не нехтував нагодою збагатити свою ерудицію, спрагло всотуючи знання про мескаль. Пхав його, те знання, і кремове, і не кремове, просто в горлянку маленькими келишками з обох рук. Де ж іще можна отримати такий чудовий урок менш ніж за один євро? Щоправда, я нічим не закусював. Заїдати там справді не було чим.

Між собою я, Кен та Пітер перемовлялися англійською, чим відразу привертали до себе увагу. Мабуть, саме тому нам повсюдно з більшою охотою, аніж іншим, наливали келишки і припрошували пригубити. Таким чином нам вдавалося без особливих зусиль пролізати навіть до найбільш велелюдних столів з мескалем. Але згодом Кен вигадав ще кращий (на його, плюгавця, думку) спосіб пробиватися крізь натовп мексиканців до завітних ларьків.

— Гей, дівчата! — щодуху репетував огрядний техасець. — А налийте-но цьому парубійкові! - і тицяв, паскуда, прямо на мене. — Тоді він щось скаже вам голосом Арнольда Шварценеггера!

Притьмом нас підпускали до столу і наливали по вінця пластикові келишки, оскільки усім хотілося почути як цей чахлик цвірінькатиме голосом самого Шварценеггера. Ми виціджували усе, нам пропонували на вибір ще, затим знову наливали, а ми знову жлуктили. Звичайно, потім наставала моя черга щось варнякати, причому голосом Арнольда, але я… соромився і м’явся. І мовчав.

— Ну, чого ти, — благально лопотів на вухо Кен. — Ну, скажи «Hasta la vista, baby», тобі ж то нічого не вартує. Ну або хоча б оте «I’ll be back». У тебе класно виходить.

— Давай, Максе, давай, не соромся! Вони чекають на тебе, — вторував йому Пітер, метеляючи баламутним язиком, який ніяк не хотів слухняно влягатися за зубами і вперто висковзав з рота. — Давай, це ж так просто!

Мексиканки за столом і мексиканці навколо стола стійко вичікували, та надаремно. Я німував, ніби хлоп’я, яке забуло свій віршик на новорічному ранку, і тихцем длубався носаком кеда в землі, опустивши очі додолу. Підпите юрмисько починало невдоволено гудіти, після чого Кен витягав мене з натовпу і гукав: