Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Спокійно, панове! Спокійно! По дорозі назад ми до вас ще завітаємо і, от побачите, він буде говорити!

Тоді ми переходили до наступної ятки, де все повторювалось з точністю до дрібниць: пробивались без черги до стійки, хлиськали все, що нам наливали, тоді я по-партизанськи мовчав, а Кен своїм красномовством гамував обмануту публіку й розчищав шляхи для відступу.

Біля одного з кіосків Кен вигадав нову каверзу, аби позбиткуватися наді мною. Ми якраз надибали своєрідний відділ, де у всіх пляшках з мескалем бовталась якась гидота: то черв’як, то оса, а в одному з бутлів — ціла змія. Біля цього столу навіть було чим закусювати: спеціально поряд з пластиковими наперстками для дегустування тулилися дві пласкі тарелі; в одній розляглися сушені черв’яки, в другій — сарана чи інша, подібна на неї потолоч. Теж, зрозуміло, сушена. З першого позирку я визначився із власним ставленням до такої закуски: нічого, окрім осоруги та відрази до тих заїдків, я не відчував. Але Кен, невгомовний песиголовець, разом зі своєю бокастою дружиною не відчепилися від мене, доки не примусили з’їсти одного хробака.

— Лише одного, — сердито бурчав я. — Лише один черв’як, а потім ви від мене відлипнете! І більше жодних черв’яків на вечерю!

І я запхав ту коричневу гидоту до рота й заходився жувати. О, якби ви знали, як то було огидно! Таке відчуття, наче тобі слимаків за спину накидали. Але то тільки спочатку. А потім, як розібратись, на смак засушена тваринка видалася не такою вже й бридкою, і славно хрумтіла на зубах. Головне не думати, що у тебе в роті черв’як.

Роздавали і рекламували напої переважно дівчата. На самому початку я якось не звертав на них уваги: дівчата як дівчата, такі ж, як і всі мексиканки, — чорняві, в міру пухкенькі, з лискучою атласною шкірою на відкритих плечах та щічках. Одначе після п’ятого столика з мескалем у голові зародилась підозра, що ятки, певно, спеціально розставили так, аби краса дівчат, які за ними топталися, йшла по наростаючій. Після десятої ятки підозра переросла у впевненість, і я вже просто не міг відірвати очей від мексиканських краль.

Я зовсім не збирався наспиртовуватися там мескалем і обпиватися вусмерть, ми просто швендяли туди-сюди, дегустуючи усе підряд. Але ж, либонь, правду люди кажуть: коли хочеш сп’яніти швидко, пий алкоголь наперстками…

Через деякий час я почав підозрювати, що щось тут в дідька не те. По-перше, я взявся, плямкаючи і прицмокуючи, жувати з насолодою сухих черв’яків, ретельно розмелюючи їх язиком і приговорюючи «zis is real good [99]», а потім ще й просив добавки. А по-друге, за кожним столиком я чіплявся з усілякими непристойностями до неперевершених (так мені тоді здавалося) мексиканок і залюбки харамаркав «Hasta la vista, baby», навмисне з диким акцентом, щоб більше бути схожим на Шварценеггера. Після моїх слів Кен та мексиканочки аж пищали від задоволення і плескали в долоні.

— Нє, ну він точно звучить як Арнольд!

— О, так, так!

— Хочеш ще черв’ячка?

— Давай! Ням-ням! Hasta la vista, baby!

Я не марнував часу, ліз обніматись, мацав талії мексиканок і безугавно волав Кенові, щоб той зробив ще одне фото. Пітер, який теж добряче нарізався, дерся і собі робити такі ж кадри, але Марія сердито вишкрябувала хлопця назад.

І так біля кожного столика, навіть біля тих, які ми пропустили на початку. Мені зробилось так хороше, що я забув про біль в натовченому ананасом нюхалі.

Обнишпоривши усі два ряди, ми спинились перед виходом, але я тільки-тільки розгулявся і відчував небувалий приплив сил, тому запропонував друзяками зайти на друге коло. Жіноцтво виступило проти, Кен змовчав (щоправда, промовчав задля годиться, певне, щоби потім не схопити прочухана від своєї мадам, але я по очах бачив, що техасець геть не проти лишитись на вечірці), відтак я сердито тупнув ногою, схопив за плечі Пітера і з криком «Hasta la vista, baby!» понісся на найближчий столик…

Коли Кен та Рейчел витягували мене за барки з мескалевої вулиці, надворі зависала глупа ніч. Марія волочила Пітера, техасці волочили мене, а я впирався і на всю горлянку волав:

— I’ll be back, motherfuckers!

— Ми не забудемо тебе, Термінаторе! — кричали і реготали мексиканці.

А ще вони плескали мені, певно, як ще ніхто й ніколи мені не аплодував. І Кен теж плескав… коли Рейчел не бачила. А я аплодував мексиканцям — дякував. У якій ще країні я зміг би налигатися до очманіння найкращим павільйонним пійлом всього за півтора долари та ще й серед такої славної компанії? Тому я теж плескав. Кричав і плескав.

О люди, того вечора я полюбив Мексику не менш за рідну Україну. А мексиканських дівчат (вибачайте, панове, горіти мені на пекельному вогні) навіть трошечки більше…

На тому ліричний мескалевий вечір не завершився. Перед тим як ретируватися з алкогольної вакханалії, ми з Пітером прикупили в одному з кіосків два бутля хорошого мескалю і взяли їх з собою у хостел.

Врешті-решт лишились тільки ми вдвох. Голландець відправив свою подружку спати, а Рейчел, погрожуючи здійняти торнадо скандалу, відбила від нас Кена.

Ми відкоркували пляшку і залізли в басейн. Над нами ряхтіли шафранові зорі, десь далеко у темряві на півночі тихо бриніли гори. В дрімотній безмовності було чути навіть те, як б’ється серце землі. А ми лежали в теплій воді басейну, потроху цмулили пекельне пійло і дивились на цитринові розсипи сузір’їв, які віддзеркалювались у зморшках гірської води, в самому серці Оахаки — найбіднішого і найчарівнішого мексиканського штату.

— That’s how the real life should be [100]… - тихо проказав Пітер.

Я двічі гикнув і ляснув долонею по воді. І більше ні звуку. У мене не знайшлось жодного аргументу для заперечення.

Коли я пробуркався, в моїх вухах дуділо так, наче в кімнаті під стелею шугала зграйка буйних джмелів, причому на надзвукових винищувачах. Вестибулярний апарат збунтувався і навідріз відмовився передавати у мозок вичерпну інформацію про моє розташування в просторі. А ще ломило ноги, трохи судомило живота і крутило в потилиці.

Я рвучко всівся на ліжку (голова ледь не лопнула від болю) і скрушно зітхнув. Той день і без гидотного похмілля мав бути сумним. Кен та Рейчел ближче до повечір’я готувались повертатися в Техас, а Марія з Пітером ще до обіду вирушали далі по Мексиці. Пізно ввечері нічним автобусом я сам від’їжджав до Сан-Крістобаля.

Борсаючись як неоковирний ведмідь після зимової сплячки, я сяк-так спромігся одягтись і піднявся нагору. Виявилось, що вночі у сусідню кімнату підселили двох симпатичних британок. Коли, крекчучи та кахкаючи, зі скуйовдженою шевелюрою, одутлим писком та запухлими очиськами я вивалився в коридор, дівчата аж відсахнулися від мене, а потім ледь чутно і перелякано привітались. Я розсудив, що зараз, певне, перебуваю не в найкращому стані для знайомств, тому лише кивнув їм, проскрипівши «hello», наче стара шарманка, і вибрався до сонця.

Так вийшло, що я прокинувся першим, і ще довго сидів самотою в ресторанчику і чекав, поки хтось складе мені компанію за сніданком. Я коротав час, переглядаючи учорашні фото на своїй камері…

Хвилин за двадцять в їдальню спустились обидві парочки. Ми сонно привітались.

— Кене, — кажу я, — якого дідька ти поробив такі фото?

Кен з неприхованим подивом зиркнув на мене з протилежного боку стола.

— Які такі фото?

— Ну ті… з дівками вчора… вони ж страшні!

Тут Кен ще ширше очиці вилупив:

— Хто страшний?

— Дівки! Хто ж іще?!

— Йолопе, ти ж сам просив!

Тепер настала моя черга корчити здивовану міну.

— Що?!! Я просив? Я не просив!

— Просив!

— Що, точно?… — обережно перепитав я.

Кен, Пітер та Рейчел одночасно закивали головами. Я примовк і уткнув носа в тарілку. Спливло кілька хвилин.

— От, чорт… — я мляво жував тортильї з яєчнею й помідорами, силкуючись воскресити у пам’яті ті з учорашніх подій, котрі не втрапили на камеру. — А тепер давайте по-порядку, — кажу. — Як в дідька сталося, що ми надибали той фестиваль?