Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Нам з голландцями неймовірно поталанило. Поряд з нами вмостився хлопчина років дванадцяти, який на диво гарно володів англійською. Я навіть гадки не мав, звідки такий міг узятися в країні, де люди не розуміли навіть англійських матюків, хіба… може, відвідував яку-небудь спецшколу? Хлоп’яга першим обізвався до нас, певне, зачувши, що наша брава компанія варнякає між собою тільки англійською, і запропонував себе в ролі безкоштовного тлумача. Він охоче перекладав для нас жарти, які долітали зі сцени, а у перервах навіть переповідав історії походження окремих танків. Звали малого Енріке.

Мексиканські звичаї вимагають, щоб танцюристи не лише розважали публіку своїми хитромудрими па, а й частували її після кожного номера. Щоразу після завершення чергового хороводу, його учасники хапали до рук чималі кошелі й подавалися вздовж краю сцени, кидаючи у натовп різноманітні дарунки. За презенти правили маленькі мішечки з кавою, крихітні, всього два пальці завтовшки, пляшечки мескалю, консервовані сливки в пакетиках, а ще тістечка, цукерки, плоди ківі, манго, а іноді навіть банани.

Мені той звичай вельми припав до душі. Та й кому, скажіть, він не сподобався б? По-перше, це було весело. Після кожного танцю люди підхоплювалися з місць, горлали, пристрибували, вимахували капелюхами, коротше, чого тільки не виробляли, випрошуючи дармові бакшиші. По-друге, це не дозволяло публіці засиджуватися й куняти під тропічним сонцем. Кожен новий гурт метав юрбі нові подачки, і ніхто не знав, яким буде наступний дарунок. По-третє, будь-хто з глядачів мав можливість відхопити собі подарунок, хай навіть якийсь дріб’язок, а потім вихвалятися ним перед менш удачливими сусідами по лаві.

Чомусь так склалося, що отими «менш удачливими сусідами» стали я, Пітер та Марія. Ми всі, включно з нею, були щонайменше на півголови вищими за найвищого на Ґелаґетсі мексиканця, ми однозначно мали найдовші руки і найсвітліші шевелюри в усьому натовпі, одначе стирчали там, мов зачакловані, і не могли нічого вхопити до рук. Хоч як ми скакали, як не махали солом’яними капелюхами, привертаючи увагу розкидачів подарунків, — нічого не допомагало. Фортуна не хотіла залітати в наші брилі.

Щоразу, всідаючись на лавку з порожніми руками, Марія примовляла:

— Значить, впіймаємо щось наступного разу.

І що ви думаєте? Таки впіймали…

Передостанній танець виглядав як ефектний хоровод у виконанні сорока добірних мексиканських красунь. Вони усі були вдягнуті в однотипного покрою одяг, проте кожен костюм відрізнявся кольором та візерунком. Танок вирізнявся ще й тим, що дівчата танцювали з ананасами: кожна дівуля всадовила шкарубкий плід собі на плече і акуратно притримувала його рукою. Отож, сорок файних дівчат — сорок штук хороших пузатих ананасів.

Для того, щоб краще орієнтуватися в майбутніх подіях, ви мусите знати дислокацію кожного з нас у глядацькій ніші. Отже, розсілись ми на лаві в такому порядку: скраю біля проходу батько Енріке, ліворуч від нього сам хлопчина, потім в самому центрі я, за мною Пітер, і нарешті — Марія. Кен та Рейчел, позаяк вони пройшли на фестиваль раніше від нашого тріо, сиділи на іншій лаві двома рядами ближче до майданчика.

А тепер, увага знову на сцену. Дівулі були, як то кажуть, кров з молоком, очей не відведеш. Уже добрих п’ять хвилин вони запекло та імпульсивно гицали на майданчику. Кілька разів танцівниці знімали ананаси з плеч, підіймали їх над головами на витягнутих руках і енергійно махали в повітрі. По-моєму, саме це невигадливе па навіяло перші нехороші здогадки. Першою занервувала Марія (не дарма, мабуть, кажуть, що у жінок краще від чоловіків розвинута інтуїція). Пильно слідкуючи за сценою, голландка гарячково смикнула Пітера за руку:

— Слухай, Піте, сподіваюсь, вони не кидатимуться ананасами після закінчення танцю? — прошепотіла білявка.

— Звичайно ні, люба! Ти що, це ж небезпечно! — переконано заперечив Пітер.

Хвилинна пауза.

— Максе… Чуєш, Максе… — Пітер штрикнув мене ліктем під бік. — Ти ж не думаєш, що вони кидатимуть нам ті ананаси? — голландець не спускав очей з танцівниць.

— Не думаю, — авторитетно відказав я, так само дивлячись на сцену. — Це було б божевіллям.

Знову пауза.

— Енріке… — тихенько гукнув я, не повертаючись до хлопця.

— Га?

— Правда, вони не жбурлятимуть ананаси в глядачів?

Енріке зберігав крижаний спокій, гідний самого Будди.

— Чому ні? — хлопчина незворушно чвакав жуйкою. — Звичайно кидатимуть.

— Що-о-о?! Цього не може бути!

— Вони кидатимуть, от побачиш.

Ми з Пітером перезирнулись і одночасно загорланили:

— Ooh, shit!

Тієї ж миті танець припинився.

Розпашілі після виступу дівулі познімали ананаси з пліч і підбігли до краю сцени. На цей раз у натовпі ніхто не волав і не мотав руками. І тоді почалось…

Одна за одною чортові вродливиці приймали пози олімпійських метальниць ядра і запускали — я не побоюсь цього слова — смертоносні гостинці акурат на голови добропорядним мексиканським громадянам і гостям фестивалю. Ананасні бомби шугали над публікою, зі свистом розсікаючи повітря, врізаючись в нашорошене стовпище. Люди верещали, ухилялись, пригинались, затаювалися під лавами, відбивали ананаси крислатими капелюхами — хто на що був здатен. За хвилину-дві у симпатичних артилеристок майже скінчились боєприпаси, аж раптом одна з останніх, недвозначно покачуючи ананасом на міцненьких руках, заглянула просто мені у вічі, даючи зрозуміти, що наступний шерехатий монстр призначається спеціально для мене. «За що?» — тільки й встиг я подумати, а хвостатий плід уже нісся на мене, жваво обертаючись навколо власної осі, наче м’яч для гри в американський футбол.

Скажу чесно, я не розгубився. Вчасно засік старт летючого снаряда, вирахував його траєкторію, передбачив точку перехоплення. Я встиг звести руки, правильно наставити долоні (точно як гравці в американський футбол при прийомі м’яча) і навіть щось підбадьорливо дзявкав сам собі. Але в мене не було того досвіду, яким могли пишатися корінні жителі Оахаки. Звідкіля я, простий хлоп’яга з України, міг знати, що п’ятикілограмовий ананас, який несеться згори по параболічній траєкторії з постійно наростаючою швидкістю, потрібно не ловити, а відбивати?

Куца мисль про допущену в розрахунках похибку зринула тоді, коли замість того, щоб ухопити важенний плід за шкарубку кору, я лиш легенько черкнув пальцями по цупких листках в його задній частині. Але тоді вже було запізно. То була моя «точка неповернення». Від цього моменту я вже ніяк не міг вплинути на ситуацію та відвернути катастрофу. Я хватонув руками повітря, а далі — бум-м-м! — в очах померкнуло, а з вух посипались іскри.

Як потім розказував Пітер, котрий під час інциденту стояв ближче за інших до мене, ще за мить до того ніщо не віщувало трагедії. Я собі стояв, бадьоро вистромивши руки вперед, і оптимістично погукував: «Я ловлю! Я ловлю його!». А потім усі події втиснулись у нікчемні долі секунди: замість хапати снаряд, я плескаю долонями в повітрі, затим ананас ледь не розносить на друзки мою довбешку (за словами Пітера, звук у момент контакту був такий, що навіть губернатор Оахаки піднявся зі свого ложа), після чого в стилі «Кіану-Рівз-а-ля-Матриця» гепаюсь додолу, широко розкинувши руки вбік і задерши ходулі до неба. А ананас, курва, пружно відбившись від моєї макітри, безжурно поскакав кудись у натовп.

Я не пам’ятаю, що я там горлав, поки ота п’ятикілограмова біда висаджувалася на мене з небес. Останнє, що пригадую, — це власні ноги, що прямовисно закидаються вгору, чийсь переляканий зойк і злорадний вигук: «Bingo [91]!»

…Коли я розплющив очі, наді мною було лише небо.

«Невже це все? Так тупо, Господи, — подумав я. — І що тепер напишуть на моєму надгробку? „Убитий ананасом під час танцюльок на Ґелаґетсі за тисячу миль від рідної домівки“? Ото вже сміху буде на похороні!»

Потім наплила тінь і я побачив над собою перелякане обличчя Пітера.