Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Він, з Будинку колгоспника.
Ані на йоту не сумнівався, що вбитий Белішвілі. Звичайно, слідчий допитав Івардаву, і той розповів йому про телеграму. Одначе Гліб не знав, що вона підроблена. А чи знав Івардава? Я не був упевнений.
Замкнув кабінет і пішов до прокуратури. Звіддаля глянув на перукарню, якось мимохіть, і побачив струнку постать у білому халаті. Зачіска у Єви інша: розкішне волосся кольору стиглої соломи зібране на потилиці й спадало на спину золотим, живим струмком. Вона оглянулася на вікно, ніби відчула мій погляд.
42.
Я сидів перед стурбованим Маховим.
– Де телеграма? – запитав мене слідчий. – Хто викрав її?
– А телеграма взагалі не надходила у відділення зв'язку, – ошелешив його.
– Як?! Ти перевірив?
– Перевірив.
– Да-а… – протяг Гліб, здивовано дивлячись на мене. – Фальшива… Нею примусили грузинів завчасно взяти гроші в ощадкасі.
– Вчора ввечері вона ще була в кімнаті, – сказав я, ніби виправдовуючись за її несподіване зникнення.
– А чергова по поверху, адміністраторка? Як вони тобі?
– В душу їм не заглянеш, але ніякої підозри. Телеграму підкинули, коли Крохта була у Дзюняка. Хтось стежив за нею.
Махов зосереджено гортав справу.
– До речі, Арсене, мати Шалапухи повідомила, що їй дзвонили. Питали, де Богдан і його товариш Вадим. Перший раз – хлопець, вдруге – дівчина. – Слідчий багатозначно глянув на мене. – Мати відповіла: мовляв, синок у в'язниці, а Вадим кудись утік. Ти зрозумів?
– Авжеж! Хтось цікавиться, чи ми не випустили Бога.
– О! Другий дзвінок ми засікли. Дзвонили з автомата біля універмагу.
– Коли?
– Дванадцятого о десятій ранку.
Значно пізніше я згадаю, з ким зустрівся того дня. Тоді і майне безглузда підозра…
– Ось чому вони діють так упевнено: знають про арешт Шалапухи і втечу Зубовського. Повірили, що ми «клюнули» на золоту обручку і заточку.
– Так, – підтвердив слідчий мій висновок. – Між іншим, Арсене, бригадир рубачів Котов має військове звання сержанта і нагороди.
Все це, безперечно, насторожувало, бо співпадало з показанням Страпатого, що Баглай прибув до Вінниці у солдатській формі з личками на погонах і при орденах. А я питав Котова про Бога і Зуба, але він їх не бачив біля м'ясного павільйону. А Заваров бачив, навіть з Корчем.
– Переварив? – посміхнувся Гліб. – Тепер далі: Котов приїхав до міста в листопаді 1945 року. Сам із Смоленської області. Я дав туди запит.
Невже Котов – Баглай? А може, Тягун? Ні, не Тягун. Я помітив би у нього на підборідді шрам.
– Стосовно пропалої телеграми, – продовжував Махов. – Напевне, її взяли, коли Івардава міцно спав після випивки. Треба перевірити жильців готелю.
Непокоїла доля Шалапухи, Зубовського і Роптанова. Зійшлися на тому, що на них, за винятком Корча, майстерно кинули тінь підозри, як і на шофера Валуйка. Шоферу ми повірили. Звичайно, сховати комір у недоглянутій машині набагато легше, ніж підкинути заточку і покласти у кишеню речовий доказ – золоту обручку. На них ми і спіткнулися: ледве не сприйняли все за чисту монету. Дзвінки до матері Шалапухи підтверджували правильність нашої версії, але не давали відповіді на запитання: що знав Богдан і чому втік Вадим?
– Зубовського й досі не знайшли, – сказав. Махов. – І я не дуже розраховую на розмову з таксистами. Раптом убивці скористалися власною машиною? Під'їхали і чекали біля ощадкаси Белішвілі, га?
Я не заперечив. Адже під муром пограбованого промтоварного магазину стояла якась «Волга». Глянув на годинник – час збиратися до ощадкаси. Взяв фотокартку Белішвілі.
– Сьогодні о 19.00 нарада. Тепер щодня будемо звітувати перед начальством, – попередив мене Гліб. – Справа на суворому контролі.
Звісно, на наші плечі лягла велика відповідальність.
43.
Ощадкаса навпроти, через дорогу, біля кінотеатру «Мир». Вона у високому триповерховому приміщенні. Перший поверх – світлий, просторий операційний зал. Попросив касирку покликати завідуючу. До мене вийшла, вірніше – викотилася, низенька й кругла, наче колобок, жінка. Я простяг їй посвідчення. Вона уважно вивчила його, кілька разів глянувши на мене, – звіряла оригінал з фотокарткою.
– Що вас цікавить? – запитала по тому.
– Затримайте працівників, коли розпочнеться обідня перерва. Мені треба з ними поговорити. Недовго.
– Гаразд. Зачекайте. – Завідуюча вернулась у свій кабінет.
Мабуть, вона дзвонила в наш відділ, перевіряла, чи справді я інспектор карного розшуку. Що ж, це її обов'язок. Тим часом перечитав вивішені на стенді зразки, як правильно заповнювати документи на вклади, дізнався про різні послуги, які надавали ощадкаси.
Скоро нічого було читати, я став біля вікна – дивився на перехожих і думав, куди звідси пішов Белішвілі й де його перестріли злочинці. Завважив: від кінотеатру добре проглядався операційний зал, отож слідкувати за кимось не важко. А чорноволосий, примітний Арчіл здалеку кидався у очі…
Ну от, зачинили ощадкасу – й завідуюча запросила мене в кабінет. Невдовзі до нього увійшли ще чотири жінки, сіли на стільцях під стіною. Я дістав фотокартку Белішвілі, показав їм.
– Вчора вранці цей товариш зняв зі свого вкладу тридцять дві тисячі карбованців, – звернувся до касирок. – Хто його запам'ятав?
– Я, – відразу озвалася вирлоока жінка.
– І я, – сказала із завитками на скронях. – Він часто робив внески.
– Наші контролери і касир, – пояснила завідуюча.
– Добре. А в залі ви нічого чи нікого підозрілого не помітили? Може, він із кимось прийшов чи розмовляв? Чи хтось до нього звернувся?
Вони замислились…
– Ні, – спроквола відповіли. – Стояв сам, ні з ким не говорив, нетерпляче поглядав на годинник.
– А тепер згадайте, хто за ним і попереду нього стояв у черзі?
– Важко…
– Постарайтеся, дуже треба.
Жінки мовчали – згадували… У мене жевріло сподівання на успіх, бо багатьох вкладників, своїх постійних клієнтів, вони знали в обличчя. І працівниці немолоді, мабуть, уже не один рік трудилися тут. Я поглядав на контролера і касира. Саме вони спілкувалися з Белішвілі. Й жінки таки назвали людей, що стояли у черзі з Арчілом: написали дев'ять прізвищ і їх адреси. Всі вони жили неподалік. Я подякував за допомогу.
З п'ятьма адресатами мене спіткала невдача: одна квартира замкнена, у двох не застав потрібних вкладників, а два пенсіонери не пам'ятали Белішвілі. У мене підупав настрій. Залишилося чотири. Я поминув молоду матір на лавці біля під'їзду, що заколисувала дитя у візку, піднявся на другий поверх, подзвонив до квартири. За дверима нічичирк. Знову не пощастило. Спустився у двір.
– Ви не знаєте, коли бувають удома жильці із сімнадцятої? – запитав у молодої матері.
– А хто вам потрібен?
– Чужик Світлана Михайлівна.
– Це я. – Вона з цікавістю оглянула мене.
– Я з міліції, – показав їй посвідчення. – Ви вчора були в ощадкасі. Чи не звернули уваги на цього товариша? – і подав фотокартку Белішвілі.
Чужик тільки зиркнула на неї і звела брови.
– О! Він стояв поперед мене за… чотири чоловіки.
Мені наче розвиднілось.
– Світлано Михайлівно, розкажіть, що ви бачили, – попросив її.
– Хм… – Жінка поправила рожеве покривальне на дитині. – Я часто позирала у вікно, бо надворі покинула коляску з Маринкою. Значить, до контролера стояла за ним і до касира. Він отримав багато грошей, цілими пачками, і поскладав їх у коричневий чемоданчик. Пішов. Я жду черги й поглядаю у вікно. Бачу, іде він і раптом спиняється коло кінотеатру перед дівчиною – чорноволосою, у червоному брючному костюмі, в чорних світлозахисних окулярах. Гарна дівчина. Про щось балакають, сміються, потім направляються до машини і сідають у «Волгу», поїхали. Ось і все.
«Волга» і чорноволоса дівчина!
– А який номер машини?
Чужик знизала плечима.
– Хоч кілька цифр!
– Не звернула уваги.
