БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

Я вирішив, що ми спатимем на даху, я бодай у такий спосіб хотів заспокоїти Анжелік, тому ви­пер матрац нагору й таки його надув. Потому я ще кілька хвилин продовжував сидіти на теплій смолі даху, намагаючись збагнути, які зірки довкруж ме­не справжні, а які не зовсім, тобто такі, що існують тільки в моїх очах від браку кисню. Хоча мені, як­що чесно, було до дули – я не збирався чекати, до­ки одна з них упаде, щоб загадати бажання, бо їх у мене просто не було, я не збирався орієнтуватися за цими зірками, бо знав, що позаду мене є метале­ві сходи на шістнадцятий поверх, що там є кварти­ра, яку ми винаймаємо з Ікарусом у старого алко-навта Рулерта, а в тій квартирі є білява Анжелік із телефонної служби довіри, і на душі в неї повне лайно. Тож про які нафіг зірки може йтися?

– Ну й на біса ти мені вламала? – буркнув я. Ми сиділи на матраці на даху й дивилися на нічне місто, що нагадувало велетенську ле­тючу тарілку, яка напоролася на телевежу й те­пер лежала біля її підніжжя.

—Я? – підсунулась до мене ближче Анже­лік. – Сказати чесно?

—Спробуй принаймні...

—А я не пам'ятаю, на біса...

– Охуїти можна. .. – я в шоці похитав головою. На нас лягало жовте місячне світло, й мені якоїсь миті почало здаватися, що ми перші люди, зліплені всевишнім із глини, і що Всевишній за­кинув нас на дах цієї висотки зі словами «ну, лю­бі мої, ви собі розважайтеся», а сам пішов до най­ближчого пабу. І ось щойно він залишив нас

без нагляду, ми вляпалися в усі можливі й не­можливі халепи...

—І взагалі, не кажи так, – додала за якусь мить вона.

—Як це так?

—Ну... «охуїти можна...»

—А чого я не маю казати «охуїти можна», ко­ли охуїти справді можна?

—Невже так важко охуїти й не казати цього?

—Ну, – знизав я плечима, – взагалі-то, важ­ко, у мене це спадкове... От я лаюся, й матінка моя лаялася, і бабуся, мабуть, теж...

—І мій кінчений...

—Ні, ти не розумієш, я змалку лаюся, з шести років... У мене тоді дико болів зуб, матінка привела мене в поліклініку, а на дверях у стоматолога ви­сів папірець «прінімаєт практікант». Я тоді досить кепсько уявляв, хто такі практиканти... І от мама сказала: любчику, може потерпиш до завтра? Це ж ПРАКТИКАНТ, туди його наліво! Але я лиш за­перечно похитав головою й справді сів у крісло до практиканта. Мама, оперуючи фразами «туди його наліво», «сраний зуб», «обережно, твою мать, затямив? бо вирву тельбухи!», пояснила йому, що й до чого, а потім навіщось додала, що я дуже нер­вова дитина, дуже-дуже нервова дитина й часом навіть небезпечна... Практикант якось загадково посміхнувся й вийняв свої садистські щипці, що вже за мить опинилися в мене в роті. І тут я відчув, розумієш, відчув, що цей недоумок тримає не той зуб, який треба, а сусідній, я хотів йому про це сказати, я намагався, але в мене вийшло тіль­ки «веуаввуе!!!» «Так-так, – похитав головою

практикант, – мене попередили, що ти дуже нер­вова дитина, дуже-дуже нернона й чаеом паніть небезпечна... Тільки не здумай кусатися...» Після цього він різким рухом нидрав мені здорового зу­ба... Кілька хвилин я був в ауті, потім сяк-так зліз із крісла, практикант саме підвалив до мене й, по­казавши мені видертого зуба, спитав: ну як, дурни­ку ти нервовий-небезпечний, боляче було? «Йоба-не ти чмо», – відповів я й щосили ввалив йому з ноги по яйцях... Мені тоді було шість, і в принци­пі я ні про що не шкодую...

Розповівши цю зворушливу історію до кін­ця, я зиркнув на Анжелік, але вона вже спа­ла або принаймні вдавала, що спить, притулив­шись у мене під боком. Я вклав її на матрац і вкрив пледом, що його обачно захопив із квар­тири. А потім ще довго лежав поруч із нею, вти­каючи на глибоке-глибоке небо, що почало зда­ватися мені прозорою водою з безліччю перлин, моїх перлин. І я знав, що в жодного божевільно­го пірнальника не стане кисню, аби їх дістати. Я думав про це і чогось ловив такий кайф, немов у мене були тонни золота в усіх найпотужніших банках світу.

Ранок зустрів мене не зовсім привітно. Я, здається, уже казав, що, прокидаючись, люблю ще деякий час лежати із заплющеними очима.

– Це що за хєрня? – почув я десь над собою.Я позіхнув, але очей не розплющив.

– Це що за хєрня? – пролунало ще раз, про­те вже більш наполегливо. До словесного паса­жу долучилися кроки, що задріботіли довкола

матраца. Новий день починався з риторичних питань, і це мені недуже подобалось.

Розплющивши одне око, я переконався, що Анжелік спить, згорнувшись калачиком у мене під боком. Довелось розплющити й друге око. Це дало певні наслідки, не скажу, що приємні. Праворуч від себе я побачив невисокого чо­лов'ягу в брудній фуфайці й шапці-пєтушку. Оскільки на вулиці було за двадцять, то пєту-шок, певно, мав бути частиною його іміджу. Спека ніщо – імідж понад усе... Мене чогось знову тягло на рекламні слогани...

І тут чолов'яга раптом почав ходити довкола нашого матраца. Складалося таке враження, що він вважає себе цілковитим господарем ситуа­ції. Що я надув матрац і влігся спати з Анжелік не на даху свого будинку, а скажімо, посеред його власної вітальні, і ось тепер він нас зна­йшов, одяг для солідності свій пєтушок і вису­ває пред'яву, мовляв: що за хєрня? Не в змозі бодай якось пояснити його появу, я спитав по­шепки, так, щоб не розбудити Анжелік:

—Мужик, ти хто?

—Та хто-хто... Начальник жека! – автори­тетно заявив він.

—Жека? – перепитав я.

—Да-да, жека! А от ви хто?

—Ну, ми якби люди, – спокійно й не менш авторитетно пояснив я.

Потім обережно витяг з-під голови Анжелік свою руку, виліз з-під пледа, зробив кілька кроків затерплими ногами, почухав дулу, позіхнув і зно­ву почухав дулу... Начальник Жека тим часом підступив на безпечну відстань... Певно, мої чу­хання дупи кидалося йому якимось загрозливим.

—Слухай, Жека, а котра година?

—Ти шо, наркоман? – з недовірою поціка­вився начальник жека.

—Перепрошую, – не зрозумів я, – у тебе хі­ба нормальні люди не питають, котра година... самі тільки наркомани?

—Ні, але де ти, бля, побачив Жеку?

—Та сам ти наркоман! – буркнув я. – Щой­но мені казав, що ти начальник Жека. А я ще спитав – Жека? А ти сказав: да-да.

Чолов'яга скрушно похитав головою, нареш­ті зняв свого демонського пєтушка, пригладив рідке волоссячко, що мало прикривати лисину, й пояснив:

– Маладьож, звати мене Анатолій Петрович,і я головний у жеці, я в ньому всім командую, понятно?

Мене дико сушило, і я ще не встиг до кінця прокинутись, тому не зовсім в'їжджав у те, що він каже. «Дуже дивний випадок роздвоєння особи­стості, – думав я, – насправді він Жека, але йому здається, що він Анатолій Петрович, який сидить у Жеці і всім у ньому командує».

– Слухай, – перервав він мої роздуми (мені натомість було страх як цікаво, хто ж зараз гово­ритиме: Жека, Анатолій Петрович або і той, і ін­ший – дуетом), – вимітайтеся звідси, вимітай­теся звідси по-швидше! Сюди зараз прийдуть мої работніки, я ними командую, бо я начальник жека... Вони будуть ремонтувати дах... А я ними буду командувати...

Почувши таке, я зрозумів, що в чолов'яги да­леко не роздвоєння, а роз... ну скільки там у нього робітників?.. У всякому разі, дивитися, як усі ці роз... ремонтуватимуть дах, який у них уже давно поїхав, у мене не було жодного бажання. Я обе­режно розбудив Анжелік і почав спускати матрац. Вона стояла поряд зі мною закутана в плед і геть не розуміла, де вона і що взагалі відбувається. По­яснити бодай щось я їй не наважувався, бо й сам геть заплутався.

– Я ще сплю? – спитала вона.

Але я тільки знизав плечима.

Двері тамбура стояли навстіж відчинені. Це бу­ло не схоже на наших серливих і тупих, як качки-мандаринки, сусідів. Ті завше замикали їх на три замки – звичайний, секретний і секретний номер два, а коли ми з Ікарусом забували це робити, то вони робили це за нас... Тоді вони завше каза­ли: ми люди БІДНІ, красти в нас НІЧОГО... АЛЕ ДВЕРІ ХАЙ КРАЩЕ БУДУТЬ ЗАЧИНЕНІ! І БА­ЖАНО НА ВСІ ТРИ ЗАМКИ: ЗВИЧАЙНИЙ, СЕКРЕТНИЙ І СЕКРЕТНИЙ НОМЕР ДВА!