Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
Характерний удар… Своєрідна візитна картка, яку ненароком залишав Тягун. «Любив бавитися шпичкою Тягун», – згадав я слова Страпатого. Феофан не зачаївся, а продовжував свої чорні справи, зухвало, з викликом, немов на сто відсотків застрахувався від викриття. Дивно. Звідкіля така впевненість? На чому вона грунтувалася? Де ховати труп майже добу? Я сушив мізки над тими питаннями й не знаходив відповіді.
На лавці у сквері, під плакучою вербою поблизу сухого водограю, прокурор Краківський і Ольховий провели коротку нараду. Дали першочергове завдання: визначити коло знайомих Белішвілі. З випадковою людиною він би нікуди не пішов, тим паче збираючись на літак. Він зовсім не боявся і не вбачав ніякої загрози життю. Слушно. Далі – опитати водіїв таксі. Можливо, Белішвілі скористався їх послугами. Потім – працівники ощадкаси. Мені вирушати на ринок у Будинок колгоспника.
Оперативна чергова група вже поїхала, убитого забрали у морг на експертизу. Двірничка, мов нічого не сталося, мела вулицю, на якій побільшало перехожих. У сквері прогулювали улюблених песиків заспані жильці. Курсували трамваї і тролейбуси. Місто прокинулося. На годиннику – 6.05.
Бунчук куняв, схилившись на кермо. Я легенько посмикав сержанта за вухо. Він звів голову й затуманеними очима подивився на мене.
– Прочумайся, Миколо, – сказав йому, сідаючи в «уазик». – Підкинеш до готелю на базарі.
– Ага, зараз. – Він потер обличчя долонями, ніби умився. – А де майор?
– Скорич поїхав з прокурором і Ольховим.
– Ага, ага… – Сержант повільно, мляво торкався важелів, ще не позбувшись дрімотності.
Спочатку їхав на другій швидкості, поки остаточно не поборов сонливість. Тоді увімкнув третю, й колеса залопотіли по змитому асфальті, наче гуси крильми, коли схарапуджено біжать по воді.
39.
Я вийшов з «уазика» біля ґанку Будинку колгоспника. У фойє нікого, крім адміністраторки за бар'єром. Інша, не з копицею пістрявого волосся і меткими очима. Ця молода і гладенько зачесана. Обличчя у неї несвіже – далася взнаки недоспана ніч. На правій руці широка золота обручка.
– Місць нема, – байдуже, звично повідомила.
– Мені не треба. – Я показав їй посвідчення. Вона подивилась у нього й звела на мене запитливі карі очі. – Виписався Белішвілі Арчіл Саакович?
Спершу вона поставила на перегородку табличку з написом «Адміністратор Крохта Тетяна Миколаївна», а вже потім переглянула паспорти.
– Живе.
Гірка іронія: його вважали живим.
– О котрій годині ви заступили на зміну?
– З десяти вечора.
– Скажіть, йому дзвонили по телефону чи хтось приходив, цікавився ним?
– Ні.
– А жінки?
Вона стисла губи.
– Ні, – повторила.
– Залицявся до вас?
– Пробував.
У готелях і ресторанах нема відбою жінкам од чоловіків, які раптом стають парубками.
– А як його товариш?
– Загалом поводяться пристойно: не пиячать, не хуліганять і не водять до себе… Ви поговоріть із черговою поверху. Вона краще знає.
– Хто зараз чергує?
– Палига Настя Вакулівна.
– А вдень хто чергував?
– Теж вона. Захворіла її змінниця, тому змушена цілу добу працювати.
Я вже намірився йти, коли згадав:
– Белішвілі чи Івардава не отримували листів, телеграм?
Адміністраторка на мить замислилась.
– Позавчора я віддала телеграму Івардаві.
– Що у ній писалося?
– Про гроші, просили терміново привезти гроші. Коротенька телеграма.
Дивно, Івардава про неї жодного слова. Одначе ми й не цікавилися їхньою поштою. Я піднявся на другий поверх. За двотумбовим столом сиділа Настя Вакулівна, симпатична жінка, одягнута в бежевий халат і кокетливо пов'язана барвистою косинкою. На ній не позначилось добове чергування: обличчя без втоми, губи підфарбовані, карі очі бадьоро поблискували, у довгих випещених пальцях мигтіли в'язальні шпиці, висотуючи зелену нитку з шухляди. Палига, зиркнувши на мене, звела брови докупи, напевне, пригадувала, де бачила (а я відзначив – погана в неї пам'ять), а потім приязно всміхнулась. Я сів на стілець поруч зі столом.
– Ви знову до нас, – трохи здивовано проказала приємним грудним голосом.
– До вас, Насте Вакулівно. Що це ви в'яжете?
– Кашне. Я все сама в'яжу.
– Торговці мандаринами у себе?
– Тільки один. Другого десь нема, загуляв.
– І часто не ночує?
– Оце при мені вперше, – говорила, не перестаючи вправно перебирати шпицями.
Я спитав її те ж, що й адміністраторку, і отримав подібні відповіді. Лише про телеграму вона нічого не знала. Правильно, бо не бачила її і не передавала. Стривай! Адже вбивця точно знав про десятки тисяч. Від кого? А мабуть, від Белішвілі. Комусь бовкнув хвалячись. Ймовірно, зважаючи на його широку натуру. Я глянув на годинник – 6.50. Доведеться розбудити Івардаву.
Постукав до його кімнати. Ні звуку. Ще раз і дужче… Почулося кректання, чалапання по підлозі, невдоволене бурмотіння. Відчинилися двері. Івардава босий, у трусах і майці, скуйовджене волосся спадало на припухлі, ледь продерті очі. Біла пір'їна у смоляному чубові здавалася пасмом передчасної сивини.
– Чого треба? – непривітно запитав, дивлячись невидющими очима.
– Я з міліції.
Він одгорнув з лоба волосся й витрішкувато глянув на мене.
– Вах, дорогий, вибачай, не впізнав, – відійшов, впускаючи до середини.
Відразу кинувся у вічі стіл, на якому склянка і дві пляшки з-під вина, залишки закуски, два застелені ліжка й одне із зібганими ковдрою і простирадлом, купа одягу на стільці. В кімнаті стояв важкий дух перегару. Івардава, прочумавшись, почувався ніяково. Поспіхом натягав на себе штани, не потрапляючи ногою в холошу. Я підійшов до вікна й відчинив кватирку.
– Вчора трохи… На душі таке… таке… Арчіла й досі нема… – виправдовувався торговець, тупцюючи на одній нозі. – Може, є звістка про нього?
Нарешті він убрався, розстелив ковдру й сів на ліжко, провинно поглядав на мене.
– Що скажеш, генацвале? – з надією запитав.
– Коли і від кого ви отримали телеграму?
– Позавчора від дядька Лавросія. Просив привезти гроші. Дуже просив, кацо. І для чого вони йому? – знизав плечима. – Ми взагалі збиралися через тиждень летіти додому.
– А як би ви тоді брали гроші в ощадкасі?
– Пішли б і взяли.
– Удвох?
– Еге.
А Белішвілі був сам. Пожалів напарника, у якого боліла голова. А часом Івардава не навмисне?.. Я гостро подивився на нього, і торговець потупився, заворушив пальцями ніг.
– Ви давно займаєтесь цим промислом?
– Років десять: закінчили школу й почали. Де ми тільки не продавали…
– І весь час з Белішвілі?
– З Арчілом. Він мій двоюрідний брат.
– А телеграми не залишив Белішвілі?
– Вона десь… – Він звівся, оглянув стіл, потім підвіконня, навіть зазирнув під ліжко і розгублено розвів руками – Нема…
Я теж встав. Мене надто зацікавила телеграма. А в кімнаті ніде ні клаптя паперу.
– Куди ж ви її поклали? – підозріло запитав.
– Чи на столі лежала, чи на підвіконні, – невпевнено відповів. – Вже не пам'ятаю, кацо.
Я обдивився кімнату, заглянув за радіатор опалення – нема. На ньому висів шматочок зеленої вовняної нитки, і я взяв її, почав механічно, замислившись, намотувати на вказівний палець. Випадок з телеграмою насторожив мене.
– 1 коли ти востаннє бачив її?
– Ко… кого?
– Телеграму.
– Вчора… ввечері, – видушив Гурам, невідривно стежачи за тим, як обмотувала нитка мого пальця.
– Хто ж узяв? Прибиральниця? Арчіл?
– Не… не знаю.
У готелях найчастіше прибирали зранку. Це мені відомо достеменно. Отже, він дійсно бачив її вчора. Мені не хотілося вірити у підступність брата. Одначе сумнів закрався.
– До тебе ніхто не заходив увечері?
Івардава заперечно похитав головою.
Так, телеграма зникла. Факт незаперечний. Кому вона потрібна? І для чого? Мені не подобався Івардава. Він став млявим, збайдужілим і мав вигляд надто змореної людини, виснаженої непосильною роботою.
