Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
В сім напрямі мусіла піти й дальша історична праця, з тим як соціяльно- історичний аналіз розвиваючися в сих десятилітях, на переломі XIX і XX ст. показував все ясніш, що козацтво було не тільки узброєним українським народом, але також і соціяльною верствою, з усіми прикметами й тенденціями її — з боротьбою за соціяльні привілєґії з иншими верствами, конкуренцією і змаганнями до провідної ролі. При тім ближче дослідженнє соціяльних відносин XVIII в. ще й розколювало сю соціяльну верству на дві клясові групи-на рядове козацтво і старшину, між якими теж виявлялася завзята соціяльно-економічна боротьба, суперечність клясових чи ґрупових інтересів.
Але з другого боку — наростав українсько-державницький аспект. В сім аспекті козацтво, чи навіть козацька старшина се було не просте “сословие” Російської держави, що силкувалось як найбільше урвати й закріпити за собою соціяльно — економічних вигід; ні, се була керівна державна верства, що в своїх власних інтересах, як верства командна, мусіла дбати про інтереси всеї держави як цілости, її національно -культурне і економічне добро, пильнувати добробути инших верств — підтримуючи свій престиж представниці загальних, всенародніх інтересів. Коли скажім пок. Ол. М. Лазаревський висував еґоїстично клясову, експльоататорську політику старшини, то цілий ряд критиків його праць, і дослідників українського життя взагалі нагадували про потребу рахуватися і з культурно-національними, державницькими, патріотичними мотивами її діяльности. Сі критерії мусіли бути приложені, очевидно, і до провідників Хмельниччини, і перед усім до самого Хмельницького. Як представники козацтва, як члени козацької старшинської верстви розуміли свою ролю? наскільки в своїй діяльности водилися вони своїми клясовими інтересами — наскільки свідомо фундували українську аристократичну верству? Чи оглядалась і наскільки оглядалася при тім на інтереси всенародні, державні, політичної незалежности і національної автономности українського народу? А з тим Хмельниччина — чи се бодай хоч у якійсь мірі національна епопея, якою вона малювалася на протягу століть українській старшині, українській інтеліґенції і навіть народнім масам? як формулувала се апокрифічна дума про смерть Хмельницького 7).
Тим і сталась по всьому світі страшенная козацькая сила,
що у всіх у вас, панове молодці, була воля й дума єдина.
Ся популярна формула підроблена- але взяти автентичні думи про Хмельниччину, що вважалися, ще й досі вважаються витвором народньої творчости, виявом народнього історичного світогляду.
Їх ідеалізація Хмельниччини має під собою щось реально-історичне, чи се тільки “корчемний хмель”, як його атестував Куліш, апольоґія канібальства, і вся Хмельниччина — оден руйнацький вибух темних соціяльних сил, викликаний купкою еґоїстів- авантуристів, котрім народні маси послужили тільки знаряддям, “гарматним мясом”, обдуреним свободолюбними і демаґоґічними гаслами, а в результаті-руїна України, занепад культурного життя, тяжке поневоленнє народніх мас сею самою старшиною — як представляли се ріжні польські письменники, в російській історіоґрафії Буцинский, а у нас Куліш і т. д.
Куліш навіть тоді як ще признавав козацьку верству вповні позитивним явищем з погляду національного і культурного-великою творчою і охорончою силу, для котрої добичництво було тільки засобом, а національний обовязок був метою і реліґією 8), — до Хмельницького ставився неприязно, — ставив йому в рахунок, що він повернув Україну в пустиню, припинив успіхи культури й освіти, і т. д. В останній же періоді своєї творчости — роздратований тим, що українське громадянство рішучо відверталось від його зусиль розвінчати разом і Козаччину, і Хмельницького, і українську історіоґрафію, що не одрікалася Козаччини, він, у своїм “Дзвоні” (1892) перейшов навіть шляхетських лихословів XVII в. — Єрлича і всіх йому подібних:
Богдане, зраднику і патріярху зради.
Цураєшся й на тім, як на сім світі правди.
На лоні в Сатани з Іудою єхидним
Сидиш ти, псе, мов брат єхида з братом рідним.
Бо з-малку в Мокрського лукавити навчався,
І єзуїтської зрадливости набрався.
Вподобали тебе писаки суєслові
І їx читателі, буяки безголові.
Що Польщу до-гори ногами й Русь поставив.
По всіх шинках ножі та пожари прославив.
Колиб єси до нас, пекельнику, вернувся,
Увесь би мотлох знов по Руси стрепенувся.
Гострили б скрізь ножі на громадян заможних,
І славославили б тебе в піснях безбожних.
А вчена Татарва, без домислу писаки,
В імя народности, брехали б як собаки.
Та вже не вернеться до нас лиха година:
Устала з попелів руїна-Україна.
Москва нас підняла потужною рукою, —
Не знюхаються вже Паливоди з Ордою.
На брехні ж Татарви ученої-сліпої
Озвалася струна поезії святої.
Як гайдамак — писак почезне міркування,
Постане у віках грядущих дивування:
Що над таким добром письмацтво працювало,
Правдивих земляків собаками цькувало!
Українські історики відповіли на сі інвективи устами Антоновича, кілька років пізніш, у 250 — літє великого повстання:
“Зістаючись на історичнім грунті, треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупив громадські змагання міліонової маси і зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженнєм духових і інтелєктуальних сил — що довело його до перевтоми, вживаючи теперішнього виразу, і прискорило кінець великого патріота”.
Примітки
1) Ci статті зібрані були в збірці моїй: “З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови”, 1918, але вона вийшла в моменті дуже несприятливім, і здається малопоширена. В ній передруковані були отсі статті: “Хмельницький і Хмельниччина”, 1898, “250 літ Сполучення України з Москвою” 1904, “Богданові роковина” (250 літ смерти), 1907, (Мазепинство і Богданівство”, 1912; не війшла сюди брошюра про “Переяславську умову”, 1917 р. Крім того Хмельниччині була присвячена популярна брошюра: “Про батька козацького Богдана Хмельницького” (1909), а белетристичне освітлення їй дав я в драматичних образах: “Хмельницький в Переяславі” (1915) і в кількох оповіданнях: “Ясновельможний Сват” (1897) “Стріча з Кривоносом” (1914), до певної міри належить сюди й “Вихрест Олександр” (1914)-хоч се переповідженнє документального матеріялу. Загальні огляди розумію такі: “Очерк истории Украинскаго народа” в кількох редакціях (1904, 1906, 1911 і “Иллюстриров. исторія укр. народа” 1913), “Ілюстрована історія Українського народа” (1911 і пізн.), “Про старі часи на Україні” (1907 і пізн.), “Исторія Украинского народа” в вид. “Украинский народ в прошлом и настоящем” (т. І, 1916), “Українська исторія для середніх шкіл” (1920).
2) Науково-публіцистичні й полємічні писання Костомарова с. 58 і 73.
3) Монографіи т. XIV нового вид. с. 624.
4) “Не треба забувати, що Богдан одержав польське вихованнє і жив так як жили польські пани на Україні. Завдяки польським порядкам, він мав богато землі й підданих (“крестьян”), тому й інтереси його більше підходили до панських, ніж козацьких; гасло Козаччини: рівність і персональна свобода — виключало польське кріпацтво, котрим користувався і Б. Хм.” (с. 5). “Вражіння молодости, як говориться, лишаються на ціле життє, і Хм. не був виїмком: шляхетське вихованнє відбилося на всій його пізнішій діяльности і привело до розходження між ним і народом що вибрав його своїм провідником” (с. 7). Ставши гетьманом Хм. далі лишився польським паном, що богацтво і персональну своєволю ставив вище королівських привілєґій. Ані в гадці не мав він нарушити цілість Річипосполитої, маючи до неї щирі симпатії (75).
5) Кіевская Старина 1883, II с. 423-5; “южнорусску” термінологію я замінив на “українську”, і дещо менш важне для нашої теми пропустив.
