Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Часто цитують відзиви Коховского (не дуже точно, як звичайно 14), з огляду на його тяжкий стиль)-але вони не мають в собі нічого характеристичного. Він називає Хмельницького “ославленим гробокопателем спокою”, “піджигачем Криму, Москви, Семигороду й Турків против Польші”; підчеркує, що як ціле життє був він ворогом її, так і при смерти без того не міг обійтись (248). Твардовский пускається в мітольоґічні образи: Ґорґони на вість про смерть Хмельницького заляскали в долоні й запалили смолокипи; підземний суддя Радамант вийшов йому на зустріч перед пекельні ворота і обняв його дякуючи за несчисленні юрби душ післаних Богданом під землю (238).
Для українських же літератів він зістався провіденціяльним мужем, виконавцем божих судів, патроном і протектором України:
Діл предков своїх теплий подражатель,
древней козацкой славы соблюдатель,
свою на брани положити главу
готов за славу.
Добродітельми сими украшенний,
божія к тому духа ісполненний,
горесть обратить нашу хотя в сладость,
печаль на радость.
О кто тя ліпо восхвалить, Богдане?
Кто толиких діл висоти достане?
Ми іже похвал достойна тя знаєм -
не увінчаєм.
В похвалах твоїх язик наш безділен,
ублажить бо тя достойно не силен.
Будеш раз†ты возвеличен в небі,
яко єсть требі...” 15).
Примітки
1) Костомаров в своїй останній праці про українську нар. поезію підчеркнув “поетичність і правдивість” сього опису (VIII с. 854), Буцинський без застережень цитує сю строфу як голос сучасности (с. 236), Кубаля наводить як голос “пізніших лірників” (Wojna Brandenburscka c. 215).
2) К. Грушевська, Укр. Нар. Думи І, передм. с. 101.
3) Чи вже таки ти пане гетьмане,
Хмельницький Богдане,
Що ти хочеш нас зоставляти,
Сиротою Вкраїну покидати,
Ляхам-ворогам на позор давати.
Чи вже дармо тая безчасна Україна богові молила,
Щоб міцна його воля
З-під кормиги лядській (!) свободила.
Хто тепер пожене ворогів наши і боронить нас від них
Померкло сонце наше,
Лишились ми ворогам на поталу.
Маркевич І. 3 7.
Сироти ми нещасні.
Батьку, де ти ся подів.
Хто думатиме про нас.
Хто встереже від ворогів,
Хто ратуватиме нас!
Зайшло сонце наше.
А ми лишилися на поталу.
Wojna Brandenburska c. 215, з цитатою на Маркевича
4) “Супровід минувши Сторожову могилу, йшов поза Погибельними могилами, а на заході сонця вступив на велетенський міст, довгий на шість верст, збудований на палях серед лісу, не впоперек, а вздовж багнистого допливу Тясмина. На нім і вдень не було безпечно, а поночи страх-бо в болотах і трясовисках гніздилися гади і нечисті сили...
“Від Спаської брами Чигринського замку вздовж цілої дороги палили смоляні бочки, наче на знак зближення Орди. Міст хитавсь і трясся (dygotal) під напором люду, гать сичала, палі дуднили й тріщали під панцирною кіннотою і величезним возом з тілом гетьмана. Йшли серед жалібних співів і голосінь плачок. Чорні хмари їx проважали, вітер дув за ними. Ліс шумів дивними голосами. Смолоскипи гасли. Коні кидались. Перестрашені люди благають божого змилування, бо там у віддалі, з-під мосту щось стогне і кричить... То дзвони суботівські стогнали і кричали до небіжчика” (с. 215).
Історик XX століття почув себе у владі романтики попереднього століття.
5) Авіза з України Чортор. 2446 с. 52-збірки Герасимчука № 2.
6) Чортор. 1880 ст. 95-тамже ч. 4.
7) Вид. 1859 р. т. II с. 537; до оповідання Грабянки Костомаров тут додав тільки: “Прийшов рік і непорозуміння з царем довершили упадок сил гетьмана”. Потім він розвинув сю гадку-я цитую її далі.
8) Останнього видання с. 621, перекладаючи я замінив одним “українським” терміном змінну термінольоґію автора (“русский”, “малорусский”, “южноруский”).
9) Кілька таких паралєль вказав М. Н. Петровський в своїй студії про “Псевдо-діяріуш Сам. Зорки”, в Записках іст.-філ. від. Академії, т. XVII, ст. 165-6. Липинський подав сю промову oв збірці своїй Z dziejow Ukrainy с. 653; стримуючись від близших коментарів, але в обережних виразах обороняючи її автентичність, на с. 664 він пише “Форма в котрій подає її Величко, не будить поважних сумнівів щодо автентичности,-могла вона справді бути сказана на похороні гетьмана”,-але цінніша мовляв як ілюстрація того пієтизму, з яким шляхта XVIII в., як Величко й ин., в по-мазепинських часах вишукувала і переховувала всякі подробиці щодо Богдана.
10) Къ Исторіи Кіево-Могилянской коллегіи-Чтенія в истор. Общест†Нестора XIV, І.
11) Україна 1930, травень.
12) Копії в теках Нарушевича 150 с. 385 і Ягайлонській бібл. 93 ч. 40, в збірці Герасимчука під ч. 3.
13) primus libertatis ruthenicae assertor et vindex, flagellum Poloniae-c. 391.
14) У Кубалі більше навіть ніж свобідно.
15) Собр. сочиненій Максимовича І с. 506 (кінцевий хор).
XIII. КІЛЬКА ЗАГАЛЬНИХ ЗАВВАЖЕНЬ.
ТРАДИЦІЙНИЙ ПОГЛЯД НА ХМЕЛЬНИЧЧИНУ ЯК ЦІЛІСТЬ, “ВИЗВОЛЕННЄ” І ВІДНОВЛЕННЄ ПРАВ, “БОРОТЬБА ЗА ВІРУ”, ІДЕЯ ВСЕНАРОДНОСТИ, ПОЛЄМІКА НА СІМ ҐРУНТІ І ПРОБИ ХАРАКТЕРИСТИКИ КЛЯСОВОЇ ФІЗІОНОМІЇ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО Й ЙОГО БЛИЗШОГО ОКРУЖЕННЯ, ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ АСПЕКТ, ІДЕАЛІЗАЦІЯ І ПРОТЕСТИ ПРОТИВ НЕЇ, КУЛІШЕВІ ПАНЕҐІРИКИ І ЗАСУДЖЕННЯ, АНТОНОВИЧЕВА АПОЛЬОҐІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
Переглянувши детально документальний матеріял, мушу дати деякі загальні підсумки. Тим більше, що на протязі моєї наукової праці мені кілька разів доводилося давати загальну характеристику Хмельниччини, як у загальних курсах, так і в ріжних принагідних статтях 1), і тепер проробивши її на підставі більшого ніж коли небудь перед тим джерелового матеріялу, мушу я здати справу, в чім я стою при давніших моїх висновках, а в чім від них відступаю, або вношу якісь поправки, аби принаймні даю новішу редакцію своїм давнішим тезам.
Перше питаннє тут-наскільки Хмельниччина як епоха була суцільна, плянова, конструкційна?
Стара українська традиція розглядаючи її як вихідний момент, як базу, а далі — як санкцію пізнішого ладу Гетьманщини, що з неї мовляв виріс, або як ту норму, котрою сей пізніший лад повинен був нормуватися, схильна була трактувати Хмельниччину як щось монолітне, одноцільне, утворене волею і замислом “батька вільности, героя Богдана”, як його назвав Сковорода. В сім завсіди акцентувалася історична місія і значіннє Богдана і його епохи — він “визволив” Україну з неволі, за поміччю Москви, і положив початок її “вільному життю” під ласкавою опікою Російського царства.
Момент конструкційний при тім відходив на другий плян, бо Україна під проводом Богдана боролася за свої старі права і за офіціяльними виразами козацьких деклярацій — “надані від святої памяти князів руських і королів польських”. Вона не потрібувала творити нових форм свого життя — вони лежали позаду, були вже дані.
На перший плян при тім — згідно з традиційною політикою і українською і московською -висувалася боротьба за віру і церкву. Орґанізація козацької держави, утвореннє нових соціяльних відносин, нової української держави — се не трактувалось: або іґнорувалось або не помічалось — тому що Богданове діло розглядалося в аспекті визволення, реституції українського життя, поневоленого шляхетською, католицькою Польщею. Се життє вже було, кажу дане, воно істнувало перед тим і тільки визволялось. Вся увага зосереджувалася на тім визволенню, на боротьбі за вільність, що вів “Український нарід” “козако-руський” під проводом великого гетьмана, і при тім вільність реліґійна — визволеннє з підрядної, упослідженої ролі православних верств, завсіди являлось найбільш конкретною і яскравою катеґорією сього визволення, його маніфестацією. Зненавиджена унія зникла, православна, церква стала пануючою; православні пани, протектори церкви православної, освіти і книжности заступили місце Ляхів-се ті здобутки, які найбільш реально мислились і підчеркувались тими соціяльними верхами, що творили опінію, традицію.
