Намір! - Дереш Любко (читать книги бесплатно .txt) 📗
– Так що, справді люди притягують увагою?
– Ну звичайно: увага як магніт. До чого її прикладеш, те й будеш мати. Спрообуй проведи експеримент. Зосереджено і, я би сказав, пристрасно, думай про Африку і тільки про неї. За якийсь час ти побачиш: ніби випадково, тобі почнуть траплятися корисні, співзвучні твоїм думкам події. То книжка якась про Африку сама в руки скочить, то музику аборигенів на сі-ді друг подарує, а може й людину зустрінеш, яка щойно з континенту приїхала. А якщо увага справді сильна, натренована, то ти можеш взагалі туди поїхати. І все, головне, буде здаватися чудовим збігом обставин. Наприклад, виявиться, що в тебе в Африці вуйко працює директором якоїсь республіки і запрошує до себе на суботу в гості.
– Аж не віриться…
– Даремно. Думаєш, ми випадково зустріли одне одного? Ні, це співпали напрямки наших пошуків, наша увага працювала в одному керунку. Так само те, що ти зараз чуєш ці слова – прямий знак, що частина тебе шукає інформацію, яка допоможе тобі вийти за межі Відомого. Щось у тобі шукає шлях на свободу. Так візьми її, я дарую!
Трохи посиділи мовчки, і я вирішив взяти більш розважальний тон.
– А знаєш, чому всім так нудно на планеті? – озвався я. – Чому шукають гострих почуттів, цикляться на сексі, наркоті, на алкоголі? Тому що люди підсвідомо хочуть повернути собі Нове, СПРАВЖНЄ. Але їхня воля так деґрадувала, що з невідомого до неї липне тільки гамно. Наприклад, ядерні бомби чи озонові діри. Людство можна врятувати – не існує неможливого. Достатньо тільки сфокусувати на цьому увагу кожного, і спільна увага сама притягне це. От якби всі люди на планеті взялися за руки і сказали: «Ми більше так не будемо! Ми відмовляємось валяти безцільно хуї, відмовляємось бавитись у солдатиків і вбивати одне одного, ми не будемо більше мучити Планету! Ми не будемо рубати ліси! Ми не будемо кривдити гепардів і носорогів! Ми будемо дружні та екологічні! Ми не будемо заздрити! Ми не будемо розмінюватися на дрібниці!.. Але ми будемо великодушними! Ми будемо щедрими! Ми будемо Людьми! І ми скажемо: світло! – І стане світло. Ми кажемо: небо! – І стане нам небо!..»
Гоца зітхнула.
– Але ж це тільки мрії. Зараз такий люд, що ніхто тебе й слухати не захоче! Тільки посміються.
– От бачиш, навіть ти не віриш, що таке можливе. Тому-то по всіх розкладах і виходить, що рятувати утопаючого – діло рук самого утопаючого. Дохтір, спаси і сохрани себе сам, і за тобою спасуться і сохраняться мільйони. А хто не спасеться, і не сохраниться, того і не жалко, тому що кожному від народження дається шанс увіковічнити свідомість… Втім, як і шанс цей шанс проїбати. Вхопити свій шанс вимагає боротьби впродовж цілого життя, і то з мізерними надіями дойти до кінця. Але якщо ти відмовляєшся від боротьби, ти вже програв, навіть не почавши. Чи це справедливо? Безумовно.
– Та ти жорстокий тип! – сказала вона.
– Дорога в житті одна. В кінці смерть, політ із гребеня хвилі. Нам нічого втрачати, крім своїх ковзанів, а на них по асфальту далеко не зайдеш.
– А куда ти намилився?
– Хочеш знати, куда? Далі, у глибини нескінченності. Наближатися до дійсності. Я бачив: якщо ти виходиш на пам’ять Сонця, тоді тобі стають доступними такі незвичайні переживання, про які ти не могла і мріяти: кожна планета, що знаходиться в Сонячній системі, є сукупністю світів – але не тих бездиханних пустель, як це видно в телескоп. Це погляд очима інших істот, які бачать свої світи повними життя та див, нові джерела енергії, зовсім інші досвіди, інші рівні спілкування з реальністю. Врешті-решт, Перетворення в іншу матерію, яка дозволить без страху забути себе фізично покинути межі нашої системи. Але насправді, Гоцо – насправді це не край. Кінця не існує.
Гоца змінилася на лиці.
– Ти розумієш, що говориш? – перепитала вона недовірливо. – Ти говориш про фізичні подорожі у відкритому космосі.
– Звичайно. Якщо направити увагу на інші сектори пам’яті Сонця, наприклад, то вони рано чи пізно перехоплять тебе. Спершу твою увагу, самі вершки. Потім туди піде твій зір, потім слух, а потім, одного дня, і вся ти, з тельбухами і з тим, що у тельбухах. І вийде, що ти перенеслася із Землі в якусь іншу площину. Тут немає нічого дивного.
Гоца мовчала, чи то оніміла, чи то переварювала почуте.
6
– А ти би міг, – нарешті сказала вона, – ти би міг якось це прямо зараз продемонструвати, взяти і перенестися?
“Оп-па”, – подумав я, але відповів бадьоро: – Можу спробувати. Але спершу мені треба настроїтись.
Мені ж не потрібно було переноситись у якесь віддалене місце. Досить в межах нашого широтного поясу.
Сонце зайшло, і на поле за алейкою, куди ми вийшли, запала морозна тінява, напівкремова – відображення хмар, напівкоричнева – відбиття сухого бадилля. Я залишив Гоцу стояти за бар’єром, а сам відійшов кроків на двадцять уперед. Довкола були безлюдні пустища, котрі мені до болю нагадували
( бабусині)
рідні краї у
( Хоботному)
Мідних Буках. Приховуючи розгубленість, я дивився за обрій і гарячково метикував, що маю зробити. Сухі рослини теж дивилися із зацікавленням – ну-ну, покажи, на що здатний.
Зосереджуюся. Уявляю собі місце, де я в дитинстві завжди відпочивав – місце на скелях. Воно являється мені блідим та нецікавим. Натомість у пам’ять настирливо пробує прорватися щось надзвичайно потрібне саме зараз.
Біла кімната. Біла кімната з до щ атою підлогою, голі стіни, вікна без штор та фіранок, п р осто голі вікна з помальованими білою емаллю рамами. Запах сухого цибулиння та порожного горища. Де ця біла кімната? Багато нерозгаданого, непригаданого зовсім поруч –
Побілені вапном стовбури яблуньок дивляться на мене з байдужістю. Звідки воно? З а цими спогадами, як за стіною, закрит а вся моя сила –
І навпаки – я отут, за іподромом, закритий від цього знання…
Раптом приходить сила , приходить швидко й без попередження, відчуття, як у дитинстві, коли гойдаєшся на воротах, вперед – і спиною назад.
назад
Стою під оглушливо-синім небом. Під ногами – щось біле, не то пісок, не то сніг. Але я відчуваю холод. Обпікаючий холод і повільний, повзучий жах. Роззираюся довкола. Біля ніг лежить моя тінь, немов пляма жиру на рисовому папері.
Все, що я бачу – це безкрай білого піску і… калюжі чогось чорного. То тут, то там, серед інтенсивної синьо-білої пустелі помічаю круглі отвори приблизно двох-трьох метрів у діаметрі, наповнені лискучим чорним мазутом. Опускаю погляд під ноги. Зауважую, що на мені важкі армовані черевики. Тьмяна шкіра комбінезону проклепана смугами темного металу. Я підношу до очей руки – на руках важкі рукавиці, мов у сталевара. Весь я громіздкий і неповороткий.
Я стою на краєчку однієї з «ополонок». Чорна рідина в’язка, разюче контрастує з неземною синявою неба та грецькою молочністю піску. Вона нерухома.
Цілком несподівано з чорної калюжі вискакує… боже, що ж це таке вискочило?Я не встигаю зорієнтуватися, бо мушу зробити кілька неповоротких кроків назад від цієї… що ж це таке?Воно бубнявіє чорним жиром, крупнішає, швидко перетворюючись на людиноподібну істоту. Тепер це стара жінка з м’ясистим чорним обличчям, закутана з ніг до голови у щось блискуче, органічне, схоже на велетенську надуту кишку. Її слизька, кольору нафти кишка-хламида зникає хвостом у мазутній ополонці. Єдине деформоване око на вдавленому обличчі світиться жовтим злом.
Чую, істота щось гундосить. Тягуче і страшно. Проскакує асоціація чогось далекосхідного. Від неї віє огидою і жахом. Її обличчя блистить, у ньому присутній рух. Не задивляйся на блиск, дивися на…
Мені стає страшно.
Істота з нафти просувається до мене ривками, водить рукою. Якийсь потворний духовий інструмент висмоктує з простору повітря і заповнює сповільненим потойбічним звуком. Від подавляючої психіку тривожності – від цілковитого нерозуміння, що відбувається, мене охопює холод. Нафтолюд вивчає мене нудотно-сяючим оком. Негайно треба тікати
