Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
— Навпаки, титулів у вас… перший — працьовитість, другий — чесність, третій — здібність, четвертий — енергійність… Дайте нам усі ці титули для відродження вітчизни, і ми приймемо вас… як брата.
До них підійшла графиня.
— Ви дозволите, князю?.. — сказала вона. — Пане Вокульський…
Вона подала йому руку, і вони пішли до вдови.
— Оце пан Станіслав Вокульський, — звернулася графиня до старої жінки в темній сукні з коштовним мереживом.
— Сідай, будь ласка, — промовила Заславська, показуючи на стілець поруч. — Тебе звуть Станіславом, так? А з яких ти Вокульських?..
— З тих… нікому невідомих, — відповів він, — а найбільш, мабуть, вам, пані.
— А не служив, бува, твій батько в війську?
— Батько — ні, а дядько служив.
— А де він служив, не пам’ятаєш?.. Чи не звався він також Станіславом?
— Так. Станіславом. Він був поручником, а потім капітаном у сьомому лінійному полку…
— В першій бригаді другої дивізії, — перебила вдова. — Бачиш, моя дитино, не такий уже ти мені невідомий… Він ще живий?
— Помер п’ять років тому.
У вдови затремтіли руки. Вона відкрила маленький флакончик і понюхала його.
— Кажеш, помер?.. Вічна йому пам’ять!.. Помер… А чи не зосталось у тебе чого-небудь з його речей?
— Золотий хрест…
— Так, золотий хрест… А більш нічого?
— Ще мініатюра — його портрет, мальований 1828 року на слоновій кості.
Заславська нюхала флакончик все частіше, руки їй тремтіли все більше.
— Мініатюра… — повторила вона. — А ти знаєш, хто її малював?.. І більш нічого не зосталось?
— Була ще пака паперів і якась друга мініатюра…
— Що ж з ними сталось? — все наполегливіше допитувалась удова.
— За кілька днів до смерті дядько сам опечатав їх і сказав покласти йому в труну.
— А… а… — тихо промовила стара жінка й залилася гіркими слізьми.
В залі заметушились. Підбігла заклопотана панна Ізабелла, а за нею графиня, взяли стару Заславську під руки й повільно повели в далекі кімнати. Всі погляди одразу звернулись до Вокульського, гості стали перешіптуватись.
Бачачи, що всі на нього дивляться і про нього говорять.
Вокульський зніяковів. Але щоб показати присутнім, що ця своєрідна популярність його не обходить, він випив один за другим два бокали вина — угорського й червоного — і тільки тоді зміркував, що бокал з угорським належав генералові, а бокал з червоним — епіскопові. «Добре ж я зробив, — подумав він. — Вони ще скажуть, що я навмисне збентежив стару, щоб випити вино її сусідів…»
Він устав, щоб вийти, і його обсипало жаром, коли подумав, що йому доведеться йти через дві вітальні під пильними поглядами присутніх та в супроводі їх шепоту. Але тут до нього підбіг князь і сказав:
— Ви, мабуть, розмовляли з пані Заславською про дуже давні часи, коли дійшло аж до сліз. Правда ж, я вгадав?..
Але повернімось до розмови, яку нам перебили… Чи не гадаєте ви, що добре було б заснувати у нас вітчизняну фабрику дешевих тканин?..
Вокульський заперечливо похитав головою.
— Навряд чи з цього щось вийде, — відповів він. — Трудно думати про великі фабрики тим, хто не може зробити Дрібних удосконалень у вже існуючих…
— А саме?
— Я кажу про млини, — вів далі Вокульський. — За кілька років нам доведеться довозити навіть борошно, бо власники млинів не хочуть замінити млинових каменів на вальці.
— Вперше чую… Сядьмо отут, — мовив князь, тягнучи його в глибоку нішу, — і розкажіть, що це означає?
Тим часом у вітальнях тривала розмова.
— Цей пан — якась загадкова людина, — казала по-французькому дама в брильянтах до дами в страусовім пір’ї. — Вперше бачу, щоб Заславська плакала.
— Тут, звичайно, якась любовна історія, — відповіла дама з пір’ям. — В усякому разі, той, хто привів сюди цього добродія, зробив графині й удові голови погану послугу.
— Ви вважаєте, що…
— Я навіть певна, — відповіла друга дама, здвигнувши плечима. — Ви тільки подивіться. Мадери у нього, правда, грубуваті, але яке обличчя, яка гордість!.. Ні, шляхетного походження не приховаєш навіть під лахміттям.
— Просто дивно, — сказала дама в брильянтах. — До того ж і великі гроші, нажиті нібито в Болгарії…
— Звичайно. Цим і можна пояснити, чому вона з її багатством так мало витрачає на свої потреби.
— І князь дуже прихильно до нього ставиться…
— Даруйте, але цього ще мало… Ви тільки гляньте на них обох…
— Мені здається, що вони зовсім не схожі одне над одного…
— Напевне, але… оця гордість, певність себе… Дивіться, як вони невимушено розмовляють…
За другим столиком розмовляли три чоловіки.
— Ну, графиня вчинила державний переворот, — казав брюнет з чубком.
І вдало. Цей Вокульський тримається трохи непевно, проте в ньому щось є, — відповів сивий пан.
— Все-таки — купець…
— А чим купець гірший за банкіра?
— Галантерейний купець продає гаманці, — наполягав брюнет.
— Ми часом продаємо й герби… — озвався третій, худорлявий дідок з сивими бакенбардами.
— Він ще надумає шукати собі в наших колах дружину…
— Тим краще для відданиць.
— Я сам віддав би за нього дочку. Чоловік, кажуть, порядний, багатий, посагу не розтринькає…
Повз них швидко пройшла графиня.
— Пане Вокульський, — сказала. вона, підкликаючи його віялом.
Вокульський швидко підійшов до неї. Графиня подала йому руку, і вони вийшла з вітальні. Осамотнілого князя одразу оточили мужчини; декотрі просили познайомити їх з Вокульським.
— Варто, варто, — задоволено казав князь. — Такого ще в нашому середовищі не було. Якби ми раніше зблизились з такими людьми, доля нашої нещасної вітчизни була б інакша.
Повз них саме проходила панна Ізабелла, вона почула князеві слова і зблідла. До неї підійшов той молодик, що був учора в костьолі.
— Ви стомилися? — спитав він.
— Трохи, — відповіла вона з сумною усмішкою. — Мені спало на думку дивне питання: чи змогла б я боротися?
— З серцем? — запитав молодик. — Не варто…
Панна Ізабелла стенула плечима.
— Та ні, не з серцем. Я маю на увазі справжню боротьбу з сильним супротивником.
Вона потиснула йому руку і вийшла з вітальні.
Графиня повела Вокульського через довгий ряд кімнат.
В одній з них, далеко від гостей, чути було спів і звуки рояля. Увійшовши туди, Вокульський побачив дивну картину. За роялем сидів якийсь молодик, л дві вродливі дами, що стояли поруч нього, удавали голосом — одна скрипку, а друга кларнет. Під музику танцювало кілька пар, серед яких був лише один мужчина.
— Ой ви, гульвіси! — жартома докорила їм графиня.
Вони вибухнули сміхом, не припиняючи своєї забави.
Графиня з Вокульським поминули й що кімнату і вийшли на сходи.
— Бачите, оце вам найвища аристократія, — сказала графиня. — Замість сидіти в вітальні, повтікали сюди та й бешкетують. «Вони таки мають розум!» — подумав Вокульський.
І йому здалося, що ці люди живуть простіше й веселіше, аніж набундючене міщанство і шляхта, яка пнеться до аристократії.
Нагорі, в напівтемній кімнаті, куди не долітав гомін з парадних кімнат, у кріслі сиділа Заславська.
— Залишаю вас тут, панове, — сказала графиня. — Наговоріться досхочу, бо я мушу повертатися.
— Дякую, Йоасю, — відказала удова. — Сідай, будь ласка, — звернулась вона до Вокульського.
Коли вони залишились удвох, Заславська сказала:
— Ти навіть не уявляєш, скільки спогадів викликав у мене.
Тільки тепер Вокульський догадався, що між цією дамою і його дядьком існували якісь незвичайні стосунки.
Його пойняло тривожне здивування. «Слава богу, — подумав він, — що я законний син своїх батьків».
— Отже, кажеш, — почала удова, — дядько твій помор.
Де ж він, бідний, похований?
— В Заславі, де він жив після повернення з еміграції.
Удова знов притулила хустинку до очей.
— Справді?.. Яка ж бо я невдячна!.. Ти бував коли-небудь у нього? Він тобі нічого не розказував?.. Нікуди тебе не водив?.. Адже там, на горі, залишалися руїни замку, правда ж? Вони ще збереглися?
