Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Він увійшов у ворота поруч з магазином і звернув до кімнати Жецького; дівчина йшла за ним. Пан Ігнац був удома і, побачивши дивну пару, з подиву розвів руками.
— Ти можеш вийти на кілька хвилин? — запитав Вокульський.
Пан Ігнац нічого не відповів. Він узяв ключа від задніх дверей магазину і вийшов з кімнати.
— Вас два? — шепнула дівчина, виймаючи шпильки з капелюшка.
— Зажди, — перебив її Вокульський. — Ти тільки що була в костьолі. Правда ж?
— Ви мене бачили?
— Молилася і плакала. Можна запитати — чого?
Дівчина здивовано стенула плечима й відказала:
— А ви що — ксьондз, що питаєте про таке? — Потім уважно подивилась на Вокульського і додала: — Не морочте мені голови. Теж розумний знайшовся!
Вона хотіла вийти, але Вокульський затримав її.
— Почекай. 6 чоловік, який хотів би тобі допомогти, отож не поспішай і говори правду.
Вона знов уважно подивилась на нього. Раптом в очах її заясніла усмішка, а лиця зашарілись.
— Знаю!.. — вигукнула вона. — Ви, мабуть, від того старого пана!.. Він кілька разів обіцяв, що візьме мене… А він дуже багатий? Мабуть, багатий, бо їздить у кареті й сидить у перших рядах у театрі.
— Слухай мене, — перебив він, — і відповідай: чого ти плакала в костьолі?
— А того, пане… — почала дівчина й оповіла таку цинічну історію якоїсь суперечки зі своєю господинею, що Вокульський, слухаючи її, зблід. «От звірина!» — подумав він.
— Я пішла до гробу господнього, — вела далі дівчина, — думала, що мені полегшає. Та де там! Як згадала про ту стару відьму, то мені аж сльози з очей бризнули. От я й почала молитися, щоб або ту стару болячка задавила, або щоб мені од неї вирватись. І господь, мабуть-таки, почув мою молитву, коли той пан хоче мене взяти до себе.
Вокульський сидів непорушно. Нарешті запитав:
— Скільки тобі років?
— Я всім кажу, що шістнадцять, а насправді мені дев’ятнадцять.
— Хочеш вирватися відтіля?
— Ой, хоч би й у пекло! Так вони вже мені остогидли…» Але…
— Що?
— Мабуть, нічого з цього не вийде… Сьогодні я від неї втечу, а після свят вона мене розшукає і дасть такого чосу, що я знов тиждень лежатиму, як тоді, на масниці.
— Не розшукає.
— Якраз! Я ж їй заборгувала…
— Багато?
— Ого!.. Карбованців з п’ятдесят. Не знаю навіть, чому так багато, бо за все плачу подвійну плату, а борг росте…
У нас завжди так. А ще як прознають, що у того пана в гроші, то скажуть, що я їх обікрала, й нарахують стільки, скільки захочуть.
Вокульський відчув, що втрачає відвагу.
— Скажи мені, ти б хотіла працювати?
— А що б я могла робити?
— Навчишся шити.
— Це ні до чого. Я вже була швачкою. Але ж на вісім карбованців за місяць не проживеш. Та я ще й сама варта стільки, щоб не шити на когось іншого.
Вокульський підвів голову.
— Ти не хочеш вирватися відтіль?
— Ой, хочу!
— Ну, то наважуйся одразу. Або візьмешся до роботи, бо даром ніхто на світі хліба не їсть…
— От і неправда, — перебила вона його. — Адже той старий пан нічого не робить, а гроші має. Він не раз і мені казав, що в нього я нічого не робитиму…
— Не підеш ти ні до якого пана, а підеш до черниць святої Магдалини. Або повертайся туди, відкіля прийшла.
— Черниці мене не візьмуть. Треба спочатку сплатити борг та знайти поручителя…
— Якщо підеш до них, то все буде зроблено.
— Як же я до них піду?
— Я дам тобі листа, а ти віднесеш його і там залишишся. Хочеш чи не хочеш?..
— Ну, гаразд! Давайте листа. Побачу, що з того вийде.
Вона сіла і почала оглядати кімнату.
Вокульський написав листа, розказав, куди йти, і додав:
— Ну, раз мати родила… Будеш добре працювати, то буде й тобі добре, але якщо не скористаєшся з цієї нагоди, то роби, що хочеш. Можеш іти.
Дівчина зареготала.
— Ну й казитиметься стара!.. Оце я їй підвезу візка… Ха-ха!.. Але… може, ви тільки дурите?
— Йди, — відповів Вокульський, показуючи на двері.
Вона ще раз уважно подивилася на нього і вийшла, здвигнувши плечима.
Незабаром з’явився пап Ігнац.
— Що це за знайомство? — спитав він невдоволено.
— Справді… — задумливо відповів Вокульський. — Не зустрічав ще такого бидла, хоч бачив багато всяких.
— В самій Варшаві їх — тисячі, — відказав Жецький.
— Знаю. Боротися з ними нема сенсу, бо приходять нові й нові. Відціля висновок, що суспільство рано чи пізно мусить докорінно перебудуватись. Інакше — згниє.
— Ага, — тихо мовив Жецький. — Я теж так думав.
Вокульський попрощався з ним. У нього було таке відчуття, немов у хворого на гарячку, якого облили холодною водою. «Але виходить так, — думав він, — поки суспільство перебудується, сфера моєї філантропії дуже звузиться. Мого майна не вистачило б на ушляхетнення негідних інстинктів. Отже, для мене — краще панна, яка позіхає на великодніх пожертвах, аніж побожна заплакана потвора».
Образ панни Ізабелли постав перед ним в яскравішому, ніж будь-коли, ореолі. Кров шугнула йому в голову, і він в думці ганьбив себе за те, що міг порівнювати її з таким створінням! «Ні, краще вже розкидатись грішми на екіпажі та коні, аніж отакі… нещасні випадки!..» У великодню неділю Вокульський на візнику під’їхав до дому графині. Коло під’їзду він уже застав довгу валку різноманітних екіпажів. Були тут елегантні кабріолети, в яких виїжджала аристократична молодь, були і звичайні візницькі брички, найняті на певний час відставними чиновниками; старі карети з старими кіньми, старою збруєю та лакеями в приношених лівреях і новенькі, прямо з Відня, коляски, а при них лакеї з квітками в петлицях і кучери з батогами, обпертими об стегно, наче маршальська булава. Не бракувало й фантастичних козачків у таких незмірно широких штанах, немов їхні пани вмістили, а них всю свою амбіцію.
Вокульський мимохідь помітив, що серед цього збіговиська кучери великих панів поводились поважно й гордовито, кучери банкірів намагались верховодити, за що з них насміхалися, а візники тримались найнезалежніше.
Кучери найманих карет стояли осторонь — вони гордували іншими, а всі інші — ними.
Коли Вокульський увійшов у вестибюль, сивий швейцар з червоною стрічкою низько вклонився йому й відчинив двері до гардероба, де джентльмен у чорному фраку зняв з нього пальто. Одночасно перед Вокульським з’явився графинии лакей Юзсф, який добре знав Вокульського, бо переносив з його магазину до костьолу музичну скриньку та іграшкових пташок.
— Вельможна пані чекає на вас, — сказав Юзеф.
Вокульський дістав з жилетної кишені п’ять карбованців і дав йому, почуваючи, що чинить, як парвеню. «Який же я дурний! — подумав він. — Ні, не дурний. Я просто скоробагатько, який у цьому товаристві мусить платити кожному й на кожному кроці. Ну, але ж навертання повій на путь істинну коштує дорожче».
Він ішов за Юзефом мармуровими сходами, оздобленими квітками. До першої площадки Вокульський ішов у калелюші, на другій зняв його, не знаючи, треба так робити чи ні. «Кінець кінцем можна було б увійти до них і в капелюші», — сказав він сам собі.
Незважаючи на свій поважний вік, Юзеф біг сходами вгору, як олень, і кудись подівся, а Вокульський залишився сам, не знаючи, куди йти й до кого звернутись. Це тривало якусь хвилину, але в Вокульському вже починав закипати гнів. «Яким же муром умовностей вони одгородилися! — подумав він. — От якби я міг його зруйнувати!..»
Йому здавалося, що між цим світом вишуканих звичаїв і ним мусить відбутись боротьба, в якій або завалиться цей світ, або загине він сам. «Гаразд, нехай я навіть загину… Але залишу по собі пам’ять!..» «Залишиш по собі поблажливу жалість», — шепнув йому якийсь голос. «Невже я такий нікчемний?» «Ні, ти тільки такий благородний».
Він опам’ятався — перед ним стояв пан Томаш Ленцький.
— Вітаю вас, пане Станіславе, — промовив він з властивою йому величністю. — Вітаю тим палкіше, що ваше прибуття збіглося з дуже приємною подією в нашій родині… «Невже я потрапив на заручини панни Ізабелли?..» — подумав Вокульський, і йому потемніло в очах.
