Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Угу.
– Краще б відпочив, – турботливо радила. – Робота не втече.
Робота не втече, подумки погодився, зате вже щось трапилось із Халазієм. І невідомо, що чекало нас попереду, які несподіванки. А поки я насолоджувався хвилинами спокою. Єва ніжно торкалася пальцями мого обличчя, гостра бритва безболісно тяла щетину на щоках. Приємно пахло парфумами.
Несподівано я вловив ледь чутний дух бензину, який не знати відкіля сюди потрапив. Ніби він іде від перукарки. А може, мені здалося, бо він раптово щез. Я відкрив очі – Єва зосереджено, з похмурим виразом на обличчі вставляла пульверизатор у флакон одеколону «Красная Москва». Чого це у неї зіпсувався настрій?
Далебі, тішитися їй нічим, раз не було справжньої взаємності. Я добре пам'ятав нашу розмову, коли випадково зустрілися біля універмагу. Тоді дівчина майже освідчилась мені. А я повівся як телепень: забракло мужності признатися, що вона мені лише подобалась і те відвідання її квартири, коли я був приголомшений зливою витончених пестощів, ще не любов. Єва повернулася від трюмо, і лице її полагіднішало.
– Трохи відпочив? – освіжила мене одеколоном. – Тепер мов нова копійка. Гляди, щоб не вкрали сороки.
– Не вкрадуть. – Я справді почувався бадьоріше.
– Сьогодні перший концерт Мусліма Магомаєва. У мене є квитки, – сказала Єва, благально дивлячись на мене.
Я поспішно нахилився за портфелем.
– Мені треба писати звіт, – вибачливо буркнув.
Дівчина, не криючись, важко зітхнула, докірливо похитала головою. Я з неприємним відчуттям провини залишив перукарню, даючи собі слово більше сюди не заходити.
37.
Ось і прокуратура, триповерхове приміщення, облицьоване білою плиткою, із широкими вікнами і довгим бетонним козирком над під'їздом. Я штовхнув високі дубові двері у скляних квадратних віконцях. Зиркнув на годинник – 16.00. Сорок п'ять хвилин як у місті. З них 20 витратив на гоління. Зате почувався ніби вранці після фіззарядки.
У коридорі перед кабінетом слідчого нікого. Є він чи ні? Постукав.
– Заходьте, – долинув приглушений дерматином голос Махова. – Арсен! Нарешті! – Гліб встав з-за столу й пішов мені назустріч, міцно потис руку, покрутив носом, принюхуючись. – І поголився. А пообідав?
– У вагоні-ресторані.
– Передбачливий, – щиро радів моїй появі слідчий, – бо можна і не повечеряти.
Ми сиділи й кілька хвилин дивились один на одного: я запитливо, очікувально, а Махов задумливо й сумно.
– Щез Халазій, – скорботно сказав Гліб.
– Коли? – Звістка мене вразила й боляче шпигнула у серце.
– Позавчора. Я поїхав у Щасливе розпитати про нього, а потрапив на згарище. Кодола розповіла, що після твого від'їзду до неї причалапав Халазій, цікавився вашою розмовою. Тітка не крилася. Потім дядько Семен кудись подався з села і вернувся підвечір. Заступив на сторожування. А вночі спалахнула його хата. Збіглися люди, пробували гасити. Та де там… Горіла, мов порох. Хтось скочив за Халазієм. Не знайшли на свинарнику. І вранці не з'явився. Вважають, що згорів, упившись. Але експерти встановили: хату підпалено гасом або бензином, кістки – телячі. Звичайно, ні кінцівок, ні черепа у попелі не було, – виклав Махов останню гірку подію.
Якого свідка проґавили! І коли тепер його розшукають?! Видать, Халазій ходив у місто когось попередити, радитись, що робити. До Баглая або Тягуча. Ймовірно. Знову випередили нас. А часом не вколошкали його? Ще й імітували нещасний випадок.
– Може, його?.. – виказав я свій сумнів.
– Може. Тут або – або: втік чи убили і десь сховали труп. Да, сьогодні надійшла відповідь на запит, – згадав слідчий. – Халазій перебував у одному таборі із Баглаєм. Син куркуля, засуджений за участь у вбивстві голови комнезаму. Отже, Арсене, напевне Тягун і Баглай у місті. Одначе двом не під силу здійснити і крадіжку з підкопом, і вбивство Личакова, і вистежити тебе, і ось підпал.
– Плюс Шалапуха, Зубовський і Роптанов, – перелічив я.
– Очевидно, і вони, – погодився Гліб. – А Халазія все одно треба шукати.
Я розповів про банду Кальчевського «Білий хрест» і злочини їх нащадків, про зустріч Страпатого з Баглаєм, його поранення після того. Потім – про Катерину Андріанівну. Махова вразила її доля: втратила сина і осліпла від горя.
– Той Юрко, можливо, теж причетний до злочинів. Це йому зараз двадцять сім, – сказав я. – Баглай недарма викрав його.
– Може бути. Але яка жорстокість! – Слідчий вдарив кулаком по коліні.
– Ще розшукав могилу матері Баглая і їхню колишню наймичку – Ладанюк Марфу. Баглай тричі надсилав їй грошові перекази. Всі вони з нашого міста і з п'ятого відділення зв'язку.
– Цікаво. П'яте недалеко від колгоспного ринку.
– Знову ринок… І найголовніше: Страпатий, Катерина Андріанівна і Ладанюк засвідчили про появу Баглая восени 1945 року в солдатській формі, з нагородами. Отже, під чужим прізвищем.
– А яке звання? – запитав Гліб. – Які нагороди?
– На жаль, не пам'ятають, – розвів я руками.
– В такому випадку знайти Баглая нелегко, – підбив підсумок слідчий і невесело додав: – Ех, коли б ми постежили за Халазієм, уже б мали певний слід.
– Еге, коли б знали, що він Квач, – докинув я іронічно.
– І Шалапуха вперто мовчить. Відчуваю – щось приховує, щось йому відомо… І в Корча-Роптанова, злого ревнивця, нема алібі. Все хистке, примарне, не вчепишся, – роздратовано мовив Махов. – Зараз найвірніший шлях – продовжувати ретельно перевіряти 38 чоловік, з якими ти зустрічався. Саме серед них злочинець. Інакше б тебе не вистежили. Думай, Арсене, думай.
– Думаю, аж голова пухне, та нікого не підозрюй., крім Зубовського-втікача, Шалапухи і Корча, – стенув плечима. – Ну, звісно, Тягуна, Баглая і Халазія.
Махов звівся, пройшовся по кабінету, сів на підвіконня.
– Сьогодні о 19.00 нарада. Будемо звітувати перед начальством, радитись. Готуйся, – сказав Гліб і спо-хопився: – Ледве не забув. Учора дзвонила твоя землячка. – Він погортав настільний календар, вирвав аркушик і з усміхом подав мені. – Перший номер робочий, другий – гуртожитку. І адреса гуртожитку.
– Дякую, – я глянув у листочок. – А де вулиця Фрунзе?
– За кондитерською фабрикою. Їхати третім маршрутом автобуса. – Слідчий повагався мить і продовжив: – Слухай, Арсене, ти не вештайся вечорами містом, поки не затримаємо крадіїв. Досить з нас Молостова і Личакова. Не спокушай долі. Хочеш, щоб удруге кинули на голову піддон з цеглою?
– Вовків боятись – у ліс не ходити, – байдуже махнув я рукою, упевнений, що вислідили мене через власну неуважність.
– Гляди, я тебе попередив, – похмуро застеріг Махов.
Звичайно, він мав рацію. Треба поводитись обачніше й пам'ятати про загрозу нападу. Чи це вперше? Така наша робота. Мені хотілося подзвонити Ніні, але при Глібові не наважувався.
– Ось тобі прізвища людей. Я собі переписав. Помізкуй над кожним, згадай, хто і як поводився… – Задзвонив телефон, і слідчий узяв трубку. – Слухаю. Ні, Дмитре Юхимовичу, аналізуємо.
Я зрозумів, майор Скорич, і тихо мовив Глібу:
– Скажи, я приїхав.
– У мене Загайгора. – Махов підморгнув мені. – А що трапилось?.. Присилайте. Ми почекаємо, – поклав трубку і стурбовано глянув на мене – У майора людина з Будинку колгоспника. Зробила дуже важливе повідомлення. Скорич вважає, воно безпосередньо стосується цієї справи.
– Ще якась несподіванка, – зауважив я, міркуючи, хто з працівників колгоспного готелю завітав до міліції.
Завідуючий Дзюняк? Чергова другого поверху Налига? Адміністраторка?.. Власне, суть не в особі відвідувача, а в його заяві. Я переглянув свій список, повернутий Глібом, і чомусь не вдавалося зосередитись на комусь окремо. Слідчому, напевне, теж не працювалося, хоч і намагався заглибитись у папери, та раз по раз запитливо зиркав на мене.
Ми з нетерпінням чекали й поводились, наче змовники, переслідувані однією невідчепною думкою: а що буде далі? Домислів стосовно майбутньої новини не бракувало, але не виказували їх уголос. Сподівалися, нарешті виткнеться кінчик ниточки з тугого клубка подій і невдовзі ми його розплутаємо…
