Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (библиотека книг txt) 📗
— Ну! — викрикнув Федір, спустивши курок і роздратовано сплюнувши.
Цього разу не вдалося навіть зачепити того, хто на палубі теплохода наново ладнав гармату.
Шеремет неначе прикипів поглядом до старого каноніра.
Гармату на кручі розвернули прямою наводкою на ціль. Дід ступив крок назад і нахилився. Артем не відразу, але зрозумів: той зирить у дуло.
Цілиться просто крізь нього.
Не витримав і собі загорлав, намагаючись перекричати рушничну, револьверну й кулеметну канонаду:
— Ну! Ну! Ну!
Старий не квапився.
Збоку видавалося, ніби він згадував, відживляв у своїй пам'яті щось давно забуте і наново вчився робити звичні колись речі.
А тоді з кручі гримнув постріл.
Снаряд влупив у палубу. Не в центр — ближче до корми. Але й цього виявилося досить, щоб червоні сипонули врозтіч. Біля їхньої гармати враз нікого не лишилося, та вони могли незабаром оговтатися: Шереметові чомусь здалося, що знову стрельнути повстанська гармата так скоро не зможе. Однак Зелений скористався з невеличкої переваги — командири вже вели своїх людей. Повстанці злагоджено посунули до берега з різних боків, намагаючись за одним заходом узяти червоних у лещата.
Буксир почав зграбно розвертатися й відступати. Зі спалахнулої теплохідної палуби стрибали бійці, силкуючись доплисти до другого корабля. Аж тепер наспіли звідусіль рибальські човни. Плавців наздоганяли, стріляли згори, били в голови, а в кого не могли влучити з першого пострілу, того намагалися притопити, орудуючи веслами й гаками. Тим часом червоних, що пострибали на берег і спробували прорватися, розстрілювали на місці, щоб не битися рукопаш.
Схопився зі свого місця й Палій. Мить — і теж побіг до берега. Так, ніби боявся, що йому не дістанеться ворогів. Шеремет теж підвівся, опинившись несподівано для себе в глибокому тилу цієї метушні.
Чи помилився, а чи й справді Яків Дзюба помчав за всіма не дуже охоче, тримаючись трошки позаду, проте вдаючи бурхливу діяльність у запалі атаки.
Але чорт з ним, з тим Дзюбою!
Шеремет мав, як лікар, багато діла і мусив робити його без спеціального на те наказу.
Позад нього горіла церква, палали хати.
Вітер бавився клубами чорного диму, шматуючи їх, коли іграшки набридали.
І брався за інші.
— Мені сказали — отамана поранено.
Хоча з порога Шеремет побачив, що це не так. Зелений сидів за столом, незвично розхристаний. Збоку скидався на гуляку, що повернувся додому і не знає, на яку ступити. Спати ще не хочеться, бо гульки і далі розбурхують кров, не даючи заспокоїтися. Але й сили на них уже нема. Найчастіше в таких випадках чоловік усіх розганяє геть, намагаючись зрозуміти на самоті, чого ж він сам хоче. У ці моменти відчуває себе мислителем, стратегом, здатним підкорити поля, ріки, степи, моря, небо й океани.
Перед отаманом стояв випитий до половини півштоф зі світлого скла, а поруч, у глиняному полумиску, — квашені огірки. Ще торішні. Від них ішов різкий кислий дух, тирячись кімнатою, що скидалася через це на сільський льох, де у вологому повітрі мішалися запахи всіх припасів. Крім того, на столі лежала хлібина, розрізана навпіл цибулина і накраяне грубими шматками сало.
П'яним Зелений не був.
Просто дуже втомився і не бачив іншого способу стравити пару, ніж чарка на самоті. Проте його все одно щось гризло.
Шеремет зрозумів це ще тоді, коли варта пропустила його до отамана, не запитавши, навіщо прийшов, хоч до найближчого оточення Данила Ільковича він не належав, а охорона, як мав змогу не раз постерегти, відзначалася неабиякою пильністю. Однак тепер, коли Трипілля оплакувало вбитих, піклувалося про поранених, побивалося за зруйнованими хатами, відбудовувало понівечений храм і взагалі — гуло, на всі лади обговорюючи свою перемогу, довкола хати, де стояв отаман, було на диво тихо. Заставши Зеленого заглибленим у себе й похмурим, Шеремет наважився припустити, що отаман відігнав усіх від себе в якомусь пориві. Поруч нема навіть наближених до нього командирів. Тож, не спинивши Артема коло входу, вартові, напевне, подумали: як зайшов, так і вийде. Мабуть, і самі встигли вже потрапити під гарячу руку.
— Хто сказав? — тон Зеленого підказав Артемові: отаманові зовсім нецікаво, хто там що говорить і про кого.
— Люди не бачили вас по обіді, — пояснив Шеремет. — Після пережитого сьогодні хотіли побачити свого батька. Як усякі діти, — порівняння вихопилося мимоволі. — Звісно, пішов поголос, що отамана поранено. Лежить, нікого до себе не пускає, щоб не лякати народ.
— Ниньки пощастило. Цілий. Але нас сьогодні трусонули.
— Війна, — Артем не знайшов інших слів.
— Отож. Побачив? Живий отаман?
— Як кажуть у таких випадках, Богу дякувати. Ну, не буду заважати.
Розвернувшись, Шеремет зробив крок до дверей.
— Стій!
Прозвучало це різко, вигук немов штовхнув Шеремета в спину. Артем озирнувся. Зелений подався вперед, упершись руками на край стола. Дивився поперед себе. Зі свого місця Шеремет навіть при тьмяному світлі гасової лампи міг розібрати: отаманів погляд усе ж таки посоловів.
— Щось не так?
— Посидь зі мною. Поговоримо.
— Здається, ви хотіли побути на самоті, пане отамане.
— То здається. Що скажуть мої хлопці, знаю. Ти цікавий. Не такий, інакший. Може, почую щось не таке, інакше.
— Навряд чи я можу врадити вас, пане Зелений.
— А я не радитися з тобою буду! — він ледь підніс голос. — Є в мене, з ким радитися. Поговорити треба. Сідай.
Шеремет бачив за своє недовге, проте насичене життя земського лікаря і таких, що якоїсь миті мають доконечну потребу з кимось погомоніти. Не поспілкуватися, обмінюючись думками, а просто виговоритися. І не наодинці, а маючи перед собою вдячного слухача. Артем іще вагався, чи вдовольнить його така роль. Та Зелений уже все зважив за нього. Підвівся, обійшов кругом стола, перетнув кімнату кількома широкими кроками, поклав важку руку Артемові на плече й легенько підштовхнув. Не було іншої ради, як погодитися.
Поки влаштовувався, отаман відшукав чарку з товстого скла, поставив перед Шереметом, налив. Собі хлюпнув менше, десь третину. Дочекався, поки гість вип'є, видихне, захрумкотить огірком. А тоді вихилив сам і відразу спитав, немов стрельнув, не цілячись:
— Бачив, як ми їх сьогодні?
— Гармата на кручі вчасно почала. До речі, де взявся той старий?
— Дід? Панас Головко — старий вояк. Він ще в царській армії був за гармаша. У москалі забрили молодим. Усі війни пройшов, які були тоді. Давно просився в моє військо, з того року, відколи все почалося. А я все ганяв: старі ви, кажу, діду, сидіть собі в хаті. Ми за вас якось повоюємо. Знаєш, що говорив на те? Не треба, каже, Даниле Ільковичу, якось воювати. Добре воюйте, женіть тих зайд з нашої землі. Бач, знадобився — таки.
Усередині Шеремета вже поволі розтікалася, теплом розходилася, розслабляючи тіло й думки, горілка. Додалося сміливості.
— У вас настрій… Не зовсім переможця… Чи мені здається?
Зелений неквапом відсунув чарку, стукнувши нігтем по пляшці.
— На це не дивись. Я дурним зіллям не бавлюся. На засланні трохи більше пив. Зараз не можна. Хлопцям забороняю так само, хоч не завжди. Часом і нашим треба. Сьогодні дозволив собі трохи вмочити губи. Думається краще.
— Отже, є про що подумати?
— Завжди є про що подумати. А тепер і поготів. Бо ти, лікарю, навряд чи помітив, чим на нас поперли.
— Чого ж? Бачив. Плавучий панцирник. Підбитий стоїть досі коло берега. Дітвора там уже лазить, — спробував пожартувати. — Звір мертвий, більше не кусається.
— Цей звір, може, і ні. Інші наскочать, ще більші й сильніші. Живих з команди наші хлопці, вважай, не лишили, а дарма. Ті могли багато розказати. Та я мовчу, бо не давав наказу брати полонених. Тільки той панцирник, коли ти ще не зрозумів, у більшовиків не один.
— Здогадуюся.
— Навряд, — різко перервав Зелений.
І Артем згадав, що не слід підтримувати розмову. Треба мовчати й слухати.
