Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (библиотека книг txt) 📗
Не пасла задніх і Катерина. Невістка, хоч одужувала впевнено й могла рухатися майже так само спритно, як до операції, до роботи стати не могла. Тож Григоренчиха, не воліючи чути ніяких заперечень, наказала Артемові братися до хазяйства. Мовляв, усе одно зятем дражнять, то хай хоч зиск із цього буде. Теща — не теща, жарти — не жарти, а солом'яну вдову мацав, хай ти хоч сто разів лікар. Тож, будь ласкавий, господарюй, запрягайся в роботу. Весна прийшла. Гаряча пора для селянина. Дивно, але проста селянська праця додавала якогось незвичного спокою.
Пораючись на землі, Шеремет часом забував про реальну загрозу нового, сильнішого, кривавішого нападу. Плекаючи десь глибоко явно безглузду думку, ніби трипільцям, а заразом і решті повітових повсталих громад, якийсь час дадуть спокій. Дивись, влада почне переговори, з'являться домовленості. Бо, хай там як, але Зелений в одному мав рацію: збройна боротьба з повітовими отаманами, придушення масштабної партизанщини в тилу потребує додаткових чималих зусиль. Навряд чи їх можна виправдати, послабивши й оголивши основний фронт. Та й не на часі воно тепер. Діставши по зубах, червоні бодай заради перепочинку мають подумати про тимчасове перемир'я з отаманами. Чи спробувати поміняти тактику, схиливши їх на свій бік і послабивши тиск на себе.
Звісно, Артем навіть не припускав, що сам діятиме спільно з більшовиками. Але хтось з отаманів міг на таке піти. Не конче Зелений. Проте всякий, хто погодиться на таку, хай нетривалу, злуку, може раптом опинитись у Данила Ільковича в тилу…
Усім цим роздумам прийшов край, коли травневим ранком Трипілля атакували.
Над хатами відразу повис, злившись водно, розпачливий протяжний жіночий крик. Забідкалася Катерина, женучи до хати Марусю. Поки жінки метушилися, Шеремет устиг забігти в хату, схопити револьвера і, ще не знаючи, куди слід бігти й що треба робити, вилетів з двору, помчавши на постріли. За цей час у нього вигострився нюх, який віщував: цього разу слід чекати чогось набагато серйознішого, трагічнішого.
Бігши до майдану, він силкувався розібратися в загальному хаосі довкола, аж раптом почув над головою пронизливий свист. Другої миті щось вибухнуло — і світ став дибки. Труснуло. Шеремет упав. Поруч повалилися на землю інші повстанці та звичайні селяни, що тікали з пекла. Трошки присипало землею, і тут — таки гримнуло ще, вже в іншому місці. Довго не лежав, звівся на рівні ноги, зрозумів, що гарматні снаряди летять, як і того разу, від Дніпра.
Очевидно, знову підійшов флот.
Повстанці могли діяти, як і минулого разу. Тим паче, гармата відтоді стояла на кручі, націлена на небезпечний берег. Однак навички, набуті останніми місяцями, підказували: щось пішло не так. Озброєні бійці не висувалися до берега. Навпаки, здається, відступали. Без надмірної паніки. Організовано. Але відступали.
За мить знову бухнуло, тепер ще далі, і тут же на Артема налетів скуйовджений і розхристаний Середа. Стискаючи в правій руці гвинтівку, лівою хлопець нащось махав на бігу, мимоволі вдаривши Шеремета в груди.
— Стій! Куди! — Артем сіпнув Семена за лікоть. — Що там таке?
— Пруть! — загорлав Середа йому в лице. — Дніпром сунуть кораблі! Четверо нарахували чи п'ятеро! Наші горять, збили на підходах! Луплять із гармат, на березі живого місця нема!
— Ти звідти? — Артем труснув його за плечі. — Робити що?
— Наче відходимо!
— Зовсім?
Шеремет розумів — іншої ради тепер нема. І все одно не вірив до кінця, що отаман Зелений віддасть наказ відступити, покинути Трипілля ворогові на наругу.
— Їх тьма! З усіх сторін лізуть! — Семен важко дихав, раз по раз пориваючись кудись бігти, так що Артем насилу здержував його. — Наші сотні розгорнулися на тій, — махнув рукою, — околиці! Довго не протримаються! Прикриватимуть, поки будуть відходити основні сили!
— Де ти це почув? Що далі?
Шереметові справді хотілося дізнатися, що робити далі. Лишатися в Трипіллі не мав наміру. Але тікати до лісу й ховатися там, немов тхір у норі, теж не збирався.
— Відходити! — випалив Семен. — Може, оборону візьмуть! Я до своєї сотні, ми прикриваємо!
Нарешті вирвавшись, Середа помчав уперед, змішався з іншими і зник з очей. Неподалік вибухи знову здибили землю. З боку Дніпра злагоджено стріляли кулемети. Трохи постоявши, покрутивши головою, Шеремет міцно стис руків'я нагана, повернувся й подався до дніпрового берега.
Довкола рвалися снаряди.
Палали хати. У диму ширяли перелякані лелеки, зігнані зі своїх звичних гнізд. Одне з таких було намощене поряд з Григоренчишиною хатою. Коли цієї весни мешканець повернувся туди, Артем не знати чого почав щоранку вітатися з цибатим птахом. Чорні клуби затуляли травневе небо, застилали сонце. День мимоволі переходив у ранній вечір.
Діставшись на околицю й вибігши на відкриту місцину, Артем зупинився і завмер, на якусь мить прикипівши поглядом до страшного й водночас могутнього батального видовища.
Уздовж дніпрового берега вже пришвартувалися три пароплави. Позад них курсували ще два судна, гудучи й пускаючи в небо густий темний дим. Із палуб били гармати, прикриваючи десант: матроси, в помітних навіть здалеку легких розстібнутих бушлатах чи піджаках, з — під яких визирали смугасті тільники, стрибали на берег, шикувалися і наступали, стріляючи на ходу. З ними мішалися бійці в зелених гімнастерках, та «смугастих» було більше. Тіснили повстанців з якоюсь завзятою, веселою злістю, підбадьорюючи себе голосними, густо пересипаними лютим матюччям тирадами. Зеленівці, які були в перших лавах, поволі відступали назад, уникаючи чомусь битися врукопаш, а ті, чий відступ вони прикривали, рухалися швидше, раз по раз оглядаючись і неприцільно стріляючи на ходу.
Стримати десант, здається, було можна. Проте, глянувши ліворуч, Шеремет побачив, як із — за кручі стіною висунулися кіннотники, розосереджуючись на ходу і легко підминаючи повстанську піхоту. Ляснуло кілька влучних пострілів. Кілька коней упали підкошені, але навали це не спинило: вершники вправно вимахували оголеними шаблями, збивали піших повстанців з ніг і топтали ще живих людей кіньми. Переможне глузування нестримно наближалося.
Артем, не зовсім усвідомлюючи свій намір, скинув руку з револьвером і двічі натиснув на гачок, не цілячись. Однаково стріляти не навчився, дарма що мав таку можливість. Проте дати ладу револьверові чи гвинтівці міг. Пальнув, щоб не стояти як стовп. Просто щоб не було соромно перед собою. А потім позадкував. Спочатку — поволі, тоді — швидше, швидше, ще швидше…
У тому, що перемоги сьогодні не здобудуть і повстанське військо покине Трипілля, Шеремет не сумнівався. Лишилося пояснити самому собі, як це назвати — відступом чи панічною втечею? Злагоджені рушничні залпи і зграйний хор кулеметів чулися чіткіше. Що далі, то рідше їм відповідали постріли, які б могли свідчити про шалений опір повстанців і їхній намір утримати позиції.
Артем знову почав вагатися, чи варто лишатися. Остання розмова з отаманом ще раз показала, яка широка прірва лежить між ними. Йому, міському до кісткового мозку лікарю, людині мирної професії, не місце серед сільських партизанів. Нищівний вир, який поглинав самостійну республіку отамана Зеленого, давав Шереметові несподіваний шанс зникнути, бо ж тепер і справді нікому нема до нього діла. Він ураз відчув, що готовий зробити цей рішучий крок. Тим паче триматися тут нема за що. Ніяких речей, ніякого майна, ніяких зобов'язань…
Маруся Григоренко.
Чому вона раптом зринула в пам'яті, Артем не міг пояснити. Щойно згадав хвору, яку доглядав, а отже, відповідав за її життя, — і ноги самі понесли його до Григоренчишиної хати. Біг не вулицями — хотів проскочити городами. Боявся заплутатися. Але такий шлях точно буде коротшим. Часу, він припускав, лишилося небагато. До гарматних вибухів, стрілянини й людського гамору долучилися собаки: гавкіт, здавалося, перекрикував усі звуки війни. Складалося враження, ніби хазяйські пси змовлялися незрозумілою людям мовою, прагнучи збитися докупи й гуртом накинутися на ворога, розриваючи його зубами… Навперейми Шереметові метнувся один, величезний, кудлатий, злий. Він аж захлинався лютим гарчанням, вишкіривши ікла. Щоб налякати його, Артем стрельнув у повітря. Пес відскочив і з гавкотом зник у найближчих кущах. А Шеремет знову побіг, придумавши кінець кінцем, що робитиме далі.
