Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (библиотека книг txt) 📗

Повз них, не озираючись і клацаючи замком зброї, пробіг Яків Дзюба. Мимоволі провівши його поглядом, Шеремет якусь мить слухав Палія через верх, а тоді перепитав:

— Що?

— Школу зачепили, кажу! — гаркнув Федір. — Але туди не цілили навмисне! Смалять, мов у копійку! Куди вцілять — там і буде!

— Школа ж недалеко… Там, коло церкви…

— А я про що! Гайда! Вони себе самі загнали, сучі вилупки! Вернеться їм! Біжімо!

Почувши, що треба висуватися ближче до дніпрового берега, туди, де круча, Шеремет так і не розібрав, хто кого куди загнав і про що взагалі казав йому щойно Палій. Та коли нарешті дістався місця, де саме розгортався бій, побачив картину на власні очі — і все збагнув.

Хоч не був вояком. Тим паче стратегом. Тільки тут не треба ніяких спеціальних знань, навіть бойового досвіду, щоб усе зрозуміти. І належно оцінити стратегічний прорахунок червоних, які поки що здобували очевидну тактичну перемогу над трипільською армією.

Разом із Федором та іншими бійцями обійшовши небезпечне відкрите місце на лінії вогню, Шеремет опинився з того боку кручі, звідки можна було розгледіти бойові позиції. Побачив корабель — колись звичайний теплохід, на якому возили Дніпром пасажирів, а тепер укріплене по бортах бронею військове судно. Підійшовши під самий берег, воно стало так, щоб можна було обстрілювати ту частину Трипілля, яка розгорталася з цього боку. Села здавна будували, аби, пропливаючи повз них, усяк міг побачити церковну баню й чепурні, доглянуті хатки в усій красі. Але тепер задум предків утнув з трипільцями лихий жарт: саме ця місцина виявилася не лише найпридатнішою для обстрілу — тут після відповідної артпідготовки міг висадитися десант.

Шеремет бачив обвішаних зброєю червоних, які сновигали палубою. Їм вочевидь не терпілося зійти на берег і почати активний наступ. Залігши вздовж кручі, повстанці обстрілювали їх у відповідь. Але поки що гвинтівки огризалися невгаразд, хоч сотники й півсотники намагалися налагодити організовану оборону. Тим часом позад теплохода, наполовину прикритий кручею від прямого обстрілу, на воді тримався старенький, проте все одно досить міцний і маневрений буксир.

Значить, припустив Артем, атакувати все ж таки планують з води.

Гармата з борту теплохода — панцирника знову плюнула вогнем.

Шеремет озирнувся. Там, куди вона полетіла, раптом знявся стовп диму і миттю спалахнув вогонь. Палій, зберігаючи навіть серед свисту куль та розриву снарядів вартий наслідування спокій, злегка стукнув кулаком об землю і процідив, не зводячи очей з пожежі.

— Бачив я такі штуки. Запалювальні бомби. Спалити вони нас хочуть.

Аж тепер Артем угледів те, чого не запримітив, коли прибіг: ліворуч, досить далеко від кораблів річкового флоту червоних, дніпрові хвилі колихали пойнятий полум'ям катер — один із тих, що їх використовував отаман Зелений на потреби своєї армії. Поруч плавали мертві тіла, а з води вже вибиралися вцілілі повстанці, волочучи на берег пораненого. Шеремет знав, що мусить бігти туди. Але не зрушив з місця, повернувшись очима до плавучого панцирника, щоб переконатися: підійшовши до Трипілля з дуже вразливого боку, викотивши на палубу гармату й націливши її на село, червоні загнали себе в пастку. Самі того не розуміючи.

Певна річ, поки що вони вигравали. Та хай тільки корабель дасть задній хід, відпливе до середини річки, між берегами, і поміняє позицію — цієї переваги не стане. Міняти ж точку обстрілу хоч — не — хоч доведеться. Бо до берега вже підтягалися зеленівці, обсідали кручі з усіх боків та починали обстрілювати палубу теплохода, яку бачили перед собою, немов на долоні.

Червоні перевищували повстанців артилерією: бомби — запалки і далі вилітали з дул, поціляючи в стріхи. Однак, глянувши праворуч, Шеремет уздрів вершника, в якому впізнав отамана Зеленого. Той віддавав накази, що їх Артем зі свого місця не міг розчути: заважали вибухи й постріли.

Проте незабаром усе стало ясно без слів.

На кручу, що нависала над берегом, де стояв десантний теплохід, невеличкий гурт повстанців котив гармату.

Чи то здалося Шереметові, а чи в тому гурті й справді майнула знайома постать Якова Дзюби?

Старається, паскудник.

— Га?

Зрозумівши, що мимоволі сказав це вголос, Артем відмахнувся від Палія — мовляв, нічого. Згадав про наган у руці, примостився зручніше і наготувався стріляти. Хоч не уявляв, яка реальна буде користь від того й кого дістане револьверним пострілом звідси, з берега. Федір по — хазяйськи, шукаючи для себе зручного місця, прилаштувався поруч. Гвинтівку тримав напереваги. Маузера поклав коло себе, а тоді неквапом узяв на мушку корабельну палубу.

Гармату тим часом уже закріпляли на кручі, розвертаючи просто на ціль.

— Без прицілу, — процідив Палій, не відриваючись.

— Хто?

— Он, — Федір кивнув на гармату. — Трофей забрали. Ніхто до пуття користуватися не вміє. Набоїв мало.

— Але ж стріляли…

— Атож. Був гармаш — Василь Демченко. Ще з часів німецької… Убили його недавно.

— І що тепер?

Замість відповіді з корабля знову гримнуло.

Перечекавши, Палій зробив Шереметові якийсь незрозумілий знак рукою. Коли Артем трохи подався вперед, щоб запитати, той спинив коротким:

— Не каркай під руку.

Шеремет відсунувся. Лунали постріли. Рвалися бомби. Повстанці намагалися закидати ними корабель, та він був далеченько. Тож гарматні не долітали й вибухали прямо на березі.

Артем вкотре глянув на кручу.

Зелений уже спішився, знову давав якісь вказівки, активно жестикулюючи і, здається, зовсім не зважаючи на кулі. Із борту повстанські приготування вже давно помітили, але своєї гармати червоні поки що не чіпали. Сотники, взявши нарешті справу в свої руки, керували обстрілом. Тепер повстанці прикривали свого отамана й тих, хто був на кручі поряд з ним.

На палубі теж заметушилися і почали розвертати гармату.

Шеремет стиснув зуби. Навіть не воякові було ясно: коли прямо зараз гармата на кручі не заговорить, то її зметуть звідти кількома снарядами. Артем не сумнівався, що цього добра в червоних вистачало.

Поруч бабахнув постріл. Шереметові на якийсь час заклало вухо.

Він знав: це вистрілив Палій. І тут — таки побачив, що канонір, який порався коло гармати на теплоході, повалився. Тої ж миті підбігли інші бійці — і гримнув потужний залп, проте це була лише відповідь. Навряд чи хтось, крім Артема, знав, хто влучив у червоного гармаша. А Федір, спокійно перелігши на бік, клацнув замком свого манліхера [28], загнавши в патронник новий набій.

Погляд знову стрибнув на кручу. Ніколи не скаржившись на зір, Шеремет тепер не дуже вірив своїм очам, надто коли відстань така далека. Проте, придивившись уважніше, переконався: йому не здалося. Під прикриттям шаленої рушничної пальби, до якої вже додався короткий, уривчастий кулеметний цокіт, до отамана Зеленого вели діда в полотняних штанах, сорочці навипуск і старому піджаку. Вітер розвівав на непокритій голові неохайну кучму каштанового волосся. Артем, мабуть, зустрічав цього діда десь у селі, вітався, як заведено тут, але все одно не міг упізнати, хто то. Адже старих людей у Трипіллі жило чимало.

— Хто?..

— Не каркай, чорт! — урвав його Палій, так само старанно ловлячи на мушку того, хто після загибелі артилериста збирався дати гарматі ладу, а тоді процідив: — От же ж чор — р–рт…

— Ти чого?

— Ворушиться. Не будуть з мене люди, — буркнув Федір розчаровано і додав, говорячи це абсолютно серйозно: — Теє… Артемку… чуєш… Не кажи нікому… Ну, що Палій промазав…

Шеремет, навіть відчуваючи граничну серйозність ситуації, не стримав посмішки. Але, щоб не наражатися на Федорів гнів, закашлявся, прикривши долонею рота, і черговий раз зиркнув на кручу.

Старий, немов справжній командир, стояв біля гармати, керуючи повстанцями, що купчилися довкола. Зелений був поруч і теж віддавав якісь накази. Діяли всі на диво злагоджено. Забувши, що далі стискає револьвера, і не зробивши ще жодного пострілу, Артем не міг уже відвести своїх очей від кручі, відчувши десь глибоко всередині: у тій метушні справді є щось велике.