День, що навчив мене жити - Гунель Лоран (читать книги онлайн без сокращений .txt, .fb2) 📗
Цьому типові притаманна неймовірна доброта!
Палаючи гнівом, із вологими очима, вона скопіювала свій коментар і розмістила його під усіма відео по черзі, сторінка за сторінкою.
Потім роздратовано вимкнула комп’ютер, охопила голову руками й розридалася.
Попри страждання, якого їй завдав Джонатан, її зрадивши, вона збагнула, що досі його кохає.
~ 35 ~
— Майкл!
— Так.
— Це я, Анжела. Не чекай мене на каву. Сьогодні я не хочу приходити в офіс.
— Ти захворіла?
— Ні…
Мовчання.
— Не маю настрою працювати.
Немає настрою. Що ж, буває.
— Гаразд… тоді до завтра.
Знову мовчання.
— Не певна. Насправді… гадаю, що ні.
— Тобто?
— Думаю, що мені хочеться трішки зупинитись. Я… я дам знати, коли повернуся.
Майкл поклав слухавку.
Немає настрою, немає настрою…Авжеж. Вона також зникне на місяць, а після повернення спробує новий підхід до своєї роботи, що приведе до 20 % падіння прибутку. Чорт, і що мене підштовхнуло взяти партнерами таких нікчемних конячок? І позбутися цих ледацюг не так просто… Хто захоче викупити третину агентства, яке от-от собі лоба розіб’є? Не Джон Дейл, у будь-якому разі. Бісова душа! Подумати лишень, що я був за два кроки від багатства! Тягар та й годі!
У кабінет зайшла помічниця.
— Ну, у тебе й видосик! — сказала вона.
Він підвів очі.
— Ти ж не прийшла сказати, що хочеш трохи перепочити?
— Тобто?
— Чи не хочеш узяти місяць, щоб прислухатися до своїх настроїв, поміркувати над сенсом свого ремесла, своїм баченням життя чи задньою лапкою чухати за вушком, ні?
— Що ти таке торочиш?
— Good girl. Тоді чого ти прийшла?
— Просто принесла бухгалтерський звіт за останній місяць.
— Ви що, всі у зграю збилися, щоб я зовсім занепав духом, так?
Вона знизала плечима й вийшла.
Він узявся за документ.
Загальний торговий оборот: +3 %.
Що за нісенітниця?
Він одразу перейшов на сторінки, де йшлося про Джонатанів сегмент.
Середній торговий оборот на клієнта: — 19 %.
Торговий оборот у галузі: + 17 %.
Він узявся за телефон.
— Джонатане, це я. Скажи-но, тобі вдалося укласти якийсь великий контракт минулого місяця?
— Ні.
— Загальна цифра прибутку зростає, а показник щодо клієнтів далі знижується. В чому тоді справа?
— Він зростає?
— Так.
— Я набрав нових клієнтів, дрібних. Це, напевно, завдяки їм.
— Вони падають з неба чи що?
— Ні, приходять завдяки сарафанному радіо, як кажуть. Здається, я маю багато рекомендацій.
Майкл поклав слухавку.
Плюс 3 % за місяць — такого не було давно.
Він замислився на якийсь час, потім гнівно постукав по столу.
Трясця, не треба було дозволяти Джонатану відмовлятися від продажу своїх акцій!
«Чудово!»
«Гра, сет і матч».
Остін заплющив очі. Він ішов у фінал.
Гучні аплодисменти, але без загальної радості. Звісно, вони воліли б, щоб виграв красень-іспанець.
У будь-якому разі, коли через два дні я виграю турнір, я ввійду в аннали історії. Хочуть вони того чи ні. І тоді вони не дивитимуться на мене так зарозуміло. Хоч мене й не люблять, але поважатимуть, як поважають героя. Обов’язково.
Він підійшов до сітки, потиснув руку суперникові й арбітрові й рушив у роздягальню. Сліпуче сонце змінилося напівтемрявою, що нібито всмоктала його в чорний тунель, потім знову світло, прожектори і журналісти, які кинулись до нього.
Він дав кілька відповідей і пішов у свою роздягальню, безлику кімнату з білими стінами й затхлим повітрям, у ній два стільці, канапа й низенький столик, на якому кошик із фруктами й маленькі пляшечки води. Кілька букетів від фанів на столі, що біля стіни.
— Браво, — сказав Воррен, — освіжись трішки перед тим, як підбити підсумки.
І зник у сусідній кімнаті.
Остін сів і вся напруга спала. На нього одразу налягла втома. Він випив кілька ковтків води, витер обличчя вологою серветкою з запахом лаванди й заплющив очі.
Він виграє фінал, він це відчував. Він цього хотів і доб’ється.
Коли Остін розплющив очі, перед ним стояв якийсь дивний тип, чолов’яга років під шістдесят з трохи почервонілим обличчям, яке когось йому нагадувало. Явно хтось, хто, попри всі інструкції, через недогляд пробився до його роздягальні.
— Добридень, — сказав чоловік. — Я довго вагався, перш ніж до вас прийти. Але потім сказав собі, що не можу тримати це на душі.
— Хто ви такий? — нетерпляче спитав Остін.
У нього не було бажання слухати те, що в першого-ліпшого було на душі.
— Я — оператор… я багато років за вами стежу…
Чоловік був майже шокований тим, що його не впізнали. Інколи люди бувають дивними.
— Що вам потрібно?
Чоловік приховував свою ніяковість, переминаючись із ноги на ногу, як хлопчак, якого викликали в кабінет директора школи.
— Ну, це мене не стосується, але… гадаю, від вас дещо приховують… дещо серйозне.
Остін нахмурився.
— Про що це ви?
Той далі крутився.
— Бачите… ваш тренер… гадаю, він збирається вас обмикитити.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я себе запитую, чи спонсор Джека Волша не платить йому за те, щоб вставляти вам палиці в колеса.
Якусь мить Остін пильно дивився на нього. Тип мав ідіотський, але щирий вигляд.
— Те, що ви кажете, дуже серйозно. Що дає вам право стверджувати це?
Чоловік відступив на крок і ще більше почервонів.
— Я нічого не вигадую… Кажу тільки те, що бачив, і все, кажу це задля вас, мені це нічого не дає…
— І що ж такого ви бачили?
— Одного разу ваш тренер обідав зі спонсором Джека.
— Це не заборонено.
— Так, але це не все! Раніше я бачив, як він випровадив журналістку, яка хотіла сказати про вас щось гарне, тобто була вашою фанаткою…
Остін застиг.
— А ще, — вів далі чоловік, — іншого разу я бачив, як він говорив із журналістом так, що не треба робити чогось більше, щоб нажити собі ворога. Він керує не на вашу користь, їй-бо, це не моя справа, але він винен у тому, що журналісти погорджують вами…
Остін насторожився. А якщо цей тип каже правду?
— Гаразд, зараз з’ясуємо. Воррене!
Чоловік витріщив очі й відступив, похитавши головою, дедалі червоніший.
— Ні… не кличте його… мені це ні до чого…
— Воррене!
Чоловік розвернувся.
— Стійте!
Той обернувся, побуряковівши й тремтячи.
Воррен увійшов у кімнату. Він був приголомшений.
«Господи, — подумав Остін, побачивши його. — Цей тип каже правду».
Він довго дивився йому в очі, перш ніж заговорити. У глибині душі йому хотілося відстрочити момент, коли все може полетіти шкереберть.
— Що ти можеш сказати цьому панові у відповідь?
Воррен стояв нерухомо, з понурим поглядом.
— Нічого, — промовив він крижаним тоном, навіть не поглянувши в бік свого донощика.
Остін не міг отямитися. Щось валилось у його світі, такому врегульованому і облаштованому. Щось незрозуміле.
Він не міг відвести очей від тренера, який стійко витримував його погляд.
— Ви можете йти, — нарешті сказав він чоловікові, якого не довелося просити двічі.
У кімнаті запала гнітюча тиша.
— Напевно, ти маєш дещо пояснити? — згодом озвався Остін.
Воррен повільно похитав головою.
— Моє завдання полягає в тому, щоб ти виграв. Решта — це моя справа.
Остін скривився, повільно хитнув головою, а тоді вибухнув.
— Я щойно дізнався, що ти рулиш для Волша, і це мене не стосується?
— Я не рулю для Волша. Його спонсор — мій давній друг.
— А історії з журналістами, яким ти мене спалюєш, що це за маячня?
— Ти поставив переді мною одну-єдину мету— довести тебе до перемоги.
— Але… журналісти… ти ж знаєш, наскільки мені боляче через їхнє ставлення, я…
— Ти не ставив мені мети в цьому плані.