День, що навчив мене жити - Гунель Лоран (читать книги онлайн без сокращений .txt, .fb2) 📗
Вона взялася шукати потрібне відео, але це виявилось нелегким. У деревоподібній структурі блогу не було ніякої логіки, тож вона гортала й гортала ті сторінки, і все марно.
Аж раптом упізнала картинку й, зосередившись, запустила фільм, доскіпливо вдивляючись у перебіг кадрів. Перегляд тривав заледве тридцять чи сорок секунд, аж нарешті Анжела знову відчула такий самий незрозумілий дискомфорт, який порушив її спокій. Тяжке, тривожне, незрозуміле відчуття.
А якщо в це відео вмонтовано підсвідомі кадри? На кшталт сексуальних образів, що їх реклама непомітно включає в свої фільми з метою привернення нашої уваги, хоча ми ніколи не сприймаємо їх свідомо?
Вона вирішила переглянути епізод кадр за кадром, клікаючи раз у раз на стрілочку праворуч.
Сцена розгорталася повільно, в тиші, покадрово, Анжела уважно роздивлялася всі елементи відеоряду, зупиняючись на кожному з них.
Нічна прохолода змусила її здригнутися, вона пошкодувала, що не вдяглася тепліше.
У якийсь момент далеко на задньому плані помітила обличчя, яке одразу ж упізнала: це була офіціантка кав’ярні. Вона з’являлася на семи кадрах підряд, але Анжела не звернула на неї уваги, коли дивилась фільм на звичайній швидкості.
І продовжила роздивлятися крок за кроком далі. Підходив кінець епізоду, а вона так нічого й не знайшла. Однак так її стривожити одна лише присутність офіціантки не могла. Їй відомо, що блогер фільмував у цьому місці, бо впізнала його на відео про Джонатана.
Раптом вона скрикнула.
В одному з куточків, за одним із героїв видно було нечіткий, але впізнаваний силует дівчини за викликом. Поруч нахилений до неї, усміхнений профіль Майкла.
Анжела не могла відвести погляду від цього зображення, що було таким значущим.
Дата, швидше. Відео було датовано 7 квітня.
7 квітня… напередодні їхнього розриву з Джонатаном, коли вона застала Джонатана разом із цією напівголою дівкою.
Анжела прикусила губу, відчула, як стислося серце: того дня саме Майкл спонукав її піти додому раніше, ніж зазвичай.
— Щось ти стомилась, — сказав він, — іди додому, відпочинь.
Райян безмовно труснув головою. Кількість коментарів наростала щодня, і майже всі на користь Джонатана. Окрім коментарів, число відвідувачів блогу зростало нестримним, запаморочливим, феєричним темпом. Прихильники Джонатана передавали інформацію, якась хвороблива усна реклама, божевільна чутка. Це була не хвиля підтримки, а справжнє цунамі.
Райянові аж у голові запаморочилося. Він місяцями вів цей блог для кількох десятків осіб, щодня сподіваючись на зростання їхнього числа, тепер не міг дати ради подіям. Звісно, прикро, що спроба виставити напоказ дурість викликала протилежний ефект, що тему його блогу перекручено, та наразі не це його турбувало. Власне, проблема полягала не в цьому.
Чутки набули застрашливого, ірраціонального розмаху. І неконтрольованого. Наче ціла армія придурків стала й рушила на нього, виступаючи на захист одного з-поміж собі подібних, залучаючи щораз більше добровольців.
Він намагався себе заспокоїти, аналізуючи цифри. Але цифри аж ніяк не заспокоювали. Блог перевищив мільйон відвідувачів за кілька днів. Продовживши криві, можна уявити досягнення трьох мільйонів осіб під кінець тижня, а то й більше.
Він повернувся до читання коментарів. Намагаючись зрозуміти.
Люди змагались у виборі суперлятивів при характеристиці Джонатана. Якщо їм вірити, то це взірець антисистеми, вільний чоловік, який не дотримується прийнятих умовностей, альтруїст у країні індивідуалістів, позитивний повстанець, той, хто уник колективного неврозу, самотній борець…
Багато хто впізнавав у ньому себе: ліві вбачали в ньому гуманіста й вихваляли його пориви солідарності, праві цінували його особисту ініціативу й милосердя. Атеїсти вітали його світську великодушність. Для людей віруючих його вчинки відповідали божому заклику, і вони хвалили його стійкість перед спокусою, підкреслювали його незвичну здатність зникати, якщо якась жінка кидала на нього хтивий погляд. А от буддисти вбачали в ньому дуже шановану відстороненість.
Кожен висловлював свою думку, давав своє пояснення і по-своєму аналізував. Кожен тлумачив його дії на рівні своїх вірувань та цінностей. Джонатаном заволодівали, його особистість привласнювали.
Райяну стало страшно.
В одному з куточків його мозку тепер постійно блимала червона лампочка: його відео абсолютно протизаконне. Порушення приватного права. Того й диви, що настане день чи хвилина, коли хтось упізнає Джонатана та іншу його жертву. І тоді він опиниться в лайні. По самісіньку шию.
~ 38 ~
— Цей паскудник майже зруйнував наше життя, а ти не можеш запропонувати чогось іншого, окрім як продати йому наші частки й піти?
Анжела ходила туди-сюди по вітальні у Джонатановому домі, шаліючи від гніву. Джонатан сидів перед комп’ютером. На екрані зображення Майкла з дівчиною за викликом. Відкриття блогу й відео справило дивне враження на нього. Він не сказав нічого особливого, але вона його знала достатньо, щоб розуміти, що все в ньому перевернулось.
— Скажи-но, на кого фактично ти найбільше зла? — нарешті запитав він навдивовижу спокійним тоном.
— Наразі і на нього, за те, що він влаштував, і на тебе, бо ти готовий поставити на цьому хрест.
Джонатан глипнув на неї.
— І це все?
Вона безсило опустила руки.
— Якщо це те, що ти хочеш почути, — промовила вона, знизивши несподівано напругу, — і на себе також, бо тоді тобі не повірила, але це не причина, щоб залишити Майкла без покарання!
Джонатан трохи помовчав і зітхнув.
— Ніколи не треба залишатись із тим, хто завдає нам болю. Піти — це найрозумніше рішення.
— Але це він має піти!!!
— У нас немає жодного законного засобу змусити його до цього.
Вона стомлено похитала головою.
— Пропоную піти, — сказав він. — Розпочнемо нову справу, ми на це здатні, ми дамо собі раду. Довірмося життю.
Анжела вибухнула.
— Не можемо ж ми віддати йому свої частки, адже цього він чекає вже давно! Власне, задля цього він усе це й задумав. Він, може, зруйнував наше подружжя, нашу родину, а ти хочеш зробити йому подарунок?
— У будь-якому разі, у нас невеликий вибір. Я не бачу, кому ще ми можемо їх продати. Того, хто міг би перейняти нашу справу, не знайти так одразу. Тож якщо не хочеш далі бачити Майкла щоранку ще не один місяць…
— Зла не вистачає.
Джонатан зітхнув.
— Облиш його, він не знає, що робить.
— Він негідник.
— Гадаю, його можна радше пожаліти, ніж позаздрити…
Анжела з досадою похитала головою.
— Я не маю бажання з ним воювати, — сказав Джонатан. — Не хочу змарнувати решту життя на конфлікт.
Анжела нахмурила брови.
— Чому ти так кажеш? Я ж не прошу тебе мстити до кінця твоїх днів і…
Джонатан ухилився від відповіді. Не той момент, щоб говорити про передбачення.
— Ходімо, я щось та й знайду. Не знаю наразі що, але обіцяю, що він розкається у своїх злочинах.
Півгодиною пізніше вони прийшли на терасу кав’ярні на обід. Звіддаля помітили якесь дивне зібрання людей, що заповнили те місце. Підішли ближче, і тоді хтось несподівано закричав: «Це він!», всі обернулися до Джонатана, який здивовано застиг, до нього тимчасом кинулась невелика зграя журналістів, операторів і мікрофонщиків.
Яка цінність виграшу за таких умов?
Від учорашнього дня це питання безупинно крутилося у змученій свідомості Остіна Фішера. Розкриття стратегії свого тренера його наче громом прибило, покинувши наодинці з запитаннями, над якими він ніколи раніше не замислювався.
Принижувати, щоб змусити його реагувати, лоскотати себелюбство, щоб змусити його вигравати…
Он воно що.
Одне запитання ніяк його не покидало й безупинно терзало: чи досягнув би він успіху без цього? Чи його подвиги мали б місце, якби його нарцистичні рани не роздряпували, не пробуджували минулий біль, щоб викликати прагнення реваншу і хворобливу потребу довести іншим свою вартісність?
