Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗

Вищі, впливовійші верстви київської суспільности, настрашені народнїми розрухами, що грозили впасти й на бояр і взагалї на богатих та сильних, постановили для привернення спокою як найскорше закликати на київський стіл Мономаха. Правдоподібно, при тім вони числили на популярність сього князя, здобуту недавньою боротьбою з Половцями (київські люде особливо на пунктї сеї боротьби були вражливі) і на його енерґію та полїтичну зручність, котрих не можна помітити анї у Ярослава Сьвятополковича анї у Давида; Ярослав при тім же, здаєть ся, був і непопулярним у людей, судячи бодай по тому, що його власні волинські бояри під час війни з Мономахом перейшли на сторону останнього ⁶). Ситуація для покликання Мономаха була о стільки вигідна, що в Київі не було нїякого князя, і ніщо не вязало людности в виразах її бажань. На вічу другого дня по смерти Сьвятополка ухвалено просити Мономаха на стіл і вислано послів до Переяслава з запросинами: „поиди, княже, на столъ отенъ и дЂденъ”. Коли сї слова дїйсно належать київському посольству, а не пізнїйшому оповіданню лїтописця, то віче тими словами очевидно хотїло покрити свій вибір покривкою отчинности — мовляв і для Мономаха Київ „отчина і дїдина”. Що інїціатива вибору й посольства виходила від київської аристократії, під значним впливом розрухів, се видно й із самих слів лїтописи, де посли страхають Мономаха розрухами, й катеґорично заявляєть ся в оповіданнях про чудеса Бориса і Глїба ⁷): „по смерти Сьвятополка став ся великий розрух, бунт і великі замішання в народї („многу мятежю бывшю и крамолЂ въ людехъ и мол†немалЂ”); тодї зібрались усї люде, а головно „болшии и нарочитии мужи, і з участию всїх людей упрошали Володимира, щоб він прийшов і приборкав народнїй бунт. І він прийшов, утихомирив бунт та розрух народнїй і перейняв князївство Руської землї”.

Але Мономах, завсїди дуже обережний і уважний що до вимог зверхньої лєґальности, не спішив ся так приймати пропозиції київської громади, не маючи права на київський стіл, — хоч певно бажав його, бо розумів добре його вагу. На першу пропозицію „він дуже затужив і не пішов, в жалю по браті (Сьвятополку)”, як каже лїтопись, хоч і не відмовив виразно. Тим часом розрухи ставали все більш небезпечними для „нарочитих” людей. Вони прохали Мономаха прибути й страхали, що як не прийде, станеть ся в Київі „много зло”, почнуть далї грабовати вже не Жидів, а й княжий двір („ятровь твою” — жінку Сьвятополка), бояр і навіть монастирі, і Мономах буде відповідати перед Богом за розграблені монастирі. Монастирям, правдоподібно, народнї розрухи особливо страшні ще не були, й вони притягнені сюди для більшого ефекту. Мономах дїйсно прийняв, що небезпечности монастирів вистане, аби оправдати його узурпацію в княжих поглядах, які не дуже признавали права народнього вибору, і він поспішивсь у Київ. Прибув він туди на пятий день смерти Сьвятополка 16 квітня. Його стрінули з великою парадою — „митрополит Никифор з епископами й усїми Киянами, і всї люде були раді, і бунт перестав” ⁸).

Се був важний момент в еволюції полїтичної системи Київської держави. Старшу лїнїю Ярославичів відтиснено від київського стола і вона зійшла зовсїм на другий плян; київський стіл займає сильнїйша вже й без того і значно здібнїйша лїнїя Всеволода. Завдяки тому концентрація земель Руської держави коло свого старого центра — Київа могла осягнути ще кілька успіхів — останнїй проблиск в аґонїї сеї концентрації.

Сьвятополк в момент своєї смерти мав в своїй безпосереднїй управі Київщину і Турово-пинську волость. На Волини сидїв його син Ярослав. Мономах, покликаний на київський стіл, перейняв не тільки Київщину, але й Турово-пинське князївство ⁹), очевидно — яко ”київську волость” ¹⁰). І без того він був найсильнїйшим князем на Руси, а тепер, з сими двома новими волостями, Мономах займав уже виімково сильне становище, дорівнюючи великости володїнь свого батька. Свого противника, Сьвятополковича Ярослава, що мав оправдану причину бути незадоволеним як би й не за київський стіл, то за свою иньшу батьківщину — Туров, Мономах зашахував рядом союзів: оженив свого сина Романа з донькою Володаря Ростиславича й увійшов з ним в тїсний союз; знов же доньку свою Огафію видав Мономах за иньшого Ярославового сусїда — князя городенського Всеволодка, сина Давида Ігоровича. З другого боку Мономах опираєть ся на союз із Сьвятославичами, що являють ся його пильними помічниками (з них Олег умер скоро — 1115, а Давид жив до 1123 р.). Опираючи ся на свої власні сили і на сї союзи, Мономах потрапив не тільки забезпечити ся від противників, але й збогатити ся новими значними територіальними здобутками.

Глїб Всеславич кн. минський, не знати — з яких причин, завів ся з Мономахом: попустошив Турово-пинську волость. Мономах спорядив на нього великий похід 1116 р., і Глїб покорив ся, „обіцяв у всїм слухати ся” ; Мономах лишив йому його волость. Але видно в чімсь Глїб знову зачепив Мономаха (може — скориставши з пізнїйшої волинської кампанії), і на сей раз Мономах не подарував свого: відібрав у нього волость, самого забрав до Київа, й тут Глїб тогож року (1119) вмер ¹¹).

Ярослав Сьвятополкович сидїв з початку тихо, правдоподібно — надїючи ся бодай по смерти Мономаха вернути собі батьківщину. Але 1117 р. Мономах перевів до себе з Новгорода старшого сина — Мстислава і віддав йому Білгород. Намір був ясний: здобувши Київ, Мономах хотїв його задержати за своєю лїнїєю, як її отчину, і по смерти передати свому старшому сину Мстиславу; инакше толкувати сього не можна: для простої помочи міг собі Мономах узяти котрого з молодших синів, а не Мстислава. Ярослав, видно, був тим дуже ображений і чимсь дав знати своє незадоволеннє. В Никонівськім збірнику ¹²) є звістка, що він став поневіряти жінку, внучку Мономаха (доньку Мстислава), не видно одначе, щоб Мстислав у сю справу мішав ся. Мономах в автобіоґрафії просто каже, що ходив на Ярослава, „не терпяче злобъ єго”, близше того не поясняючи. Як би там не було, хронольоґія виразно показує, що сї непорозуміння почались по переходї Мстислава у Київщину і тим дає знати дїйсну, глубшу причину конфлїкту ¹³). Мономах пішов походом на Ярослава, разом з Ростиславичами й деякими иньшими князями, і обложив його в Володимирі. По двомісячній облозї Ярослав покоривсь: „ударив чолом перед стриєм своїм Володимиром, а той наказав йому про все (або, як каже суздальська лїтопись: насварив його добре) та велїв приходити на кождий заклик” ¹⁴).

Але згода простояла недовго. На другий день Ярослав відослав свою жінку до батька її, Мстислава. Се було повним розривом, треба було сподїватись нової війни, і одна звістка каже, що Володимир зараз почав збирати ся до походу. Ярослав подав ся за помочию до свого свояка угорського короля (се була б важна діверзія проти Мономахових союзників — Ростиславичів, аби знову не ударили на Волинь. Але з Угорщини Ярослав не дістав, видко, на разї нїчого і удав ся звідти в Польщу, до другого свояка. Тим часом Мономах вислав військо на Волинь; Ярославові бояри відступили від свого князя, Волинь піддала ся Мономаху. Він посадив тут свого сина Романа, шваґра Володаря, правдоподібно — аби зробити для Ростиславичів можливо меньше неприємним се прилученнє Волини до Київщини. Роман одначе скоро вмер і Мономах посадив иньшого сина — Андрія ¹⁵).

Ярослав попробував вернути Волинь за помочию Поляків, але сей його похід не мав усьпіху і скінчив ся на невдалій облозї Червна. Правдоподібно, в звязку з тим стоїть діверзія Мономаха на Поляків: він наслав на них Половцїв ¹⁶). Не зразившись тим, Ярослав зібрав далеко більше сили і в 1123 р. вчинив новий похід. Крім Поляків він на сей раз привів помічні війська Угрів і Чехів, а Ростиславичі після прилучення Волини до Київа теж злучили ся з Ярославом на Мономаха і особисто пішли в похід; се, як побачимо, стає принціпом полїтики галицьких князїв цїлий XII вік — усякими способами не давати злучити ся Волини з Київщиною, бо зміцненнє волинського князя могло б на ново викликати в нїм апетити на Галичину, на колишній аннекс Волини, як то було під час волинської кампанїї Сьвятополка. Угорський король Стефан також сам особисто пішов у похід, „бажаючи пімстити ся за нещастє свого батька, як кажуть угорські джерела, себто за нещасливу битву під Перемишлем — хоч там він бив ся з Володарем, а тепер з ним ішов разом на Мономаха, що в війнї 1099 р. не брав нїякої участи — але в такі детайлї українських відносин не входили угорські люде.