Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗

Головно її пильнував і положив в основу руської полїтики на цїле десятолїтє Мономах. Тут передовсїм входили в гру його власні інтереси, як переяславського князя: Переяславська волость терпіла від Половцїв більш нїж яка иньша земля. Але міг бути й вплив публичної опінїї: Мономах взагалї дуже уважав на суспільність, на її погляди й опінїю, а суспільність дуже симпатизувала боротьбі з степом. Треба тільки поглянути на непохвальні замітки про князїв, що наводили Половцїв на Русь, й ентузіястичні оповідання про походи на Половцїв, щоб переконатись в сїм; лїтописцї та поети, що осьпівували сї походи, дають, безперечно, відгомін поглядів суспільности: всї популярні у пограничної, київської людности князї були завзяті вороги степу...

Вже 1101 р. з'їздили ся князї — Сьвятополк, Мономах і Сьвятославичі під Київом (на Золотчі), здаєть ся — власне в половецькій справі, може укладаючи плян якоїсь спільної боротьби: суджу з того, що як раз сюди прибули посли від усіх половецьких старшин для переговорів. Князї призначили місцем для переговорів Саків (трохи низше по Днїпру), і тут уложено угоду й обміняно закладнїв ²). Але саківська умова не упорядкована, видко, русько-половецьких відносин, і по роцї такої виникнув плян походу в степи, на половецькі кочовища. Спеціальних мотивів лїтопись не подає, не каже, чи Половцї самі переступили угоду, чи руські князї уважали її непевною й хотїли відстрашити Половцїв на далї; але низше ми побачимо натяк на те, що половецькі напади не переривались і по нїй. На початку 1103 р. в сїй справі з'їздили ся Сьвятополк і Мономах з своєю дружиною під Київом (на Долобську); похід був вже рішений в прінципі, ріжнились що до часу: дружина Сьвятополка уважала весну невідповідним часом з огляду на сїльські роботи: „знищимо смердів і переб'ємо їм рільні роботи”, Мономах довів, що нема що уважати на се, коли селяне — „смерди” незабезпечені взагалї від Половцїв. „Дивно минї, дружино, переказує лїтопись його арґументацію, що ви про коней до оранки думаєте, а того чому не поміркуєте, як почне смерд орати, а Половець приїде, ударить смерда стрілою, візьме його кобилу, потім піде до оселї його, візьме жінку й дїтей і забере все майно його — то коня того жалуєте, а самого його чого не жалуєте”. І не могла нїчого на те відповісти дружина Сьвятополка, а Сьвятополк сказав: я вже, братя, готов, і встав з ради”. Сї арґументи дружини й Мономаха інтересні, бо показують — перше, що в сих походах на Половцїв окрім дружини брали участь і земські полки з міщан і селян, друге — що половецькі напади йшли далї своєю дорогою, хоч в лїтописях не записано в сих роках половецьких нападів, — може тому, що занадто вже призвичаїлись до них.

І так плян Мономаха прийнято; похід ухвалено зараз; закликали иньших князїв. Давид Сьвятославич і кілька дрібнійших князїв взяли участь, Олег вимовив ся (може — не хотїв ще розривати з Половцями). Війська рушили в мартї, Днїпром у низ, від Хортицї рушили на схід степом, і пройшовши чотири днї, десь в басейнї Самари стрінули й погромили половецьке військо. Богато половецької старшини полягло, а взятого в неволю старшину Бельдузя Мономах казав забити — за те, що Половцї не держались присяги й напали на Русь ³). Русини захопили половецькі кочовища, забрали богато товару й невільників. Ще важнїйше було, що з степу при тім виведено ватаги Печенїгів і Торків, що були підвласними Половцям, а тепер переходили під руську протекцію та призначались до кольонїзації й оборони полудневого погранича ⁴). Сьвятополк ужив сї виведені з степу ватаги для нового скольонїзовання Порося і заходив ся коло його укріплення городами. В серпнї тогож року відновив він Юрїв, знищений Половцями тому вісїм років ⁵). Правдоподібно, теж робило ся й за Днїпром, в Переяславщинї.

За похід 1103 р. Половцї пімстили ся цїлим рядом нападів. Лїтопись, розумієть ся, згадує не всї (декотрі нпр. знаємо з приписок до автобіоґрафії Мономаха). Під 1105-1107 р. записано, що Боняк напав на околицї Заруба, на правім березї Днїпра, погромив ново осаджених Торків і Печенїгів, що мабуть хотїли його відігнати (1105). У Мономаха згадують ся два напади Боняка, обидва мабуть на Київщину; за ним уганяли, але догнати не могли. Меньш удав ся набіг Половцям в околицї Зарічська (на Погоринї): за ними гнались аж до Дунаю, догнали й перебили, а здобич відібрали (1106). На другий рік терпіла Переяславщина: Боняк попустошив околицї Переяслава (май), потім, в серпні, він же прийшов з великим військом, з иньшими ханами, під Лубен, але Мономах постягав князїв (між ними був й Олег), і Половцїв сильно побито. Після того були переговори з Половцями; Мономах і Олег посвоячились з половецькими родами ханів Асеня і Гіргеня, висватавши доньок у двох одноіменних ханів — Аеп для своїх синів — Юрия Мономаховича і Сьвятослава Ольговича.

Але се не перепинило на дальше половецьких нападів. З автобіоґрафії Мономаха знаємо про два такі напади (в р. 1108-9) — один якогось Уруби (?), другий Боняка коло Лубна ⁶). В лїтописи є звістки про два пізнїйші половецькі напади на Переяславщину — 1110 р. Князї приходили до переконання, що треба сильно труснути Половецькою землею, аби зробити кінець з сими безконечними нападами. 1109 р. Мономах вислав військо в степи, і воно пройшло аж до „Дона”, як його називає лїтопись, в дїйсности до Донця ⁷), й знищило половецькі кочовища — „1000 веж взя”. По сїм походї, що мав, здаєть ся, характер воєнної розвідки, вибрались і самі князї походом, але вернули ся з дороги, і на ново вибрались на другий рік (1111) в лютім, в напрямі тієї розвідки — на полудневий схід, над Донець. Вийшли ще по снїгу і йшли цїлий місяць. Збірним місцем була р. Голтва, де чекали решту свого війська. Безборонні городи в басейнї Донця впали в їх руки: люде з Шаруканя стріли руських князїв з честию, винесли їм рибу і вино і поклонили ся руським князям. Що то були за люде, лїтописне оповіданнє не поясняє, але очевидно не Половцї, бо князї не зробили місту нїякого лиха; друге місто — Сугрів вони спалили. Не знайшовши тут Половцїв, стали вже вертати, коли появило ся Половецьке військо — з початку меньше, розбите руськими князями по „кріпкій брани”, за ним нове, значно більше „многоє множество” „як великі лїси і тьмами тьми”. Ся друга рішуча битва мала місце 27 марта на р. Салницї чи Сольницї, правім притоку Донця, коло теп. Славянська ⁸) і закінчили ся рішучою побідою Руси, що забрала при тім масу невільників, коней і худоби, і потім військо щасливо вернулось назад ⁹).

Сим походом закінчив ся сей одинокий в історії давньої Руси епізод активної, аґресивної боротьби Руси із степовими ордами, епізод незвичайно популярний, не тільки для свого часу, але у пізнїйших поколїнь, — він зістав ся для них героічним періодом в житю Руси. Рідко коли полїтика князїв в такій мірі відповідала бажанням суспільности. Треба тільки глянути на ентузіастичні описи походів 1103 і 1111 р.! Сї походи випереджають небесні знамення, гадку про похід вкладає князям Біг або ангел, ангел веде військо, ангели б'ють Половцїв; люди бачили, як летїли половецькі голови, стяті не знати ким (битва на Салницї); слава про похід 1111 p. іде „в далекі краї, до Греків, Угрів, Ляхів і Чехів, аж нарештї пройшла й до Риму” ¹⁰). Руські поети осьпівали сей похід в піснях, і уривки їх припадково доховали ся й до нас.

Душею сього героїчного періоду був Мономах: він виступає в лїтописних записках головним інїціятором і проводирем сих походів, його наставляє ангел, його осьпівує перехований уривок пізнїйшої піснї:

„Мономах знищив Половцїв; загнав хана Отрока в край Обезів (Грузію), за зелїзні ворота (Кавказькі гори), а Сирчан зістав ся на Дону, відживив ся рибою (був у крайнїй бідї). Тодї Володимир Мономах пив Дін золотим шоломом і забрав усю землю їх, загнавши клятих Агарян. По смерти Володимира послав Сирчан музику („гудця”) Оря, що оден тільки й лишив ся у нього, в край Обезів і переказав через нього (Отрокови): „Володимир умер, верни ся, брате, в свою землю”. Він велїв переказати Отрокови ті слова, засьпівати йому половецьких пісень, а як ще не схоче — дати йому понюхати зіля евшан. Отрок не схотїв вертати ся, анї послухати ся, але як дав Орь йому зїлє, — понюхав і заплакав, кажучи: „лїпше в своїй землї кістьми лягти, нїж у чужій землї славному бути”. І він вернувсь у свою землю, а від нього родив ся Кончак (герой половецьких нападів 2-ої пол. XII в.), що ходячи пішки й носячи казан на плечах, знищив Посулє” ¹¹).