Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗
Ся то боротьба з Половцями дала Мономаху славу „доброго страдальця за Рускую землю”, ту незвичайну популярність, що кілька років по тих походах здобула йому київський стіл і ту виключну авреолю, котрою оповита його фіґура в старім письменстві і котра задержала ся на сїм вирахованім полїтику і зручнім ковалю своєї фортуни до наших часів. Вона, ся боротьба, дала йому й першу ролю в полїтицї ще перед смертию Сьвятополка. Вище ми бачили, що перед сею половецькою полїтикою Мономах займав другорядне становище, ізольований попри союзї Сьвятополка з Сьвятославичами. Тепер, взявши боротьбу з Половцями в свої руки, він як головний репрезентант дуже популярної і в тодїшніх обставинах жизненної справи, як талановитий вожд і знавець половецьких відносин, заняв ролю провідника, ментора иньших князїв. Хоч в лїтописних оповіданнях перше місце даєть ся Сьвятополку, як київському князю, але дійсним вождем, героєм, душею всїх тих походів виступає Мономах.
Треба признати, що ся боротьба була не тільки популярна, але дїйсно мала свої добрі результати. На лїпшу полїтику не ставало руських володарів і полїтиків, і ся аґресивна боротьба з головною степовою ордою та перетяганнє до себе, для оборони й кольонїзації границь дрібнїйших орд — Печенїгів, Торків, ворожих головній, Половецькій орді, була ще лїпшою полїтикою в порівнянню з иньшими, які практиковали ся. Се видко з дальших фактів. Бачимо, що по сїй десятолїтнїй боротьбі Половцї таки притихли, і тільки безконечні війни руських князїв, що втягали й Половцїв в ролї помічників, осьмілили їх та приготували нову половецьку бурю в останнїй чверти XII в. Цїле ж півстолїтє Половцї дуже слабо дають себе знати: вони являють ся в ролї наємників руських князїв, або часом пробують використати для нападів важні полїтичні переміни на Руси: так прийшли вони 1113 р., на лївобічне пограниче, прочувши про смерть Сьвятополка, але втїкли зараз; подібне повторилось по смерти Мономаха, 1125 12). Коли може (і навіть правдоподібно) було й більше таких нападів, то очевидно, не були вони важні, коли не згадують ся в наших джерелах. Тільки 1130 р. київському князю Мстиславу прийшлось витримати якусь більш енерґічну боротьбу з Половцями — маємо про неї лише пізнїйшу згадку в лїтописи і досить не ясну, але й вона закінчилась побідою його 13). Нїчого подібного до страшних спустошень 1068 або 1093 р. не чуємо. Кочовища половецькі, видно, відсунулись від руських границь: в походї 1120 р. за „Дін” (може теж Донець) Ярополк так і не знайшов половецької орди, по словам лїтописи 14), а Мстислав мав загнати її, як гіперболїчно висловляєть ся трохи пізнїйша згадка, „за Дін, за Волгу і Яік” 15). Ослабленнє Половецької орди привело до повстання против неї ріжних підвластних орд; 1116 р. останки печенїзьких і торкських орд задали битву Половцям, але не здужавши перемогти, піддались Руси 16). Подібні переходи ворожих Половцям орд до Руси давали її дуже цїнний матеріал для кольонїзації й оборони полудневих границь.
Примітки
1) Іпат. с. 167, 171, 172.
2) Іпат. с. 181.
3) „То вЂдЂ яли вы рота! многожды бо ходивше ротЂ, воєвасте Рускую землю”. Сї слова, мині здаєть ся, показують ясно, що саківська умова 1101 р. була переступлена Русю, а не Половцями, инакше Мономах, певно, не закинув би Половцям, що вони не додержують роти. Підношу се з огляду на те, що проф. Голубовський, занадто остро взагалї судячи полїтику руських князїв що до Половцїв, і тут припускав зломаннє роти руськими князями (Исторія СЂверской земли с. 93 і 102).
4) Іпат. с. 183-5.
5) Іпат. с. 185.
6) Лавр. с. 241, обидва походи були перед спільним походом 1110 р. під Воін (в текстї в воину, треба: к Воину — пор. л. Лавр. с. 273).
7) Аналїза оповідання про похід 1111 р. привела Барсова (Географїя с. 303-4) до дїйсно вповнї правдоподібного вивода, що в сих походах початку XII в. треба під Доном” лїтописей розуміти Донець.
8) Див. про неї у Аристова О землЂ Половецкой с. 221.
9) Іпат. с. 191-3. Початок сього оповідання — про нараду князїв перед походом, арґументи дружини Сьвятополка против походу і опозицію Мономаха — повторяє сказане про похід 1103 р. Се стоїть, очевидно, в звязку з тим, що тут кінчила ся одна з редакцій Найдавнїйшої лїтописи.
10) Іпат. с. 196.
11) Іпат. с. 480. Історія про те, що хан Отрок втїк на Кавказ, потверджуєть ся грузинськими звістками — Сборникь матеріаловъ для описанія Кавказа XXIІ. 35; в них він зветь ся Атраком син Шаргана == Шаруканя.
12) Іпат. с. 198, 208, Лавр. с. 241.
13) Іпат. с. 207.
14) Лавр. с. 277, пор. похід під 1116 Іпат. л. (с. 205), що теж обійшлось без якогось поважного конфлїкту з ордою.
15) Іпат. с. 218.
16) Іпат. с. 204.
СМЕРТЬ СЬВЯТОПОЛКА І СПРАВА КИЇВСЬКОЇ СПАДЩИНИ. КИЇВСЬКІ РОЗРУХИ І ЗАПРОСИНИ МОНОМАХА. МОНОМАХ У КИЇВІ; ЗБИРАННЄ ЗЕМЕЛЬ — КОНФЛЇКТ З ГЛЇБОМ МИНСЬКИМ І ЯРОСЛАВОМ ВОЛИНСЬКИМ. ВІДНОСИНИ ДО СТЕПУ, ЗНОСИНИ ЗАГРАНИЧНІ; СТАНОВИЩЕ МОНОМАХА В СИСТЕМІ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ; ЙОГО ЗАКОНОДАВСТВО; ЙОГО ХАРАКТЕР. СМЕРТЬ МОНОМАХА.
Боротьбою з Половцями вичерпуєть ся полїтичний зміст тих кільканадцяти лїт, що віддїляють закінченнє волинської справи від смерти її головного актора Сьвятополка. У відносинах князїв був спокій. Заграничні відносини (як нпр. участь Сьвятополка в польських справах, або загранична полїтика Ростиславичів, про котру низше) не грали особливої ролї 1). Вся увага була скуплена на Половцях.
16 квітня 1113 р. Сьвятополк умер десь за Вишгородом 2). Княгиня його роздавала милостиню велику на прочуд, бояре й дружина поплакали, але у низших верств смерть Сьвятополка викликала пімсту над його аґентами й протеґованцями: Кияне пограбили доми вищих урядників — тисяцького київського Путяти і соцьких, погромили Жидів. До пояснення сього першого в нашій історії жидівського погрому може служити оповіданнє Патерика в житиї св. Прохора. Тут оповідаєть ся, що волинська війна перервала була привіз солї з Галичини, сіль подорожшала за для браку, дїйшла цїни „двох головажень на куну”, і соляники в спілцї з Сьвятополком використовували сю дорожнечу; коли ж печерський монах Прохор почав роздавати народу сіль дурно (Патерик оповідає се так, що він чудом здобував її з попїлу і роздавав), Сьвятополк заграбив у нього сіль, бажаючи тим догодити купцям і собі заробити, і се викликало велике незадоволеннє 3). В сїм оповіданню переховала ся, правдоподібно, память про грошеві спекуляції Сьвятополка в спілцї з купцями, між тими спекулянтами були мабуть в першій лінїї Жиди, і се по смерти князя могло й викликати погром його клїєнтів. Так мабуть се треба толкувати 4).
Смерть Сьвятополка поставила питаннє про київський стіл. Ми бачили вище, що любецькі постанови признали кождій княжій лїнїї її „отчину”, але нїчого не сказали (принаймнї в тій редакції, в якій ми їх маємо) про порядок дальшої передачі тих отчин — в спадщинї. Зрештою й самі сї постанови, як ми бачили, були в значній мірі уневажнені дальшими подїями. Загалом беручи ми бачимо, що отчини, санкціоновані ухвалою Любецького з'їзду, стають дїдичними волостями тих княжих лїнїй, у котрих та ухвала лишила сї волости. Відповідно до того Київ мав би бути дїдичною волостию лїнїї Ізяслава, і нїщо не вказує на те, аби Київу було вперед тут признане якесь виїмкове становище 5). Значить, по Сьвятополку київським князем мав стати його син Ярослав. Дїйсно, воно так мабуть і мало бути: се потверджуєть ся пізнїйшими відносинами Ярослава до Мономаха. Коли ж би прийняти, що Київ мав становити виїмок з отчинного порядку і він мав переходити по черзї з лїнїї в лїнїю (хоч на таку постанову нїщо не вказує), по Сьвятополку мав би настати старший князь з лїнїї Сьвятослава чернигівський Давид. Але сталось анї сяк, анї так, а инакше.
