Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗
Сей великий похід захопив Мономаха, здаєть ся, несподівано. Він вислав Мстислава на Волинь наперед з невеликим військом, яке мав під рукою, а сам заходив ся збирати більші сили. Але доля й тут помогла йому. Коли Ярослав із своїми військами обложив Володимир, під час сеї облоги його убито підступом. Київська лїтопись оповідає се так, що се було в неділю й Ярослав з двома лише товаришами їздив під містом і посьмівав ся з володимирських горожан і з князя Андрія Мономаховича, що видко були на стїнах міста й приглядали ся сїй його прогульцї, казав: „се город мій, як не відчинете його й не вийдете з поклоном, то побачите, що завтра приступлю й здобуду город”. Тим часом два якісь Ляхи, не знати звідки взявши ся, — може вислані з Володимира, зробили на нього засїдку, лїгши над „узвозом”, що проводив до міста. Коли Ярослав потім, їдучи від міста до свого табору, в'їхав до того узвозу, вони ударили його списом і смертельно зранили — тоїж ночи він умер. Угорський король хотїв далї вести облогу Володимира на власну руку, але угорська старшина спротивила ся рішучо, і король мусїв залишити свій плян. Таким чином зібрані Ярославом сили розсипали ся. „Володимеръ же прослави Бога о таковомъ чюдеси Божий и о помощи єго” кінчить се оповіданнє київська лїтопись. Він міг дїйсно потішити ся: позбув ся претендента й на Волинь, і на Київ, та міг спокійно передати київський стіл синови 17).
Але цїкавий сей дуже несправедливий, можна-б сказати неморальний, як би він не був таким наівним, погляд київського лїтописця на сю боротьбу Мономаха з Ярославом. Розумієть ся, ми не можемо входити в родинні справи Ярослава, але незалежно від них наше співчутє мусить бути по сторонї сього князя, котрому відібрали з початку київський стіл і Туров, а тепер і Волинь. Лїтописець же стоїть по сторонї Мономаха та бачить особливий прояв божої ласки до Мономаха в сїм підступнім убийстві, довершеним убийниками, висланими мабуть з Мономахового табору. Бог помагає Мономаху, бо Мономах був „смиренний і покладав свою надїю на Бога, а Ярослав бувши молодим поводив ся гордо в відносинах до свого стрия і свого тестя Мстислава, і не покладав надію на Бога, а на великі сили”. В сїм осудї відбила ся з одного боку — вже нам звістна дезідерата суспільности, аби молодші князї скрізь абсолютно уступались старшим, з другого — бачимо сю зручність Мономаха в каптованню суспільної опінїї для себе й для своїх учинків. О, він добре знав своїх людей!
Перейдїм до иньших справ.
Про відносини до степу за більш меньш двадцять пять лїт від тієї великої боротьби з Половцями я вже казав: степ не непокоїв Руси нїчим особливо. Мономах одначе не забував піддержувати добрі відносини з половецькими династами: свому сину Андрію він висватав внучку Тугорхана 18).
Досить інтересна участь Мономаха в візантійських справах. Зносини й звязки руської династії з візантийським двором, невважаючи на те, що Русь була тепер в значній мірі вже відтиснена від моря, не переривали ся ще. Так Володар Ростиславич видав доньку за візантийського царевича, сина імператора Олексїя Комнена, як звичайно думають — молодшого, Ісаака на імя, ще малого тодї 19). Мономахова донька Мариця була замужем за Львом Діоґеном, візантийським претендентом 20) і сей шлюб дав повод до конфлїкту з Візантиєю: 1116 р. сей Лев попробував собі здобути Болгарію і кілька подунайських міст піддало ся йому, але під час сього походу його вбито. Мономах попробував задержати собі ті подунайські городи по його смерти: вислав сюди свого воєводу Івана Войтишича, розумієть ся з військом і посажав своїх посадників по тих містах, потім вислав ще військо під проводом сина Вячеслава, але задержати сих міст йому таки не удало ся 21). Сей епізод інтересний тим, що дав повод привязати до Мономаха звістну вже нам лєґенду про висланнє з Царгорода реґалїй на Русь, котра в своїй початковій основі, як я вже згадував, по всякій правдоподібности звязувала ся з св. Володимиром 22). Найдавнїйші завязки Мономахової лєґенди маємо в фраґменті Слова о погибелї Руської землї (правдоподібно з 2-ої пол. XIII в.): тут імп. Мануіл посилає Мономаху дарунки, аби він не відібрав у нього Царгорода; Мануіл в дїйсности був імператором в рр. 1143-1180, отже лєґенда робить грубий анахронїзм. Иньша знову оповідає, що Мономах здобув ті інсіґнїї під час походу на Кафу (знову сильний анахронїзм!) 23).
Хоч конфлїкт з Мономахом в дїйсности зовсїм не викликав у Візантиї такого страху, як то представляє лєґенда, але можливо, що він був причиною нових звязків з родиною Мономаха, навязаних новим цїсарем Іоаном Комненом (1118-1143). Так знаємо, що 1122 р. внучку Мономаха, Мстиславову доньку, висватано за котрогось з імператорської родини 24). І пізнїйше, по смерти Мономаха, Мстислав задержує близькі відносини з царгородським двором, як показує засланнє полоцьких князїв до Візантиї. Але якоїсь більш активної участи Руси в візантийських справах не бачимо. Навіть руські полки в візантийській службі зникають: від середини XI в., особливо від Олексїя Комнена місце русько-варязьких вояків у візантийській службі заступають західнї, головно анґлїйські 25).
Як ми вже знаємо, Мономах був оженений з анґлїйською королївною — данською вихованкою, його син Мстислав — з шведською королївною Христиною (умерла 1112 р. і потім Мстислав оженив ся знову — з новгородською патриціянкою, донькою Дмитра Завидича) 26). Своїх доньок з подружа з Христиною Мстислав віддав теж „за море” — Малфрідь за норвежського короля Сіґурда (правнука Гаральда, Ярославового зятя), Інґеборґу — за данського принца, герцоґа ґотландського Кнута. (Як бачимо доньки сї дістали й імена скандинавські, хоч по при них мабуть мали й иньші, як був тодї звичай на такі подвійні імення) 27). Малфрідь, повдовівши, потім вийшла вдруге за брата сього Кнута данського короля Еріка. Т. зв. Knytlingasaga — історія данських королїв (десь з XIII в.), оперта на давнїйших поетичних джерелах, оповідає сватаннє Кнута до Мстиславни через свого посла, що ріжними похвалами Кнутовим чеснотам надробляв вартість свого жениха в очах такого славного володаря як Мстислав. З сього шлюбу родив ся славний данський король Вольдемар, правдоподібно — названий так на честь свого діда Володимира Мономаха 28).
Угорщина з кінцем XI в. приходить в близші зносини з Русию та бере, як ми бачили, діяльну участь в галицько-волинських справах. В парі з тим ішли шлюбні звязки. 1104 р. Сьвятополк видав доньку Предславу за угорського королевича 29). 1119 року Мономахову доньку Евфемію (Офимью, Еуфимью) висватав сам король Кольоман, старий вже тодї й від кількох років удовець; може бути зробив се під впливом смерти старшого сина від свого першого шлюбу, аби винагородити собі сю страту. Але новий шлюб не вийшов на добре: незадовго Кольоман закинув своїй жінці невірність 30) й відіслав її назад до батька. Вона родила потім сина Бориса; Кольоман уважав його неправним, і він потім став голосним в історії Угорщини претендентом на угорську корону 31). Ся родинна історія не видно, аби викликала яку інтервенцію зі сторони Мономаха, як не видно й того, аби Борис мав на Руси якесь попертє в своїх претенсіях на Угорщину. Але досить правдоподібна гадка, що угорський король Ґейза пізнїйше оженив ся в Мстиславовій родинї, аби забезпечити ся від Бориса з сього боку. Головним опікуном Бориса пізнїйше став візантийський імператор Мануіл, що й видав за нього якусь царівну з своєї родини 32).
В границях самої Руської держави Мономах здобув собі незвичайно сильне й авторитетне становище. До нього самого (чи — до його родини) належало перед смертию добрих три четверті части земель Руської держава (не належало тільки Чернигівське князївство з Рязанським, та Полоцьке, тепер сильно обкроєне). По сих землях сидїли його сини й внуки 33), і він їх умів тримати в порядку: про якісь непокори синів як за Володимира Вел. не чуємо. Але й від иньших князїв Мономах вимагав послуху: „по всему послушати”, „приходити, когда тя позову” 34), і ми бачимо дїйсно, що Сьвятославичі брали участь у Володимирових походах на Минськ, на Волинь. Ми бачили, як Новгородцї питались у Сьвятополка, чи його син має в запасї другу голову, коли хоче іти до них князем против їх волї, але Мономах при нагодї не пардонував і Новгороду, і справа у нього була коротка: 1118 р., загнївавши ся на новгородську громаду за своєволю, він візвав новгородських бояр у Київ і головних проводирів поарештував, між ними й соцького Ставра 35).
