Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич (книги онлайн полные версии TXT) 📗
- Дивись мені в вічі, мій коханий! Я так люблю твій погляд. Часом, соромлячись, я зазирала тобі в вічі і потім червоніла. Тепер я можу дивитися в твої очі, що зазирають аж у моє серце.
- Мила! Не будемо багато говорити, тобі це шкодить.
- Не будемо! Не треба! Сиди тут і дивись на мене! Нащо говорити? Ми й так розумієм одне одного. Її рука лежала в його руці, їх погляди не розминалися, і вони мовчки дивилися одне на одного, і їм уже нічого не треба було казати...
* * *
Хвора сидить на ліжкові, за спиною в неї подушки. Біля її ліжка сидять Марко та Маруся. Катеринині очі сяють життям та щастям.
- Любий,- каже вона,- коли я досі не вмерла, то за се мусиш дякувати моїй дорогій, моїй щирій Марусі. І вона вдячним поглядом дивиться на почервонілу Марусю.
- Якби не вона вдень і ніч коло мене панькалась, може, ти вже мене й не побачив би...
- Годі, годі! - перепиня її Маруся.- Тобі не можна багато розмовляти.
Хвора на хвилину стихає, а далі починає знов:
- Чому? Я чую, що в мене сили більшає, що я оживаю. Я хочу говорити, бо я довго мовчала. Я була нещаслива, і тоді я мовчала, тепер я щаслива, і я хочу говорити... Еге! Я щаслива! Я цілком щаслива! Мені тепер не жалко вмирати!
- Голубко! Що-бо ти кажеш? - перепиняє її Марко.
- Кажу, що думаю. Але ти не лякайсь. Я ще не вмираю. Я ще поки не вмру. Я чую, що житиму, що вертаюся до життя.
- Вертайсь, моя люба! - говорить Маруся і підсува їй за спину подушки.
- Я тепер не боюсь, що не діждусь татка й мами. Але чому вони довго не їдуть? Як ви стрінетеся, милий? - питається вона трохи турботно у Марка.
- Було б краще, якби спершу приготувати їх до цього,- говорить Маруся. - Ні, краще відразу скінчити діло, щоб швидше, швидше було все гарно, було все любо...
X
З того часу все посувається надзвичайно швидко. Потім, як уже все скінчилося, в Маркових згадках цей час ніколи не уявлявся інакше, як прискореним бігом подій, що поспішались одна за однією невпинно-швидко. Вони так скоро приходили й минали, що здавалося,- кожна з них не має з іншими зв'язку, що це просто нарізні картини, що повстають перед очима одна по одній, сяєвом своїм усю душу осяваючи або в темряву її вгортаючи; повстане одна, блисконе в душі і зараз геть зникає, щоб дати місце іншій, ще виразнішій та вразливішій. Зв'язок був - се десь далеко-далеко чулося в душі, але блискучість, виразність та вразливість тих картин примушувала не помічати його.
Пам'ятає Марко один ранок. Се було в суботу під Великдень. Катерина забажала, щоб Марко їхав з ними - з нею та з батьками - до їх і щоб пробув там Великдень. І ось тепер Марко тут, знов у Городинських,- уже третій день. У його в душі починає прокидатися надія на краще.
Катерина встала. Вона ледве ходить і все сидить, але, невважаючи на всі вмовляння, вона не хоче лягти і каже:
- Я чую, що одужую. Я не можу лежати.
І справді, видко було, що з нею робиться щось надзвичайне. Бліде обличчя зачервоніло ніжним рум'янцем, очі засяли ясніше, і в їх світилася така сила життя, що всім зрозуміло, що Катерина одужує.
І в Марка є надія...
У суботу вранці, тільки Марко встав, до його ввіходить пан Городинський. Він якийсь через лад увічливий, хоча, здається, йому щось ніяково. Розмову починає незручно якимись уривками, і Марко спершу не розуміє його. Нарешті розбира: пан Городинський дума, що проміждо Марком Петровичем і його, пана Городикського сім'єю повстали якісь особливі відносини, і їх не можна назвати цілком нормальними, і ось він, пан Городинський, бажав би так чи інакше вияснити цю справу. Пан Городинський, звісно, не додає, що прийшов він сюди після двох вечірніх розмов з панією Городинською, і що пані Городинська вже навіть і ви сьогодні йому не каже. Він тільки додає, що бажав би почути, який погляд має Марко Петрович на ту справу, про яку він каже.
- Мені здається,- почина Марко,- що ці відносини досить вияснені...
- О, ні, вибачайте, зовсім ні! - похапцем перепиня його пан Городинський. - Правда, дещо казано було тоді, біля ліжка хворої, бо не можна було її турбувати, роблячи або кажучи що навпроти... але сподіваюся, що ви не вважаєте того за яку формальну обіцянку.
- Я ніколи сам не озвався б про се біля ліжка хворої,- говорить Марко.- Але ви знаете, що сама Катерина Дмитрівна почала сю розмову і бажала рішинця. Я сказав, що я люблю Катерину Дмитрівну. Про інше я навіть не міг думати, маючи на увазі, в якому вона становищі. Ви знаєте, що сама Катерина Дмитрівна забажала, щоб я ставсь її зарученим, і ви з Марією Семенівною згодились на се. Я не знав, як ви дивились на свою згоду, але я дивився на неї і дивлюсь - поважко, так саме, як і Катерина Дмитрівна, запевне.
- Про Катерину Дмитрівну нема чого говорити: вона хвора і тим ненормальна. Щодо тієї обіцянки, до нашої згоди, то я вже казав, чого так сталося. Сподіваюся тепер, що ви зрозуміли мене... зрозуміли моє і Марії Семенівни бажання...
Пан Городинський змовка.
- Вибачайте, зовсім не розумію,- каже Марко.
- Велика шкода... Я... я бажав би, щоб ви кинули всякі претензії і сьогодні ж виїхали...- зважується нарешті пан Г ородинський.
- Вислухайте мене до краю, шановний Дмитре Івановичу,- каже Марко,- і тоді скажіть по правді, що я мушу робити. Ось як стоїть справа. Ви яко батько і Марія Семенівна, яко мати, маєте право бажати, щоб я облишив усе. Але уявіть собі, що з цього буде? Ви бачите, яка Катерина Дмитрівна? Невже ви не розумієте, що коли ви скажете їй те, що кажете мені, то це її вб'є?
Проти сього пан Городинський нічого не може сказати. Він мовчить, і тільки сльоза скочується у його з ока. Він не може сперечатися. Він каже сумно:
- Не знаю... Чую, що нещастя впало ка мою голову. Не обвинувачую вас, хоча якби не ви, то не пішла б Катерина у вчительки і не лежала б тепер хвора.
- Я розумію вас, Дмитре Івановичу, і не можу вам висловити, як болить моє серце з того, що так сталося. Але ж хіба я цього бажав? Навіщо ж ми будемо ще додавати лиха? Ви добре розумієте, що я, поки Катерина Дмитрівна хвора, не можу й думати, щоб справдити те, в чому ми всі тоді обіцялися, хоча - скажу щиро - я люблю і ніколи і ні за що не зречусь її, якщо доля судила мені безмірне щастя побачити її здоровою. Але ж поки мусимо робити у всякому разі те, чого вона хоче, і ви знаєте, що було б, якби я послухавсь вас і поїхав відсіль.
Пан Городинський маха рукою:
- Зоставайтесь поки!.. Я поговорю з жінкою. Він виходить...
* * *
Великдень. Убраний стіл. Сонце сяє у вікно, осяває світлицю і тонку Катеринину постать. Вона сидить біля вікна. Ще трохи знесилена, але каже, що одужала зовсім і що тільки набиратиметься сили. Батько й мати приїхали з церкви. На столі вже стоїть свячена паска. Всі лагодяться сідати за стіл. Тоді Катерина бере Марка за руку, і вони вкупі підходять до батька та матері.
- Тату й мамо! Сьогодні велике свято,- зробіть же, щоб воно було нам ще більшим...
Як через кілька хвилин щедро сяє сонце та облива своїм сяєвом Катерину та Марка, що сидять поруч!..
* * *
Вони йдуть, узявшись за руки, по рясному свіжим молодим листом саду. Завтра вінчання в сільській церковці, й на його мають приїхати Семен та Маруся. Дивлячись у вічі своїй коханій, починає Марко малювати їх будущину...
- Коханий мій,- перепиня його вона,- нащо ти про се кажеш? Я не хочу думати про те, що буде. Я щаслива, занадто щаслива тим, ща тепер є, і не хочу згадувати ні про що інше. Прийде той день, тоді й буде те інше.
Її голова схиляється йому на груди, і вони обоє нічого не бачуть і не чують. Нащо їм бачити, як сяє сонце, коли в їх у серці сяєво ще ясніше? Нащо їм почувати, як пахнуть квітки, коли кохання сповняє їм своїми пахощами всю душу? Нащо їм чути, як співають пташки, коли в їх у серцях дзвенить чудова пісня? Нащо?
* * *
Далі - маненька домівка в місті. В їй усього три світлички, але в цих трьох, світличках живе щастя. Марко гляне на стіни з простенькими шпалерами, на портрети по стінах, на білі завіси на вікнах, на свій стіл, що за ним він звичайно робить, і йому здається, що все те повите якимсь сяєвом од щастя. І він бачить тут її, ту, що розлива це сяєво. Бачить за чаєм уранці її тоненький, ще досі схудлий після хвороби стан, убраний у просту сукню; пишного волосся вона не встигла ще заплести, тільки пристебнула шпилькою, і воно розсипалось по плечах, обрямовуючи дороге Маркові обличчя з блискучими «гордими» очима, що дивляться тепер на Марка зовсім не гордо; Марко любить її з так розчісаним волоссям. Сідає біля неї і, користуючися з того, що руки в неї роблять діло - наливають чай - бере волосся в руки і цілує його раз, двічі, тричі.
