Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Як поїзд їде тихо, безмірно хихо. Марко жде, жде, і не діждеться. Це ж немилосердно так робити - так тихо їхати! Чи це вже діск? Він! Ось і станція. Марко вибіга з вагона перший.
- Підвезти, пане? - зараз же хтось його питається.
Везіть!
З рук у його вихоплено клунок, і Марко йде слідком за високим чоловіком у чумарці, переходе станцію і виходе на другий рундук. Чоловік десь зникає. Марко дожидає його на рундуку. Через дві-три хвилини пара поганеньких мужичих коней, запряжених у віз, под'їздить до рундука. Марко бачить на возі свій клунок і розуміє, що це він буде їхати. Злазить на віз.
- Но! Но! - кричить на коней чоловік у чумарці.
Коні біжать степовим шляхом. Сонце виринає з-за обрію - велике, червоно-золоте. І траву, і коней, і чоловіка в чумарці робить червоно-золотим. Біла роса на траві починає займатися, мигтіти осяйними кольорами. Трохи похолодно.
- Далеко до Доділної,- питається Марко, але візника його не чує, кричачи на коней: - Но! Но!..
Марко вдруге питається, торкнувши візнику за плече.
- Га? Що? - повертаеться той.
- Скілько верстов до Доділної?
- Шість, адже я вам казав! - одмовляє чоловік і знов повертається до коней.
Марко зовсім забув, що йому про це вже казано. Але тепер уже не забуває. Чоловік їде добре. Шість верстов - трохи більш ніж через півгодини він побачить її.
Ця думка про те, що він побачить її, проймає його всього від ніг до голови якимсь гострим струсом, мов громовина течія проходить йому крізь тіло. Він тепер уже не може заспокоїтися ні на хвилинку. Вся його істота направлена на одне - на дожидання. І він жде, жде, затаївши духа, стиснувши руки.
Шлях усе в'ється сірою смужкою поміж зеленою травою, де-не-де помішаною з жовтим цвітом. Ось він заверта ліворуч, сходить трохи вниз. Вони в балці.
- Но! Но! Витягайте!
Коні швидко збігають ка горб, і просто перед Марком з'являється слобода.
- Невже Доділна? - думає Марко. Йому хочеться спитатися про це у візники, але він боїться це зробити, щоб не почути: ні.
- Оце й Доділна! - Байдуже говорить візника.
Коні швидко пробігають вигін, розгонячи корів та телят, що пасуться край дороги. Починається слобода.
- Так вас, кажете, в школу? - питається візника.
Марко мовчки кива головою.
- До вчительки?
Марко мовчить.
- Кажуть би то - вона хвора... А ви ж їй родич, чи як?
Візника, не маючи відмови, ляска коня батогом.
- Ось і школа!
Він показує батогом невеличкий будикочок з солом'яною покрівлею - обідраний, обшарпаний. Коні підбігають до рундука і стають. Серце у Марка в грудях відразу стрепенулось і стихло. Він швидко, чіпляючись за полудрабки, злазить з воза. Віддає візниці гроші, хапа клунок і сходить на рундук. Двері зачинені.
- Стукайте! - каже візника. Він не їде - хоче, мабуть, подивитися, як прийматимуть Марка.
Марко стука. Зараз же двері відчиня Овсієнківка, невеличка, з голубими очима, з кучерявим волоссям. Стискає йому руку й каже:
- Добре, що ви приїхали!
І вона веде Марка за собою через темні сіни у невеличку класову хатку.
- Будьмо тут! - каже дівчина.- Сідайте! Вона тепер спить.
Марко хапа її за руки:
- Що з нею?
- Тихше! Сідайте! Я вам усе розкажу.
Сідають на школярські ослони.
- Вона хвора. Дуже хвора. Не сподівається встати. Учора я послала телеграму до батька та до матері.
- Але ж чого ви мені не кажете, чим вона хвора? Чого вона занедужала?
- Ви ж знаєте, які школи в нас. У мене школа гарна,- а як приїхала вперше до Катерини Дмитрівни, так аж злякалася. Гляньте самі! - і вона показала на низеньку, тісну хатку, з трьома невеличкими вікнами, де половина шибок було побито та заліплено папером, з земляною долівкою та з пообдираними рудими мокрими стінами.- А тут робота - день у день кричи - заболять груди. А ще знаете, може, наше сільське начальство? Бачите, які вікна, а на зиму других не було. Холод такий, що вода замерзала в класі. А сільське начальство не дає чим топити. Та ще й того мало. Вам ось не видко було,- за нашою школою зараз же в цьому дворі й волость. Наняли одного сторожа і на школу, і на волость. Звісно, сторож старшини та писаря слухається, а не вчительки. Не звеліли вони йому ні топити в школі, ні воду носити.
- Та за що ж це все?
- Катерина Дмитрівна сказала їм, що пожаліється на їх, що вони їй школи не полагодили. Вони й уїлися... Доводилось так, що як школярі води не принесуть, то хоч сама носи. І ходила колись Катерина Дмитрівна сама з відром... Можете собі зрозуміти, як їй легко тут було, їй, що звикла зовсім не до такого життя! Оце по весні застудилась,- у грудях запалення. Приїздив лікар земський, лічив. Я їй радила додому написати, але вона не схотіла,- боялась, що як довідаються про се батько та мати, то не пустять на другий рік у школу. Ну, лікар вилічив, вона ходити почала, та й знов-таки не береглась ні трохи. І ото далі - кашель, груди болять і сили ніяк нема. То приїздила або й приходила часом до мене,- міи з нею щиро подругуємо,- а то вже бачу, що нема,- сама я до неї. Вона лежить, не здужає і встати. Я тоді зосталась коло неї... Довго вона бідна кріпилась, а далі попрохала до вас листа написати...
Голос у Марусі затремтів, і на очах блиснула сльоза. Марко спитав тихо:
- Запевне, вона вам казала... ви знаєте, яка вона мені дорога... Скажіть же щиро, не ховаючись, що з нею?
- Бог його знає...- відмовила якось непевно Маруся.- Лікаря вона не хоче кликати, а хвора дуже.
З тієї хати почувся кашель.
- Прокинулась, мабуть,- прошепотіла дівчина.- Посидьте тут,- я піду подивлюсь.
Вона тихо, навшпинячки, пішла до дверей і прислухалась. Чути було, що хвора прокинулась. Маруся пішла туди. Почулась тиха розмова. Марко силкувався пізнати у їй Катеринин голос і не міг. На душі в його було чудно. Він і не боявся, і не сподівавсь - він бажав тільки одного - самому побачити її.
Проминуло з чверть години. Без краю довгою здалася вона Маркові. Нарешті Маруся ввійшла.
- Їй сьогодні краще,- прошепотіла вона.- Сказала їй, що ви запевне сьогодні приїдете,- ще не казала, що ви тут,- щоб одразу не вразити. Ще трошечки підождіть!
Вона знов пішла в ту хату. Знову з чверть години проминуло, поки вийшла Маруся.
- Ідіть!
Марко перейшов клас і ввійшов у одчинені двері. Маруся зачинила їх за ним і сама зосталася в класі.
У невеличкій хатині з одним вікном стояло ліжко, біля його столик та стілець. Але цього не бачив Марко за тим блідим схудлим дорогим обличчям, що він уздрів на білій подушці.
- Милий мій! - і вона простягла до його руки.
Небесною музикою здалися Маркові ті слова з її уст, сказані рідною мовою. Її руки обвилися круг Маркової шиї, Маркові уста припали до її гарячих сухих уст.
- Милий мій! Щастя моє! Ти не забув!..
- Я не міг тебе забути, моя кохана! Я не міг тебе забути, бо ти, тільки ти - те щастя, що судилось мені на світі. Як же я міг тебе забути?
- Нi, ні, я знала, що ти мене не забудеш! Така певність у мене була. Але ж як я тебе дожидала, як боялась, що ти спізнишся!
- Голубко моя, не кажи так! Скажи мені, що з тобою?
- Я й сама не знаю. Я була дуже хвора, така хвора, що думала, вже вмираю. Але тепер чую, що віджила, що нова сила влилась у мою душу, в мої груди, як я побачила тебе, мій милий, мій коханий, єдиний... Ти не покинеш мене? Ти не можеш мене покинути...
- Доле моя!..
- Ні, ні, цить, цить! Я хочу сказати все. Я не хочу, щоб ти мене покинув. З того часу, як ти поїхав, я тільки тобою й жила, тобою й дихала. Ти навчив мене любити Україну, ти показав мені мету в житті, ти мене напоїв коханням, що тоді вмре, як я вмру. Ти все це зробив, і я твоя, вся твоя, і я не хочу, щоб ти мене покинув, поки я жива! Я так довго тебе дожидала!
- Не покину, моє щастя, моя доле! Як я можу тебе покикути, коли стомилась, змучилась по тобі вся душа моя, коли я жив згадкою про тебе, коли я ніякої розваги не міг знайти без тебе.
