Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич (книги онлайн полные версии TXT) 📗

- Сідайте,- сказав він,- і на моїх лекціях не стійте!

Хлопці не знали, що робити. Вони боялись інспектора.

- Сідайте! - промовив Марко вдруге.- Я не можу вчити, коли в мене в класі хто стоїть. Я сам скажу про се інспекторові.

Хлопці сіли. Марко сів і собі, але не міг почати науки. Він устав і почав нервово ходити по класу, учні мовчали. В класі панувала тиша. Марко повернувсь до учнів і промовив:

- Панове, мені недовго випало щастя учити вас, але я сподіваюся, і того часу, що я з вами був, було досить, щоб ви впевнилися, що я ніколи не вчив вас чого негарного, нечесного! Тим-то я маю надію, що й тепер ви поймете мені віри, коли я нам скажу те, що думаю. Той, хто зраджує своїх товаришів, хто виказує на їх - падлюка!

Марко сів за стіл, розгорнув журнал і серед тиші додав:

- Такий не повинен бути поміж чесними людьми!

Так-сяк дотягши до кінця лекцію, Марко пішов додому з рішенцем у голові - кинути гімназію. Тим він мало звернув уваги, як другого ж дня директор напавсь на його мокрим рядном.

- Я вам можу тільки сказати,- відповів Марко,- що я більше служити з вами не хочу. З тією системою шпигів та доносів, яку ви завели, чесний чоловік погодитися не може!

Він пішов і більше не вертавсь у гімназію, а через тиждень знайшов собі іншу роботу - секретарювання у міському часопису. Плата була невелика, але Марко дещо й писав у газету і мав з того путящий заробіток. Життя його зробилося краще, бо він не обурювавсь і не роздратовувавсь щодня тим, що бачив у гімназії. І якби тільки не одно те, що ніколи не забувалося, то Марко міг би жити спокійніше. Але ж привабливий та гордий Катеринин образ не покидав Маркової душі...

Так поминула зима. В квітні, в суботу перед вербною неділею,³⁶ Марко прийшовши додому, стрів у себе Семена,- сей тепер мусив мати окрему домівку, бо, скінчивши університета, мав уже лікарську практику і готувавсь до сімйового життя, заручившися з Марусею Овсієнковою. Весілля відсунено до літа, бо дівчина хотіла добути в школі академічного року.

- Ось я тобі листа приніс,- промовив він.

- Од кого?

- Од моєї молодої! Чи не перебивати в мене думаєш, що листуєшся з нею? Пише мені - віддай листа, але що в йому, мені не каже.

- А може, й так! - засміявсь Марко.- Хоча я, здається твоїй молодій ще й єдиного слова не написав і не розумію, що міг би визначати її лист.

Марко розірвав коверту і прочитав:

«Я сидю тепер біля ліжка хворої Катерини Дмитрівни. Вона вже другий тиждень не встає. Не знаю, чи вона й устане. Вона дуже бажала б вас бачити. Якщо Ви схочете побачити її - може, востаннє,- приїздіть просто в школу в Доділну».

Далі писалося, як треба їхати.

Спершу Марко навіть до пуття не розібрав листа. Він хотів читати вдруге, але тільки прочитав перший рядок, відразу все зрозумів.

- Що тобі? - скрикнув Семен, побачивши, як він зблід.

Марко мовчки простяг йому листа.

Семен перечитав його і глянув на Марка.

- Ти розійшовся з нею? - спитався він.

Марко кивнув головою.

- Сей лист прислала мені Маруся, пишучи, що не знає твоєї адреси. Їхати туди залізницею ніч. Завтра вранці будеш там.

Марко тим часом уже вхопив свій чемодан і похапцем почав кидати в його щось. Семен зупинив його:

- Друже, заспокійсь! Поїзд їде тільки вночі, і ти ще поспієш.

Увечері Семен одвіз Марка на вокзал.

Марко говорив з Семеном, дививсь на людей, що метушились круг його по вокзалу, але все те було від його якось далеко. Він думав тільки про те, що завтра буде.

Ось воно! Прийшло! Прийшло те, про що він і в голову не клав. Вона хвора, вона, може, не встане! У його в голові туманіло, як він згадував слово «смерть», і він одпихав його від себе...

А Семен щось говорив до його, навкруги метушився народ. І всі про щось гомоніли, клопотались. Маркові здавалося, що се робиться не тут, а десь, за якимсь муром, що відрізняє його, Марків, світ од того, їх світу. Мур скляний, і Маркові все видно й чуть, що робиться на тому світі. Он там Семен щось каже; якийсь товстий купець каже крам - се слово піймала якось Маркова увага; хтось щось кричить неначе; чи всі кричать? Маркові байдуже. Нa Марковому світі є тільки двоє: Катерина та він... і одна думка, одна річ,- те, що він мусить приїхати до Катерини і побачити її зараз же, швидко, бо вона, може, не встане. І знов туман облягає Маркову голову, і знов він нічого не бачить.

Ось гукають білети брати. Марко згадує, що це має зв'язок з його світом і дожидає, поки йому принесуть білет.

Ось дзвонять. Поїзд важко гуготить, аж вокзал труситься, і підходе до платформи. Двері відчинено. Стовпище людське відразу посунуло в їх. Воно захопило й Марка з Семеном і винесло їх на перон.

Увіходять, товплячись, у вагон. Семен сидить якийсь час, потім прощається, щиро стискаюци руку, і йде. Марко зостається сам. Він сидить біля вікна і дивиться в його. Там темно. Тільки вогні у великому місті мигтять низками у тій темряві. Та паровіз пробіг, палаючи своїм огняним оком. Хтось із ліхтариком перебіг проз вагони й зник під поїздом. Стук- стук-стук! - озивається молоток на споді в вагоні. Чи скоро їхати? Людей усе більшає та більшає. В вагоні робиться душно. Хтось закурив. Дихати важко. Чи скоро їхати?

Перебіг хлопець вагоном - розносить газети. Він вигукує вивчені назвища і каже, що все це дуже цікаве. Дехто купує; здається, він і Маркові щось казав. Чи скоро ж їхати?

Вдруге дзвонять. Хто не їде, встав. Починаються поцілунки, обнімання, стискають руки. Виходять і штовхають Марка. Та коли се втретє дзвонитимуть? А ось і втретє. Ще півхвилини. Коротке свистіння в повітрі. Трохи трускуло,- вагон їде!

Міеькі вогні зкикають у темряві. Тепер нічого не видко, тільки сама темрява. Ні, пробігли проз залізничу будку - миготнув на мить світ з віконця. А далі знов темрява.

Яка се станція буде? А скільки їх до Доділної? А там, здається, кіньми? Як се довго!

Довге товсте свистіння. Станція. Дехто виходе, знов увіходе. Якісь люде бігають по перону, видко червону шапку станційного начальника.

- Накладай швидше! - кричить хтось.

Дзвонять удруге і зараз же втрете. Їде. Знов темрява знадвору. У вагоні ледве блимають дві свічки. Половина подорожніх спить. Дехто розмовляє. Троє вірмен зараз же збоку біля Марка гуляють у карти. Марко чогось дивиться на їх уважно та довго.

- А што, милий челавєк, схатєл в карти іграть?

Це до його, здається, кажуть?

- Што ти, милий челавєк, так смотриш на карти?

Марко розуміє, що се до його і одвертається до вікна. Промайнув червоний диск, знову станція. Як швидко! Зупинились... Знов їдуть.

Марко вийшов з вагону. Поїзд гуготить і лине, розриваючи темряву. Ось він завернувся, і стало видко паровіз, і з його сяйнуло світом. Дим вилетів з димаря вогняно-чорними клубками. Вітер підхопив його, пошматував, розніс у темряві.

Марко дивиться вниз. Він бачить, як земля швидко біжить під ногами. Довго дивиться на неї, і в його почина запаморочуваться голова.

- Господин! А господин! - торка його хтось у плече.

Марко озирається - кондуктор з ліхтарем.

- Не дозволено стояти тут,- поїзд їде.

Марко покірно йде у вагон і сідає на своє місце. Їдуть... Спиняються. Станція. Знов їдуть. Знов, здається, станція. Чого се так довго не рушають з неї?.. Марко дивиться у вікно - люде метушаться, жандар ходить. Господи, та чи скоро ж рушати? Це, мабуть, жандар оцей держить поїзд? У Марка в грудях піднімається злість проти жандаря. Здається, вже дзвонено втретє? Се їхати. Стривай! Та яка се станція? Це ж та станція, де йому треба вставати, до Катерини їхати! Як же се він так? Швидше! Швидше! Він хапа клунок, біжить до дверей. Але ту ж мить поїзд одразу зривається з місця і лине страшенно швидко.

- Боже мій! Стійте! - хоче скрикнути Марко і... прокидається.

Він спав. Чи довго? Він ще пам'ята п'яту станцію. А тепер яка? У вікні вже світ. Марко глянув нa годинник: через пів-години Доділна.