Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі (книги без регистрации бесплатно полностью .txt) 📗
Я весь час з жахом чекала видіння про свій кінець, але таких видінь ніколи не було. Та й навряд чи мені потрібне було видіння, щоб дізнатися своє майбутнє. Я знала, що чим ближче підійдуть загарбники, тим більше Цірілла буде вважати, що це — моя вина. Все життя у мене були видіння. Люди, яким не подобалося те, що їх чекає, зазвичай звинувачували у цьому мене, тому що я їм про це розповіла. Вони могли б використовувати інформацію, щоб щось виправити, але їм легше було зігнати своє невдоволення на мені. Люди часто вірили, що їх нещастя викликала я, розповівши про побачене. Як ніби я сама вибирала, що бачити, і це було частиною мого злого наміру.
Сидіти під замком в темній клітці було нестерпно, але мені нічого не залишалося, тільки терпіти. Час тягнувся нескінченно; там, в ув'язненні, я зрозуміла, чому королева Цірілла в ямі позбулася розуму. Мені, принаймні, не доводилося відбиватися від різних виродків — чоловіки були замкнені в інших камерах. Але, так чи інакше, я вважала, що так і помру там, кинута і всіма забута. Я не знаю, як довго була відрізана від світу, від світла, від життя. Весь цей час у мене не було жодного видіння. Я не знала тоді, чи з'являться вони в мене ще коли-небудь.
Одного разу королева послала слугу спитати, чи не зречуся я свого богохульства. Я відповіла тій людині, що з радістю скажу королеві будь-яку брехню, яку вона хоче чути, тільки б мене випустили звідси. Мабуть, це була не та відповідь, якої чекала королева, бо я більше ніколи не бачила цієї людини. І ніхто не прийшов звільнити мене.
Річард звів очі, і побачив, що Шота уважно спостерігає за ним. Він відчув укол провини, прочитавши в її очах мовчазний докір: у всьому винен тільки він один. Крім того, схоже, відьма хотіла розповісти ще щось про загрозу світові.
Джебр підняла очі вгору і дивилася на небо так, ніби хотіла ввібрати в себе його світло.
— Одного разу вночі — я вже навчилася визначати, що в світі наступила ніч — стражник підійшов до маленького віконця в залізних дверях моєї крихітної камери і пошепки розповів, що до міста наближаються полчища імперців. Він сказав, що ось-ось почнеться битва.
Здавалося, він просто радіє, що очікування закінчується і їм нарешті можна перестати прикидатися перед своєю королевою. Ніби знання істини робило їх віроломними зрадниками! Але тепер, всупереч своєму бажанню, королеві доведеться визнати реальність. Мабуть, її обман був занадто очевидний, щоб можна було його не помічати.
Я так само пошепки відповіла, що дуже боюся за мешканців міста. Він посміхнувся і назвав мене дурепою, тому що я навіть уявлення не маю, як б'ються галейські солдати. Він запевняв мене, що армія Галеї складається з сотні тисяч відмінних хлопців, які будуть битися так, що легко здолають будь-якого загарбника. І королева теж так вважає.
Я промовчала, бо не зважилася в черговий раз спростовувати дурну впевненість королеви в непереможність її армії. Я не стала говорити, що моє видінняння показало, як легко війська Імперського Ордена зметуть захисників і місто впаде. А я, замкнена в камері, не могла навіть втекти.
— А потім я почула той дивний зловісний звук з мого видінняння, від якого у мене по шкірі побігли мурашки. Я здригнулася, коли, нарешті, зрозуміла, що це було — протяжний рев тисяч бойових сурм. Здавалося, так виють демони, що йдуть з підземного світу, щоб знищити все живе. Навіть товсті кам'яні стіни не могли заглушити цей жахливий, пронизуючий звук… Звук, що сповіщав наближення смерті. Звук, здатний змусити посміхнутися самого Володаря.
Джебр мерзлякувато потерла плечі. Одне тільки спогад про звук бойових горнів змусив її знову затремтіти. Вона глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, ще раз глянула на Річарда і продовжила свою розповідь.
— Тюремна варта, кинувши свої пости, побігла на міські стіни. Звичайно ж, замкнені залізні двері самі по собі були достатньою перешкодою для втечі. Коли стражники пішли, дехто з в'язнів почали прославляти Імперський Орден і бажати поразки Галеї. Вони сподівалися, що це принесе їм швидке звільнення. Незабаром в наші камери стали доноситися крики і стогони. Ці звуки змусили замовкнути навіть тих, хто в очікуванні швидкого звільнення славив Орден. Тепер в темниці панувало повне мовчання.
— Незабаром почувся брязкіт зброї і крики людей, що зійшлися у смертельному бою. Шум битви наближався; бойові кличі змішувалися зі стогонами поранених. Схоже, захисники відступали, і вороги вже увірвалися у палац. Адже я деякий час жила у ньому. Я знала багатьох з тих, хто жив там, лицем до лиця…
Джебр замовкла, її щоки були мокрими від сліз.
— Пробачте, — пробурмотіла вона, витягаючи з рукава хусточку. Вона витерла ніс, прокашлялася і продовжила.
— Не знаю, скільки часу тривав бій, коли почулися глухі удари, від яких здригалися кам'яні стіни — це таран бив в залізні двері. Гуркіт лунав все ближче. Коли вилітали чергові двері, нападники тут же приймалися за наступні. Знову, і знову, і знову…
— А потім натовп солдатів з бойовим кличем ринув по сходах вниз в темницю. У руках у них були смолоскипи, від яких приміщення заповнилося яскравим, ріжучим очі, світлом. Очевидно загарбники шукали цінності, шукали здобич. А замість цього виявили брудні камери, наполовину порожні. Розчаровані вони побігли нагору, знову залишивши нас в темряві. Від раптово насталої тиші я виразно чула стукіт власного серця.
— Я вже думала, що більше ніколи їх не побачу, але незабаром вони повернулися. Цього разу вони тягли за собою жінок, які кричали — мабуть, когось із палацової прислуги. Судячи з усього, солдати шукали містечко, де могли б спокійно насолодитися своїми трофеями, подалі від тих, хто може їм перешкодити. А то і зовсім відібрати дорогоцінну живу здобич. Зараз ці вояки зовсім не бажали битися.
Те, що відбувалося змусило мене забитися в найдальший кут камери, але це не допомогло. Все було чудово чути. Раніше я не могла і уявити собі чоловіків, які, сміючись, здійснювали б подібні мерзоти. І поруч не було нікого, хто міг би допомогти цим нещасним жінкам. Ніякої надії на порятунок.
— Мабуть, одній з полонянок вдалося вирватися. У жаху вона спробувала втекти вгору по сходах. Я чула голоси переслідувачів, підбадьорюючих один одного. Страх надавав втікачці сил, але чоловіки легко спіймали її і кинули на підлогу. Потім були чутні тільки її крики і благальний голос. «Ні, прошу вас, будь ласка, ні», безперестанку повторювала вона. Її голос був мені знайомий. Поки один з мучителів утримував її на підлозі, другий наступив їй чоботом на коліно і піднімав ногу вгору до тих пір, поки не пролунав хрускіт кістки. Потім він зробив те ж саме з іншою ногою волаючої від болю жінки. Чоловіки, сміючись, повторювали, що тепер вже вона не зможе бігати, тому що її думки будуть зайняті іншим. З цими словами вони прийнялися по черзі гвалтувати її. Такого моторошного лементу я в житті не чула.
— Не знаю, скільки солдатів прийшло в темницю на самому початку, але їх ставало все більше і більше. Мерзенні розваги тривали годину за годиною. Жінки ридали, благали, голосили; але їх крики заглушувалися чоловічим реготом. І все ж, це були не чоловіки. Це були безсовісні тварюки, чудовиська.
— Один із загарбників знайшов на підлозі в'язку ключів і пішов по колу вздовж стіни, одну за одною відкриваючи камери. Він випускав ув'язнених, оголошував, що вони вільні і запрошував їх приєднатися до веселощів, щоб помститися лиходіям, які переслідували і гнобили їх. Але ж Елізабет — дівчина зі зламаними ногами — ніколи нікого не пригнічувала. Вона постійно посміхалася, радіючи, що працює в палаці. І ні для кого не було секретом, що вона зачарована молодим теслею, який теж там працював. Ув'язнені висипали з камер, з ентузіазмом приймаючи запрошення.
— А чому вони не чіпали тебе? — Запитав Річард.
Перш ніж відповісти, Джебр кілька разів глибоко зітхнула.
— Коли вони відкрили двері моєї камери, я забилася в самий темний кут. У мене не було сумнівів у тому, що буде, якщо мене виявлять. Від реготу солдатів і криків їхніх жертв у темниці стояв неймовірний шум, а я сиділа дуже тихо. Кілька камер у в'язниці були порожні, а в моїй клітинці було темно. Мабуть вони вирішили, що тут нікого немає. Добре ще, що нікому з них не спало на думку взяти факел і перевірити. Врешті решт, чоловіки-в'язні не ховалися — вони тільки і бажали вибратися на свободу. Я ніколи не говорила ні з одним з них, так що, вони не знали, що в камері є жінка. Інакше вони точно прийшли б за мною. Ну, а потім вони були… дуже зайняті.
