Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Одначе що б Василь там не думав про мене, а спину прикриє справно. Це у нього на рівні рефлексів. Тому проводжу рокіровку, скромно відступаючи подалі від столу. Пістолет демонстративно зникає в кишені Василевої куртки. Арсен дивиться на теку на столі з таким виразом, ніби раніше її тут не було. Потім переводить очі на мене. Ні, він не стане мірятися поглядами. Кілька секунд уважно розглядає тоненьку нитку шраму біля правого кутка мого рота. Схоже, це його трохи заспокоює. Навіть лівиця перестає мимоволі стискатися у кулак. І… ледь помітно проводить пальцями по персню з ограненим діамантом в декілька каратів. Мій давній шрам раптом ніби ошпарює окропом. Певно від згадки, як ота «прикраса» шматувала мою шкіру, а суперник злостиво посміхався. Шкідливо отак радіти болю супротивника, пильність втрачається — тоді він це збагнув швидко…
Ситуацію я вже загострив достатньо. Тож не сплачую тою ж монетою і не втуплююся в його перебите перенісся. Не відчуваю гордощів за останню нашу зустріч. Нема чим пишатися.
Дивно, але ситуацію Арсен не коментує, ні сьогоднішню, ні оту давню. Мовчки відкриває теку. Листає. Навмання витягає якийсь папірець. На мене раптом накочує несамовите бажання просто зручніше влаштуватися в фотелі для відвідувачів і на мить заплющити очі. Так і роблю, прокручуючи в голові: у клятого крісла паскудний недолік — миттю з нього не підвестися. Хоча… Навряд чи Арсен, як «спеціаліст по чортівні» (ще один крилатий вислів щодо діяльності Арсена, почутий від певного чоловіка, не схильного ні до містики, ні до істерик) стане так низько падати і бити лежачого, тобто сидячого. Арсен опиняється на ногах так стрімко, що рука Василя мимохіть сіпається, опинившись поруч із тією самою кишенею. Я ж ледь устигаю хитнути йому головою: усе за планом. Не втручайся!
— Якого дідька, Олеже?! Якого, питається?! До цього часу потай закоханий у ту фарбовану лярву і міркуєш як помститися?! Коли ж вирішив рятувати світ чи покінчити з собою особливим вишукано-дурним способом, то чого сюди припхався?! Його-он, невинного, — Арсен нервово тицяє пальцем з перснем у бік Василя, — на той світ за собою тягнеш! Сергій від імені Мстислава Маврикійовича звільнив вас кілька годин тому, чому ж ти досі вважаєш себе у грі? Га? Що, дивуєшся, звідки я знаю? Робота така — знати про все у цьому місті.
Я не підводжусь навіть тоді, коли він підступає ближче. Нависає наді мною мов скеля. Провокує. Бо за всіма правилами самозахисту, я мав би миттю підвестися та приготуватися до оборони. А я сиджу дурень дурнем. Не так це легко — стримуватися. Ніби й давно спорт закинув, а «правильно» реагувати на загрозу кортить ледь не на рівні рефлексів.
Так, Сергій нас звільнив. І дуже по-сучасному — есемескою. Я спересердя тільки чортихнувся, а Василь старанно намагався додзвонитися до Сергія чи ще когось там, щоб поговорити. Навіть поривався повернутися в офіс та все з’ясувати. Я даремно переконував його: «Нас і на поріг ніхто не пустить, бо…» Та де там! «Пустять! Мене впустять!» — верещав Василь. Впустили?! Авжеж. Навіть з лікарні спровадили, викинули на сніг, мов нікому не потрібних сліпих котенят. Ніхто нічого не пояснював. Порожня стандартна фраза охоронця: «Працедавець ваших послуг наразі не потребує». Ну і фіг з ним, з тим працедавцем, судячи з течки, яка муляла мені груди і тепер он муляє мізки Арсена, йому не довго на цьому світі залишилося. Ми ж з Василем навпаки хотіли як краще — попередити та хоча б спробувати усім гамузом виплутатися з цієї історії. Так ні, силою не те що любим, навіть ненависним не станеш…
Василя після цього всього, типу від шоку, наче заціпило. Він згідливо кивав на всі мої пропозиції. І лише перед дверима Арсенового офіса, крізь зуби процідив: «Ми з тобою зараз в однім запрязі». Ага, бляха, тільки ми не коні, Василю, навіть не собаки, ми — козли. Я стільки усього пережив, що вже мене той наче грізний вигляд Арсена не лякає, як і не дивує те, що «спец по чортівні» уже в курсі справи. Майже байдуже відповідаю:
— Що з тобою, Арсене? Ти ніби не хворий на наївність. А лярва, тобто дівчина, яка перед тобою і мною водночас вдавала святу невинність, а потім гайнула до «запакованого» татуся, давно в минулому. Як і молодість, тупість, розбиті пики. А знаєш… В отій ситуації з красунею-білявкою я більшим йолопом виглядав, аніж ти. Що, зрештою, за дитсадок: «пробачив — не пробачив»? Невже ти не порозумнішав? Хочеш мого пробачення? Будеш його на хліб мазати?!
Стоїть. Важко дихає. Але морда у мене поки що ціла. Тож можу продовжувати.
— Чи й справді думаєш, що цього разу вдасться відсидітися у нірці?! Кого ти купиш словами: «нічого не знаю, виконую доручення — отримую платню, іншим не цікавлюся»? Те, що доручення незаконні, — начхати, а те, що деякі трохи дивні, — не насторожувало ніколи?! Навіть якщо твої виправдання чистісінька правда, все одно не повірять. Будуть думати, що в тебе туз у рукаві. Я ж тобі не туза, а колоду краплену приволік.
— Та ну? Ох, добродійко знайшовся! Спасибі за подаруночок, — чорна кучерява голова Арсена ледь схиляється у глузливому поклоні. Але слухає він уважно. Навіть уважніше, ніж я розраховував. — Тільки мені твоя колода краплена, Олеже, до одного місця. Бо я не шулер.
— Та невже? — щиро дивуюся, устаючи поволі. — Але, знаєш, навіть, типу найчистіші, в цьому місті не виживуть, якщо ніц не робити. Бо найчистіших тут і немає. Вони вже давно на небі. Ходімо, Василю, — не спускаючи ока з Арсена, звертаюсь до Василя. Той, здається, розуміє весь плин ситуації, бо ані шелесне. — Авжеж, Арсене, очевидно, що таку дрібноту, як ми з Василем, залишать на закуску. Відомого ж детектива з «фіг зна чого» таки закопають першим. Ну, якщо пощастить, то, може, другим.
Арсен продовжує мовчати, а мене поперло і я вже не стримуюся:
— Ох, як воно напевне неприємно знати, Арсене, що помреш від руки добре вимуштруваного маленького покидька, навченого вбивати. А найогидніше знати про це заздалегідь. Ага, вислів: «Попереджений — значить озброєний» тут не канає. І будеш довго і нудно ходити та косувати підозріло в різні боки — то на дівча з бантом, то на пацана з дерев’яним автоматиком в крихітних руцях. Раптом гвинтик на машині відкрутять? Пакетик підкладуть з ду-уже цікавою сумішшю. Сірничком черкнуть у потрібну мить… Ти ж знаєш, щоб убивати не конче бути сильнішим. Тут одного бажання достатньо та розумних інструкцій. І не станеш тут стріляти на випередження. Бо коли невинного малого вб’єш, то не до в’язниці, до божевільні запроторять. І це ще пощастить, бо ж на місці можуть злінчувати перехожі, поки міліція доїде.
Арсен нервово сіпається, повертається за стіл, опускає голову над текою:
— Ти хоч сам у цю маячню віриш, Олеже? Придумав казочку про солом’яного бичка, — голос Арсена аж байдужий, пальці не тремтять, але гальмувати емоції він уже не може, а тому починає активно гортати аркуші паперу. Бо зацікавила його ця справа, та й дещо вже про це знає. Авжеж, гроші — грошима, а в мене є підозра, що агентство своє він створював не так для прибутку, як для збору інформації. Бувають люди, що їм треба знати усе й про всіх. Арсен — саме такий.
Тож веду далі, знаючи, що якщо не влучу в ціль, то точно і в молоко не попаду:
— Та невже казочку? Хе! Ілько, до речі, також би не повірив. І маєш — тепер прикутий до ліжка назавжди. І попередній власник оцих-от документів, в які ти дивишся, спершу теж не дуже вірив. А зараз мертвий. По-дурному вмер. І зовсім не тому, що його до смерті налякали надто старанні конкуренти Мстислава… Сусідка сказала, у двері помешкання Дмитра надвечір постукав хлопчина, а наш невдаха тоді вдома один-однісінький був… Дружина буквально на пару хвилин у крамницю за хлібом вийшла. Чоловік ледве підвівся з ліжка, відчинив, бо ж на Мстиславові гроші чекав. А тут таке — миршаве дитя на порозі стоїть. Спересердя нагримав на малого, хотів дверима перед носом хряснути… А хлопча ввічливе таке. То спостереження сусідки. Бабці під дев’яносто. Чим в такому віці можна займатися? Правильно, стежити за сусідами. Так от, дитя стало чемно вибачатися, казати, що адресу переплутало. І на прощання пригостило чоловіка цукеркою, наче компенсацію за те, що потурбувало. Отак вибачилося і гайнуло собі куди подалі. Хотів чолов’яга виторгувати за компромат гроші й купити кілька років життя. Не встиг. З’їв цукерочку і того ж вечора дуба врізав… Сусідка не полінувалася, фантик підібрала. Він в одному з файлів. Думаю, якщо провести експертизу, то… Про інші жертви можеш прочитати в інших паперах. І не поспішай. Копій я наробив достатньо, для тебе однієї не шкода.
