Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗

Дара Корній, Тала Владмирова

Зозулята зими

Діти на снігу

Картина зимового міста у романі Дари Корній і Тали Владмирової нагадує графіті — яскраві грубуваті мазки фантазії на понурім облупленім фасаді будівлі, що ніколи не стане пам’яткою архітектури. Олів’є та шампанське передноворічної пори, кривобокі ялинки, що осипають квартири хвоєю, феєрверки, телевізор, есемески цілу ніч — так годиться святкувати, щоб у перший день Нового року ходити з важкою головою й налитими кров’ю очима, — це і є та стіна, на якій проступають химери потойбічного світу. Очікуваного дива у цьому місті не буде. Це — очевидно. Усе, що я відчувала при прочитанні роману, можна окреслити кількома словами: вампіри, відьми та потерчата не такі страшні як реальність, яка тут напрочуд впізнавана, й настільки звична, що більшість із нас покірно сприймає її як абсолютне зло. А що вдієш проти абсолютного зла? Навіть не намагайся пручатись. Ще Монтень говорив, що правда завжди одна, а брехня має безліч форм. Не треба нас у цьому навіть переконувати, ми з цим живемо вже давно. Я пригадую повість ізраїльського фантаста Песаха Амнуеля «День перший, день останній», у якому світ потрохи очищується через те, що грішники отримують «по ділах своїх»: вони просто зникають на очах інших. Спершу ті, що згрішили більше, потім решта. Бог має список. Він, нарешті, починає виконувати свою роботу. А в романі «Зозулята зими» подібний список складає людина, яка прагне помсти, бо милосердя і прощення їй не властиві. Що ж, буває й таке диво: коли всім байдуже, комусь одному раптом стає не все одно, і в нього в руках випадково опинились ресурси для здійснення помсти. Але не поспішайте аплодувати герою-меснику. Очищуючи місто від убивць, ледарів, повій, ця людина (не будемо розкривати інтригу) здійснює акт помсти руками скривджених дітей-сиріт, якими маніпулюють духи-потерчата, відомі нам здебільшого з драми «Лісова пісня» Лесі Українки. Не всі дітки після смерті стають ангелами. Не тому, що вони встигли нагрішити, декому просто доведеться чекати, поки не буде покарано тих, хто їх скривдив. Моторошна реальність. Десь зачаїлась істота, яка смикає маріонеток помсти за мотузочки, і, врешті, коли її виявлять, припиняться убивства великих світу сього, еліти, як вони самі себе називають, всесильної касти людей, для яких не існує законів. Таке може трапитися лише в країні, де справедливість не для всіх. Ні Стівен Кінг, ні Дін Кунц не напишуть чогось подібного про рідну Америку. У них і не буде такого фіналу. Ну вбили, ну перестали вбивати, нам до цього нема справи. Ось що дійсно страшно. Чи подивишся в дзеркало, чи визирнеш у вікно — все саме так. Людина людині і не друг, і не ворог, людина людині — ніхто. Творча інтуїція авторок помножена на материнський інстинкт мала б принести успіх цій непростій книзі, яка, попри містичні барви, є цікавим документом нашої доби, бо називає речі їхніми іменами, а не заколисує читача романтичними ілюзіями. У такому багатоголоссі, бо структура роману складається з монологів окремих дійових осіб, пов’язаних дуже складними стосунками, можна надибати, вельми цікаві судження аж ніяк не в чорно-білій гамі. Саме ці люди (і не зовсім люди) надають зимі барв, яскравих і теплих. І їм байдуже, чи хтось оцінить ці зусилля. Головне, нам усім разом дочекатись весни.

Галина Пагутяк

Частина перша

Місток між старим і новим роком

Олег

А нехай його!

Оце халепа. І звинуватити нема кого, ну, хіба що себе. Скільки разів чув про раціональний розподіл праці й не заперечував ніколи цієї тези. Знав же, що не варто чекати від охоронця вміння рахувати — з цим ласкаво просимо до бухгалтера. А якщо не до бухгалтера, то мусиш перевірити усе сам. А я чомусь вирішив, що наш охоронець Василь пороху хоч і не винайде, зате до одинадцяти полічити второпає. Помилився, завдання виявилося надто складним: пальців на руках лишень десять. І що отримуємо в результаті?!

А ось що. Довкола під прицілами телекамер гасає одинадцятеро малюків: і дошкільнят, і молодших школярів. А яскравих пакунків із подарунками у нас — десять.

Ех, Васю-Васю! Як то кажуть, «підвів мене під монастир». Бо наш коханий шеф, коли зараз йому не пощастить побавитися з маленятами у справжнього Санта Клауса, спустить за це шкіру з довіреного помічника, тобто з мене. І якщо я матиму хоч трохи часу перед звільненням, то вже дуже постараюся попсувати кров Василю. Хоч би за його сьогоднішню бадьору скоромовку: «Журналюжки камери-мікрофони приготували. Батьки усіх десятьох малявок причепурили, тобто прилизали-причесали, і типу наказали — бути ґречними, бо… Ну, хай начуваються… А, ще! Машину, ту, що в подарунок, пригнали і перевірили. Усе буде хокей!».

От тобі й хокей.

Чорт! Є в мене дурна звичка прокручувати отак у голові найгірший із можливих сценаріїв, хай навіть проблемка ледь замайорить на обрії. Ніби на відкуп вертихвістці-долі. Але по тому, ніби на противагу народжується й сценарій, як вирішити саму проблему. Це ж і зараз таке-от швидесенько зметикувалося.

Дмитро, новий водій шефа, вже гайнув до найближчого кіоску з іграшками. Хлопчисько, звісно, куди йому до досвідченого попередника Михайловича, але цяцьку якусь купити, думаю, зможе. Якщо Дмитро не схибить, то ніхто з малюків не залишиться ображеним, принаймні, не під час зйомки новинного сюжету, проплаченого до останньої секунди.

Звично влаштовуюсь так, аби мати змогу реально оцінювати «експозицію» і не потрапляти зайве на очі операторів. Нічогенька така собі історія. Мелодраматична. Голова дуже-дуже поважної в місті фірми перед Новим роком дарує багатодітній родині мікроавтобус. Щасливі посмішки на фоні дорогого, у прямому сенсі слова, подарунку. Добре, що сніг із неба не сипле, — техніці працювати буде легше.

Знімаємо.

Саме зараз матуся родини зі сльозами вдячності розповідає, як їм потрібна та автівка, як вона зверталася з проханням до міськадміністрації та в інші державні інстанції, але все даремно. Її не хотіли слухати, відкараскувалися наче від божевільної. Та, слава Богу, цей світ не без добрих людей… І так далі, і тому подібне.

Оператори з двох конкуруючих місцевих телеканалів, на диво злагоджено, беруть крупний план. А що, хіба не правда? Глядачів таке пробирає до самого нутра: симпатична й сором’язлива жіночка середніх років щиро говорить про важкі виверти долі-недолі. Вона належить до тих, що викликають беззастережну довіру, тобто така, як більшість наших незаможних жінок: занедбана зовнішність, сумні згаслі очі, кутики вуст завжди опущені, зморшки на чолі. От якби вона мала хоч трохи часу на себе, то вже, напевне, виглядала б хай і не красунею, але досить привабливою. Поруч — мовчазний високий чолов’яга. Татко. Глава сімейства себто. Кожне промовлене дружиною слово підтверджує активним киванням. Мати тримає за руки наймолодших — худеньку білявку, що тільки-но, либонь, навчилася ходити, та вертлявого дворічного хлопчину (викапаний циганчук). Добре, що ця дивна сімейна парочка хоч чорношкірого малюка не всиновила. Далеко не всім партнерам шефа сподобалася б аж така відверта демонстрація політкоректності. Хоча, якщо поміркувати, бажання звичайних, на перший погляд, людей усиновити-вдочерити сімох чужих дітлахів до своїх трьох власних, нормальним не назвеш. Сімох! Саме так! І зараз думають ще про восьме. Ох, коли і хто наплутав із документами?! Звідки взялося оте одинадцяте? Бо ж не вчора вони собі ще одненького звідкілясь притягли?!

Ух ти! На «знімальному майданчику» — безлад! Мале циганча вхитряється-таки висмикнути руку з маминої долоні й присмоктатися до операторів, радше, до їхньої техніки. Звісно, хіба малому доводилося раніше бачити такі цяцьки? Цікаво ж! Але дівча (приблизно семи років) перехоплює бешкетника, міцно бере за руку, щось шепоче на вушко, аби той не плутався під ногами. Молодець, дівчинко, варто буде тобі підсунути, коли вручатимуть, найсимпатичніший подарунок. Дітлахи широко посміхаються і зовсім не ніяковіють перед камерами. Певна річ, не вперше спілкуються із журналістами та благодійниками. Цікаво, що з них виросте при такому «вихованні»? Хоча…