Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
— Краще б ти, Олеже, це спалив відразу, щойно воно тобі до рук потрапило. Бо то зовсім не лотерейний квиток… — тут Арсен щирий. Криво посміхається, навіть співчутливо.
Хоч Арсен знає наперед, що відповім:
— А що зміниться, друже-брате по нещастю? Так хоч знаю, звідки ноги ростуть. І є крихітна надія: я жодну дитину на той світ не спровадив. Навіть випадково. А дітовбивць, схоже, вбивають першими.
Арсен скептично хмикає, мить вагається чи говорити мені те, що я й сам знаю, однак не готовий у цьому собі зізнатися:
— А знаєш, Олеже, не треба бути таким упевненим, що ти — не душогуб. Занапастити дитячу душу можна й випадково, не знаючи про це. А потім довго обурюватися, що й тебе чомусь включили до чорного списку. Ніхто з нас від цього не застрахований — ні ти, ні я, ні навіть Василь. Душу має й найбрудніше стерво. І якщо чогось не помічаєш, це не означає, що його не існує…
Філософ, блін.
Ой, не дурень Арсен, далеко не дурень. Добре, що Василь дивиться на такі речі прагматично. Те, що він мені симпатичний, зрозумів недавно. Приємно, коли поруч є людина, що й наприкінці світу зберігатиме тверезий розум і віритиме, що логіка завжди залишається незмінною, тобто залізною. От і зараз він втручається в розмову з практичним питанням:
— Агов, хлопці, кого ви тут зараз ділите? Бо якщо знову через бабу зчепитеся, замість того, щоб спини один одному прикривати, то…
Не договорив. Я перебиваю його різко:
— Ще чого! Зараз залишається тільки з дівками валандатися! — І цілком щиро кажу це. На мить виринає спомин про ту саму «дівку». Тобто Нінель. Та вдруге я через неї кров не литиму, там і попередніх неприємностей — із головою. І добре, що Руслана вшилася з міста. Хоча вона зовсім не скидається на грудасту білявку, улюблений типаж Арсена, зрештою, як і я на благородного лицаря. Але теж — типу «дівка»!
Арсен цілком мирно відгукується:
— Я, в принципі, також не Казанова, якось без чужих дівок переб’юся. — Але не втримується, аби не залишити останнє слово за собою. — Думаєш, Олеже, що я з тобою зараз розмовляю, бо тремчу зі страху чи раптом вас пожалів? Не в цьому річ! Вважай, усім нам пощастило: мав нещодавно цікаву зустріч, а вона цієї справи стосується безпосередньо. Тож переконався, що не такий чорт страшний… Хоча, зізнаюся, таки на пішака наткнувся, але не простого. З тих, котрі у ферзі виходять, змінюючи при цьому всю гру. А шахи мене зажди вабили, Олеже. Тому, вважай, що я — у грі.
— А нормальною мовою? — від цієї пафосної дурні стає аж млосно і десь усередині зароджується гидкий зміїний клубок. Як тоді, коли підлітком точно знав ще до приходу батька з роботи: сьогодні скандалу між предками не уникнути.
— Нормальною? Є правила, Олеже, яких варто дотримуватися, коли зазираєш за край. Я порушую їх лише у дрібницях, і то несолодко доводиться. Зараз у цьому благословенному місті дехто не просто балансує на грані, а опинився за межею. І, найгірше, що робить це з насолодою. А інколи з’являються такі гравці, що ні в зуб ногою ні в правилах, ні навіть у тому, що гра розпочалася. Тут уже або замовляти собі похорон — наперед, за вищим розрядом, або кидатися у вир подій — часом може винести.
Мене аж трусити починає від його словесних заморочок. Теж мені шаховий геній. Василь теж не витримує:
— Слухайте, Арсене, а ще нормальнішою мовою, га?
Зиркаю на Василя із повагою. Я за звичкою почав дошукуватися сенсу в почутому, а він там, схоже, й не ночував.
Арсен морщить лоба, але відповідає зовсім не злостиво:
— Ну, коли вже зовсім просто, то заткніться обидва, поки я прогляну, що накопали. Тоді вирішимо, як і що робити. Разом. Варто було б послати вас подалі, а самому бігцем на вокзал та втікати в інше місто. А бігати перед смертю, знаючи, що все одно спіймають, шкідливо… для потойбічного життя. До того ж ми з вами в одному списку, а тому…
Обриває свій спіч. Бо нема потреби продовжувати. Цікаво, думки збігаються лише в дурнів? Не можу відірвати погляду від його лівиці. Здавалося б, студентом у секцію боксу ходив, і сам бив не раз, і мене лупцювали. А тут увесь час у голові спливає спогад, як Арсен сьорбає носом після нашої бійки. Зламаним інакше не продихнеш. Я виглядаю не набагато краще. Нічия, хай йому. Втирається лівицею. На пальцях, на самому персні моя кров, густо взялася, а зверху — і його. Мене чомусь млоїть. Чорт, невже струс мозку через оту стерву отримав?! І голос суперника-противника та не ворога… Надто спокійний, немов ми щойно тут сцену із бойовика не розігрували:
— Ти колись приповзеш до мене на колінах, будеш прохати про допомогу, тоді побачимо — чия взяла…
Ну, не на колінах, але формально його взяла. Хоч треба належне віддати: схоже, сам Арсен про це не пам’ятає. Я вже точно нагадувати не буду…
— От що, хлопці, ви коли востаннє спали? — раптом цілком по-людськи цікавиться він. — Рятувати світ на невиспану голову — ще те задоволення.
До чого тут «світ»? Власну шкуру рятувати будемо, ну, й ще можливо когось із смертних. Тобто тих, хто під руку випадково трапиться…
Не озвучую розумну думку: в очі ніби піском сипонуло при згадці про сон. Таки його правда. Як у казці — «Що на світі наймиліше?».
— Добу не спали, — чітко інформує Василь. — Але якщо треба, то готові і…
— Треба, аби виспалися, а то користі від вас сонних ніякої, — перебиває Арсен. — У кімнаті відпочинку перекантуєтесь. Єдине прохання — не верещати уві сні, коли випадково кошмари снитимуться, бо ще клієнти вирішать, що ми тортури влаштовуємо за два кроки від приймальні. А це вже й несолідно якось.
— Кошмарів не буде: ніколи снів не бачив, — нащось починаю виправдовуватися.
— Та невже? Тоді таке вдале спання варто на пігулки висушувати і в аптеках продавати, — але під насмішкою в словах Арсена промайнула заздрість: — Слухай, Олеже, невже й справді у жодну чортівню не віриш? Чому так? У те, що будь-хто здатен убити, ледь не від пелюшок і до могили, — віриш, а у щось потойбічне — ні?!
Стенаю плечима: ну, можу сказати, що радше потойбіччя до цієї хвилини у мене не вірило… З біса дотепно. А от щодо того чи є серед живих такі, що не змогли б убити? Поки знаю лишень двох — фізично нездатних вбивати, ладних спробувати допомогти будь-кому … Одна, моя сестра Єва, яку не зміг вберегти. А інша… Ту іншу ледь не силою виштовхав із нашого чортового міста: вибач, мала, я — не герой-захисник, усе, що зміг, це просто вивести з-під удару. Може, пощастить, Руслано, і тобі все ж трапиться лицар, готовий захищати і берегти.
— Знаєш, Арсене, у що я вірю? Що у місті з’явилися люди, які руками малих людей, тобто дітей, роблять паскудні речі. Створили розплідник з малих, які нікому не потрібні, безбатченків чи безхатченків, навчили їх убивати. Прикрилися благими намірами і чинять розправу. Не мені тобі казати, що найпаскудніші речі здебільшого прикриваються благими намірами. У таких випадках легко звар’ювати, вважаючи себе майже богом.
Роблю паузу. Бо, зрештою, хіба Арсену такі розмисли потрібні? Він — не дурень!
— Арсене, що ти там говорив про пішака — майбутнього ферзя? Не познайомиш?
— Я й сам ще не встиг імені спитати, — не дуже охоче відповідає Арсен. Відразу видно — дурить. Але то вже його справа, зрештою, не так це і важливо — хто твій інформатор, схоже, він на нашому боці.
Арсен додає вже майже миролюбно:
— Ой, Олеже, не переймайся дрібницями. Спіть, хлопці, у вас — три години на відпочинок… І ще, той, повимикайте мобілки, бо то така зараза, що виспатися вам точно не дасть…
Киваємо ствердно головами. Повимикаємо, тут він має слушність.
Кімната для відпочинку.
— За три години можна встигнути будь-кого зрадити, — це Василь бубонить під ніс, але досить тихо. Ніби, коли тут є жучки, їм не байдуже — крик чи шепотіння фіксувати. Я ж не стримуюся і говорю вголос:
— Зрадити можна й за три хвилини, Василю. А він, тобто Арсен, — хоч покидьок, але чесний покидьок. Зрештою, виспатися нам таки треба.
