Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Русланка невдоволено вовтузиться на просілій канапі. Але заперечувати останню тезу не береться. Бо бажати собі такої долі, ще й після моєї розповіді, — то ж який «розум» треба мати? А я ніколи не розповім їй всієї правди про себе, і про бабу Марту, і про справжню причину того, чого мене враз відьомська доля перестала вабити. Навіщо чужим знати те, де у тебе в житті стався надрив…
Ох, оте дивне вміння маніпуляції людьми, яке я мала в собі від народження і, здавалося, що нікуди воно не дінеться, і почувалася сильною… Та не можна давати таку силу в руки кволому розуму. Бо первісна людина, яка тримає в руках гранату, не обов’язково нашкодить комусь, може, спершу собі…
Отож про шкоду собі…
У дев’ятому класі мене раптом батьки вирішили зіпхнути на бабу Марту. Батько часто їздив у відрядження, мати також надибала нову, типу, прибутковішу роботу і гарувала там щоденно по дванадцять годин на добу. Тож було вирішено, щоб дитя часом не дуже від рук відбилося, оскільки в дівчинки перехідний вік і все таке, передати її під опіку бабі Марті. Мама не дуже цього хотіла, однак погодилася.
Нове місто. Нові друзі. О, звісно, те саме місто, посеред якого я зараз сиджу і згадую-згадую, нервово сіпаючись всередині. Місто-монстр, тому що…
Але краще все за порядком.
Іноземні мови мені завжди давалися доволі легко, бо дуже подобалося вивчати ті спочатку незрозумілі слова-речення-тексти, знаходячи в мудрих сплетіннях доволі плавкий логічний сенс. І тільки-но він ставав зрозумілим — то відразу і мова робилася доступною. Якось до цього не було справи вчителям у моїй старій школі. Зате у новій… О, так! Вчителька англійської мови Георгіна Іпатіївна не могла натішитися такою ученицею. Навіть моїх батьків кликала до школи, щоб похвалити мене перед ними. А ті не мали часу, перекладалося все на відстані та одвічну зайнятість. Тож, врешті, все обмежилося телефонною розмовою з бабою Мартою. Вона також навідріз відмовилася до школи йти. Бо недобра слава за нею ходила назирці і в цьому місті. Від похвали Георгіни я в очах предків аніскілечки не виросла. Мама резонно приписувала мої так звані успіхи відьмацтву, батько черговий раз отримував привід посперечатися з матір’ю.
Георгіну Іпатіївну, позаочі, учні називали Жоржинкою. Це було і зворушливо і ніжно водночас. Жоржинка, попеляста блондинка невизначеного віку, інколи мені здавалася майже моєю ровесницею, інколи навпаки — ще старшою за бабу Марту. То її очі робили такою. Одне — чорне, інше — темно-сіре, аж металеве. Була неодруженою і самотньою, й, очевидно тому, просто шалено залюбленою в роботу, тобто у свій предмет, а отже і в мене, у свою найліпшу ученицю. Звісно, без мого природного відьмацького шарму тут не обійшлося. Мамця, зрештою, не дуже помилялася. Однак це дозволило мені, напевне, чи не єдиній зі всіх не тільки учнів, а й учителів, бути допущеною до помешкання Георгіни. Учні позаочі називали її красиву хатинку в стилі ампір, яка стояла на околиці міста, наче горда троянда серед бур’яну, «Обитель зла». Зловісні історії переповідали про цей будинок, говорили, що він кишить привидами, а мені навіть лестило, що я єдина маю право туди заходити.
Не тільки ззовні, а й усередині хатинка здавалася чарівною: вся заповнена антикваріатом. Срібний посуд, кришталеві люстри, старі картини в багатих позолочених рамах, гаптовані скатертини, серветки, покривала ручної роботи, перські килими і на стінах, і під ногами. Наче то не будинок простого вчителя, а палац якоїсь принцеси чи в крайньому разі графині. Ми пили справжній англійський чай, ага, любов до доброго чаю мені прищепила саме Георгіна Іпатіївна. Як і вміння запарювати його, й жодні там китайці чи венесуельці в тому мистецтві з нею не зрівняються. Тут важить усе — твій настрій, бажання, вода, яка має скропити чайний лист (вода обов’язково місячна, тридобової витримки), температура води (борони Боже залити окропом — ви вбиваєте смак) і, врешті, навіть помішування в певному ритмі завжди проти годинникової стрілки. То була справжня магія. А коли Георгіна Іпатіївна шепотіла в такт ударянню дерев’яної, і тільки тисової, ложечки об боки заварника, я, мала відьмачка, яка ще й не таке бачила, коли інколи підглядала за бабою Мартою, аж трепетала від захвату.
У місті подейкували, що батько Георгіни знався на чорній магії і що всі предмети в її оселі замовлені. Жодному місцевому злодюжці навіть на думку не спадало залізти в будинок, хоча це зробити наче й доволі легко. Невисока загорожа з живоплоту, акуратно завжди підстриженого, старі яблуні та груші перед нею, простий засув на дерев’яній хвіртці, звичайнісінькі замки на дверях, відсутність ґрат на вікнах — тим паче не робили будинок легкою здобиччю. До сходів будинку від хвіртки вела доріжка, викладена чорним каменем. Перед самими східцями на камені вигравірувано напис: «Anguis in herba». На моє німе запитання, Георгіна відповіла спокійно: «Латина. В перекладі дослівно — гадюка в траві. Значення — прихована небезпека. Попередження для всіх, хто входить у цей дім з лихими намірами. Хочеш, Тетянко, я навчу тебе латини?» Я хотіла, дуже хотіла, Але…
Сталися події, які назавжди відбили у мене бажання бувати в цьому домі та й вивчати мови також. Так, ворожості я тут не відчувала, скоріше навпаки. Дім приймав мене наче свою. Він був живим, інколи мені здавалося, що я чую як він дихає, зітхає, сміється від жартів його господині, плаче, коли вона сідає за старе фортепіано і починає на ньому грати старі забуті увертюри… Я знаю, що були спроби недалеких заїжджих людей залізти в цей дивний будинок заради наживи, але… Будинок по-своєму розправлявся з недоброзичливцями, замикаючи їм уста. Щоб провчити, не конче вбивати. Є речі набагато страшніші від смерті. А психлікарня з іншого боку міста час від часу поповнювалася в минулому злодіями, а тепер німими пацієнтами, зовсім не буйними, навпаки сумирними, наче їх душа і тіло перебували осібно одне від іншого. Якою близькою була я до істини, коли так думала, розумію лише тепер. А тоді я шалено любила свою вчительку, її чарівний будиночок, цінувала нашу дружбу. Бо мама мене ніколи не розуміла, навіть не старалася почути, батько вважав нікчемою, а всі друзі тільки витвором відьмацької уяви.
Зазвичай, ми пили чай та розмовляли з Георгіною на кухні чи в її ошатній вітальні. Вона інколи згадувала свою сестру, яка хоч і жила в одному з нею місті, та все ж була настільки зайнята своєю родиною, що ніколи й не провідувала батьківську хату. Та мені здавалося, що причина тут геть інша. Бо в хаті крім фотографій Георгіни та її батька (похмурий високий бородань похилого віку, пригортає за плечі тендітну, ще молоду жіночку), інших я не примітила. Я згадала свою родину. Мені також не дуже хотілося б, щоби хтось у мене про них розпитував. Тож і я цього не робила, трохи розуміла свою вчительку. Лишень одного разу Георгіна прохопилася і, чомусь виправдовуючись, сказала, що її батько насправді не був чорнокнижником чи потворним чорним магом, яким його вважали в місті, а працював звичайним перекладачем. І помер від звичайної болячки — хворе серце чоловіка одного разу просто відмовилося працювати.
В оселі Георгіни завжди було затишно та чисто. Мені якось і на думку не спадало розпитувати її, хто прибирає будинок, стриже газони, доглядає за клумбами… Зараз я розумію, що й знати цього не хочу, навіть тепер. Добре, що тоді не спитала. Ані в спальні, ані в кабінеті, ані в інших кімнатах я не була і не прагла заходити — мені вистачало і того, що мала перед очима.
Одного разу ми пили чай у вітальні, а на фортепіано, поруч з нотами, я побачила книгу з дивною назвою «Некромантія». Книга наче сама потяглася до мене, а не я до неї. Таке то було дивне почуття. Я відкрила її. Вона була англійською мовою, може, не зовсім тою, яку вчила я, бо пожовтілі від часу сторінки книги видавали її поважний вік. На перших сторінках, листаючи, я натрапила і на дату, зроблену від руки українською — січень, 1689 р. «Можеш, Тетянко, взяти додому, почитати. Тобі сподобається», — наче і щиро запропонувала мені Георгіна, та тембр голосу, яким вона це казала, видавався дивним — наче втомленим і трохи збентеженим. Але мені настільки хотілося погортати дивну книгу, що я не звернула на це ніякої уваги. А потім…
