Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Проте я з’являюся досить швидко. З пістрявою шматиною у руках: серед необхідних речей якимсь дивом опинилася моя улюблена домашня сорочка. Хоч до цього Тетяна сто разів повторювала, що дбайливий господар це й на опудало не начепить. Трохи знічено посміхаюся. Це що, такий новорічний дарунок?
Подякувати не встигаю. Тетяна саме переставляє нечисленні чашки в моєму господарстві за якоюсь відомою лише їй системою і водночас повідомляє, помічаючи мій прихід:
— Роман, до речі, хотів тебе відлупцювати за втечу, але я не дозволила. Ти ж тільки те й робиш, що встряєш у всілякі халепи.
— Дякую, — на автоматі реагую на давно очікувану репліку. Не те, щоб я розчулена. Кому, як не братику знати, що оте «відлупцювати» — то не зовсім безпечне заняття. Здачу б отримав гарантовано. Цікаво, з якого це дива Тетяна вирішила втрутитися в наші родинні стосунки? На радощах, що я, врешті, виїхала з братової квартири?
— Він хоч вартує того? — наче грім серед ясного неба чергова порція несподіваного. Мабуть, баран, що розглядає нові ворота, у порівнянні зі мною видався б зараз символом глибокодумності. — Хлопець, задля якого ти перебралася до цього чортового міста, вартий таких зусиль? — чітко відділяючи кожне слово, немов перед нею мала й не дуже тямуча дитина, повторює Тетяна.
— Ні. Не вартує, — випалюю, не замислюючись. Це — правда. Чиста правда. І плювати, що Тетяна не вірить. По очах видно: холодний блиск у погляді. Думає, що то я так по-підлітковому кривляюся. До речі… — Тань, а чого ти так зневажливо про це місто? Не гірше за наше, навіть за розмірами трохи більше. І взагалі, твоя рідна бабуся і тато твій, відповідно, звідси родом.
Ух ти, не думала я, що отак, до прозорості, люди можуть бліднути не лише у фільмах…
— Жорстоко, мала, — відповідає з притиском.
Ні, я таки продовжуватиму навзаєм звертатися до неї «Тетяся». І ніц вона мені не зробить. Її чари лише на хлопців діють і, сяк-так, на суперниць. Ділити ж нам поки нема кого. Хіба що мого брата. А сенс?
Тетяна якось на очах стає надто серйозною і дивиться прискіпливо у вічі. Не відводжу погляд вбік. Звичка.
— Так-так! А стара ж запевняла, що з тебе люди будуть. Невже не помилилася і я недарма тобі заздрила? Ти ж її зовсім не боялася, так?
Тетяся? Мені?! Заздрила?!! Красуня й розумниця! Інколи варто у новорічну ніч утекти від знайомої компанії, застрягти посеред морозного степу, познайомитися з… Утім, чи мало тих, з ким я познайомилася за останні дні? Так-от, чи й справді варто пережити усе це, аби дізнатися про себе дрібку правди?
Не знаю, бо й часу на роздуми катма: Тетяну понесло.
— Еге ж! Бабуся-відьма — то ж круто! Є чому заздрити, чи не так?! Чи скажеш, мала, що, може, не заздрила мені в дитинстві?!
В її прозоро-блакитних очах — виклик навпіл із люттю. Вона зараз схожа на дику кішку: дай привід — учепиться кігтями і тоді тобі капець. І плювати їй у цю хвилину, що образ стильної бізнес-леді тріщить по швах. Ну, хочеться людині за будь-яку ціну сварку влаштувати. Буває. Я — теж не янгол. А мо’, дійсно, це місто так на неї впливає? Он і біль в очах — не підробка. Біль справжній! Отой, що накопичується на денці душі роками і лише інколи проглядає крізь зіниці…
Надто добре я знаю, що то таке. Тож втримуюся від реплік. Мовчки повертаюся в кімнату до напіврозібраної сумки. Такі, як Таня, співчуття не потребують. Ба, більше — воно їх ображає.
…Я, здається, вже казала, що не люблю цукерок. Навіть у дитинстві не любила. Тож усі оті інструкції: «не можна брати солодощі у незнайомців», — ніколи не видавалися обтяжливими. Тим більше, що Марта Никифорівна зовсім не незнайомка. Бо Танька із сусіднього будинку — її онука. Танька, це та сама, що полюбляє довгими літніми вечорами розповідати нам страшні історії. Ні, не про чорну руку та іншу дурню. А справді страшні. Аж волосся тоді на голові зачинало ворушитися і по п’ятах бігали великі мурахи. Мо’, в кого щось інше і деінде в іншому місці, але в мене здебільшого виникала саме така реакція на всі її неправдиві історії.
Та мова зараз не про Тетяну, а про її бабу Марту. Бо Мартою Никифорівною її майже ніхто не кликав. Інколи, дуже-дуже рідко, вона підкликала когось з нас, тобто із дворової малечі, до себе, задавала ніби знічев’я кілька питань: чи вже одужала мама, чи ще сумує старша сестра, що зо два місяці тому посварилася зі своїм парубком? Потім давала цукерку — дешевий льодяник у пістрявій обгортці. Тут інструкція дорослих була однозначна: брати відразу, аби не розгнівалася, потім щиро дякувати, і — Боже збав, їсти оті відьмині частування! Коли з’їси, то стопудово отруїшся, а коли й виживеш, лихо не менше, бо вдома ременем усю шкіру спустять. «Не інакше, на радощах, що все обійшлося», — подумки заспокоювала я приятелів-підлітків.
Баба Марта неначе й не помічала, що я росту і стаю вже трохи завеликою для такого надто дитячого частування і до того її лагідного звертаннячка «Русланонько». Зрештою, дякую, що не називала «малою». Втім, мені подобалося, як стишувався двір щомісяця на кілька днів, коли «відьма» приїздила на гостини до сина. Ні тобі п’яних бійок старших хлопців, ні голосних сімейних чвар. Навіть Тетяна тоді сумирнішала. А от мій братик Ромасик — навпаки. Він не приховував радості й ще активніше, ніж зазвичай, починав крутитися поблизу «відьминої онуки». Може, зробить ласку — дозволить запросити себе на дискотеку чи до парку? Так! Мій брат — упертюх, і це — сімейне.
Чи дорослі справді думали, що малі не помічають, як вони інколи звертаються до «відьми» за допомогою? Ну, так, знаю, що підглядати негарно. І не стверджую протилежного. Але… Важливо інше: баба Марта не відмовляла нікому в допомозі, ну, майже не відмовляла. А тоді, коли я, зараз сама собі пояснити не можу оте потьмарення розуму, здуру вирішила, що гостро наточений ніж над власним зап’ястком — найпростіший вихід з… З чого? А хіба немає з чого — щодня, щогодини. В шістнадцять чомусь всі проблеми вважаються глобальними. До того ж приблукані голоси надто вже напосідалися на юну голову. А поради не було в кого спитати. Звернутися до психіатра? Не допоможе. Бо я й досі з чужими голосами у власній голові не навчилася співіснувати. Хіба що звиклася. О, тоді мені думалося, що чиню і сміливо, і розумно, і правильно, бо заразом розрубую свій гордіїв вузол, нехай він і неоднозначний, вузол із болю та відчаю. Покінчити життя самогубством, щоб почати його з чистого аркуша — круто? Та баба Марта вчасно нагодилася…
Ні, не стану зараз про це переповідати. Але коли рука зажила, на ній з’явився плетений зі шкіри широкий браслет — дарунок відьми: «Носи, дитино, більшого зробити не можу… бо ти не моєї крові. Бо й так, і так відповідати, що там та дрібка… Йди і не дякуй поки, зарано ще…». І що я, сопливий переляканий підліток, повинна була зрозуміти з мовленого? Вже згодом я всіляко намагалася уникати старої: мало радості у спілкуванні з тим, хто знає про найтупіший твій вчинок. А тепер вже й запізно дякувати. Тож ні до чого тут Тетянине «боялася»? І чому тут заздрити?
Але те, що зробила для мене ця стара, я не забула.
— Тетяно, той… Я тут випадково наче розшукала кладовище і могилу твоєї бабусі. Три дні по новому році… Поклала квіти навіть. І той, не букет пластиковий із магазину, і не паперові бздури. А лілеї живі. Та знаю я, що вони там миттю замерзнуть, але ж Марта Никифорівна так їх любила… Я сказала, що то від нас обох… Я дурепа, так?
— А що, це ти тільки щойно зрозуміла?! — Тетяна якось нервово сіпається та майже падає на мій диван, не переймаючись зараз, що дешеве червоне покривало «линяє» й нитки можуть прилипнути до її фірмових чорних джинсів. На мить стискає руками скроні. — Лілеї. Для баби Марти. Від мене теж? Відразу після Нового року? Збожеволіти можна. Ти ж не знала, що у неї день народження — першого січня чи знала?! І відшукала ж дрібку часу серед своїх дурнуватих халеп… Я-от гроші немаленькі плачу, аби на бабиній могилі лад був і квіти хоч інколи з’являлися, нехай і штучні. А сама так і не наважилася на цвинтар сходити жодного разу. Навіть тоді, коли…
