Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
їхня мандрівка накриється. А цього Сьома бажав найменше. — Так, Сьомо, ти маєш рацію. — За іронією долі українець поставився всерйоз до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше
котів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, але, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. — Я маю поговорити з ним. Мушу все вияснитй перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не
розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? — Хлопець зиркнув на приятеля. — Поїду до нього на квартиру і поговорю віч-на-віч.
Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони з Сатомі кохаються в ліжку, і якщо Левко... «А-а, чорт!»
— Просто зараз?
—Так. Чого відкладати? — Левко завернув до одного з виходів із Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».
Росіянин замотав головою і, не вигадавши нічого кращого, буркнув:
— Лео, не варто. — Чому не варто? — обернувся українець.
— Не варто, і все!
Левко прискіпливо подивився на товариша:
Сьомо, ти якийсь дивний.
—Я не дивний. Все нормально. Просто... е-е... нетреба йти до Ґрегма зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай ви завтра поговорите. —передчуття переросло в упевненість.
Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку і зиркнув на годинник,
— Чувак, зараз тільки пів на дев’яту. Яке пізно?
— Може, його немає вдома.
—Та ну. Сидить, певно, перед компом, а телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.
Грем може бути в барі чи...
—Я почекаю його. — Левко пришвидшив ходу. Семен відчув, що втрачає контроль. — Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і». — Побачивши, що Сьома йде за ним до метро, украї¬нець посміхнувся: — Тобі не обов’язково їхати зі мною, бити мордуя не збираюся.
«Це ти зараз так кажеш, — подумки зауважив росіянин. — А черім годину бажатимеш кокнути Ґрема, наче куклукскланівець».
—Я... — Сьома спробував вигадати яку-небудь правдоподібну при¬чину, щоб поїхати в центр міста, але в останню мить вирішив, що це ли¬ше насторожить Левка, і надумав діяти інакше. —Добре. Тобі видніше.
—Тоді бувай. — Українець змахнув рукою.
—Удачі, старий. — 3 кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.
Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запус¬тивши в тераріумну сухість торговельно-розважального центру трохи квітневої вогкості.
Переконавшися, що товариш віддалився, Семен вихопив мобілку і га рячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять... десять... двад¬цять секунд... півхвилини. Дзвінок припинився сам по собі — дівчина по відгукнулася. Хлопець почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу... абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Грема Келлі і подзвонив йому. Плас кий жіночий голос відповів так, які попереднього разу: абонент тимчасо¬во поза зоною досяжності. І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.
Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялися.
«Стопудово, гицаєзамерикосом», — заскрипів зубами росіянин, ро- зуміючи, що через п’ятдесят хвилин (саме стільки їхати в метро від «Шиє • та» до станції «Бергшамра», біля якої жив Ґрем) перуанська авантюри завершиться, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти любо¬щів Ґрема й Сатомі, просто він дуже хотів поїхати в Мадре-де-Діос і знав, що без Левка мандрівка не відбудеться. Крім того, він уже збрехав свої – му другові і не хотів,-щоб ця брехня виявилась марною.
Швидко перебираючи пальцями, Сьома подзвонив Яну. Чех відгук¬нувся миттєво.
—Привіт, професоре, — бадьоро випорснуло з динаміка.
—Ти знаєш, де Сатомі? — без розшаркувань почав Семен.
—Ні. — Янів голос зазвучав здивовано. — Чому ти подумав, що я...
—А Ґрем? — обірвав його росіянин. — Знаєш, де зараз амери канець?
Пауза.
— Ну-у, не знаю... — Чех відповів точно так само, як Сьома кілька хвилин тому.
Семен миттєво розкусив Фідлера.
— Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.
— Чувак, що за наїзди? Ти дзвониш мені в кінці дня і, не вітаючись, берешся закидати питаннями, наче я довідкове бюро чи ясновидець,
потім ображаєшся. Подзвони янкі і сам спитай у нього.
—Він не відповідає.
І .— Вибач, але я не його секретар, і — Ти більше спілкуєшся з Ґремом і мусиш знати, де він.
Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) і спокій¬но проказав:
—Я поняття не маю, де Ґрем і чим він зараз займається, г Сьома пішов ва-банк.
— Лео просто зараз їде до Ґрема виясняти стосунки. Знаючи без¬пардонність українця, я майже впевнений, що він увірветься до квар¬тири, не стукаючи. — Росіянин зробив паузу, даючи час чеху перева¬рити інформацію. — А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем? — О-о-о-от, блін, — протягнув чех. — Ну ви даєте... Коли він ви¬їхав?
—Перед тим як я тобі подзвонив, Лео поскакав на метро «Шиста». і — Значить, сорок... п’ятдесят хвилин.
—Десь так.
— Що я тобі скажу, Сьома... — Ян штучно кахикнув. — Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз вчасно, щоб потримати свічку в кульмінацій¬ний момент.
— То Сатомі таки в американця?! І — Ага.— Fucking hell… — лайнувся Сьома.
— Чому ти цим переймаєшся? — здивувався чех. і — Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, але не ризикнув, не зробив цього, і через те почуваюся трохи винним. Та головне — як¬що Лео довідається про цих голуб’ят, то оскаженіє, наговорить дурниць, Іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться, і — ніхто по іде в Перу. Отакі справи, Яне.
—Весело...
—1 тому ключове питання нашої розмови: ти хочеш поїхати в Пе¬ру шукати Паїтіті?
—Таке питаєш, чувак! Звісно, хочу!
—Тоді ти маєш попередити америкоса. — Від Ропстена, де живе Янів дядько, рукою подати до Берґшамри, прикинув Семен. У найгір¬шому випадку чех може рвонути бігом і все одно примчить швидше за українця. — Підривай свою гепу і вперед — рятуй нашу поїздку.
—Тільки я не вдома, старий. Я біля Сканстула1.
—От, бляха, невезуха. — Сьома почав лаятися, що зазвичай тра-плялося з ним рідко. Він відновив у пам’яті карту стокгольмського ме¬тро, вираховуючи, скільки станцій від метро «Сканстул» до «Берґ¬шамри». Менше, ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на Т-Централен Яну доведеться пересідати із зеленої на червону гіл¬ку, через що (враховуючи чималий інтервал, із яким курсують потяги у вечірні години) чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. Це не підходить, але... іншого варіанту наразі немає. – Як далеко ти від метро?
—П’ять хвилин ходу, — швидко відказав чех. — Та це не має зна¬чення, я на колесах.
—Ти на велику?
—Ага.
—О! Скільки знадобиться часу, щоб дістатися будинку на Берґ- шамрі?
Секунд п’ять чех обмірковував маршрут.
—Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі як Армстронґ.
—Тоді крути їх, Яне. Крути їх як два Армстронги, щоб очі на лоба повилазили.
—Стривай, а що мені сказати Грему? Типу, чувак, не трахай Са-томі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей на дорозі, я приїду за лічені хвилини до появи українця.
—їдь! — крикнув у трубку Семен. — За півгодини я щось приду-маю. — І припинив розмову.
Сьома тинявся по «Kista Galleria», забрів у спортивний бутік, але думки витали далеко від того місця, де він перебуває. Через десяті» хвилин він усвідомив, що вчинив нерозумно: якщо їхати не на метро, то «Kista Galleria» ближче до Берґшмари, ніж Сканстул. Йому слід було їхати самому! Хлопець вибіг із торговельного центру і помчав до стоянки таксі. Не пожалкувавши трьохсот крон, вирішив їхати в Берґ- шамру наввипередки Янові.
1 Сканстул -— станція метро, а також район довкола неї в південній частині Сток гольма.
іУ цей час Левко викотився з поїзда метро на найнижчому рівні стан¬ції Т-Централен1 і піднявся на рівень вище, чекаючи потяга, що пря¬мував до «Morby centrum», кінцевої станції на одній з «червоних» гі¬лок метрополітену.
