Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
І вокзали, і греблі, і припнуті клопотами шиферні хвилі дахів гинули в мареві — одне чекання було постійним; Сергій, і без того нахрапистий, по людях втратив решту сорому, навчився від хвіртки гукати «хазяйка! хазяїн!», дивитись, чи не летить відв’язаний собачисько, ступати на золоте під вишневого падолисту подвір’я, між залапаних фотокарток в альбомах, в целофанових кульках вибирати найбільш чіткі знімки, бажано паспортні, і на прощання просити декілька вохристих троянд — вірив у зустріч і ждав, коли піднесе Валі букет, загорнутий районною газетою. Зав’ялі квіти не викидав, а, знайшовши затінену бузиною криницю на безлюдному седищі, залишав у повному відрі і вкотре думав, «невже, крім пусток, нема для любові місця». Осінь дихала вокзальним смородом хлорки, а Валі не було скраю площі з безхрестою, обладнаною під будинок піонерів, церквою та школою на узгірку над річкою, не було в іржавій пилюці на пропахлому динями, бензином і кінським потом базарі, не було на окраїнних вулицях: там підсвинкуватий дядьора, заникавши на горищі змійовик, світив матнею галіфе, злазив на подвір’я і догідливо озирав папку під пахвою цибатої постаті, а над буряковими жмаками за гноєм роїлись оси, там, долонею змівши з лавочки зелене кришиво для качок, бабця радісно божилась на чоловіка в шкірянці, «це ж вугля таки завезуть», там розгублена тітка защіпала ізсередини двері і виглядала з-за фіранки на стриженого заброду, боялась податків, там розлючена молодиця мила в тазику ноги, розгиналася й гріла посмішку об букетний вогонь, і доля виводила його неушкодженим з лихих пригод, ніби чекала, «нехай настільки повірить в свою береженість, що над прірвою самовпевнення забуде страх, знахабніє й загине». До сверблячки нашпигані трояндами долоні студились квартою молока, груди піснею терпли, «гей, долиною, гей широкою козаки йдуть», але не тішило, як спочатку привілля: хоч норцюй з голокамінного берега в глиб осінньої течії, хоч на палубі «Ракети» потягуй пиво, дивись, як пластається дим по воді, рибалки на кам’яних вимостках застібають повстяні куртки, а вітер від скель несе лавровий дух юшки і на колінах рве обгортку букета, хоч на дивані порожнього номера дотягуйсь до склянки, стеж за грою мошви за вікном і згадуй серпневу сутінь, музик, що пробували зіграти під чортовим колесом білий вальс, хоч спи як убитий.
Якогось вечора в готелі Сергій стрів напарника, прозваного Аналгіном, колишнього жокея і «дипломатичного працівника» — у шістдесяті роки возив з Москви до Ростова два дипломати безрозмірних шкарпеток, по червінцю за пару — колишнього таксиста і санітара в психіатричній лікарні; ящик сухого вина холов у заліпленій етикетками ванні, а приятель, сидячи на столі, шматував жирну тараню і облизував пальці, «оно повістку до воєнкомату привіз, ну за здоров’я малоп’ющих», Сергій голкою видлубав з пальця шип троянди, а холодна заграва іржавіла на капшуку павутини над горішньою шибкою, на офіційному клапті паперу і консервній бляшанці з недопалками на підвіконні; приятель згриз корка на новій пляшці і пропаленою сигаретами шторою витер на вусах вино, що пішло йому носом, «ну як, хрести дають лурики?», це означало, «замовники дають фотографії на збільшення?», Сергій дакнув і, цураючись своєї хмільної відвертості, одів свіжу сорочку й поплівся в багряний задимлений смерк над провулками: на обмілину річки з розсохлого мосту сіялось за машинами ледаче порохно, і прип’ятий линвою човен шарпався на стрімнину, і дрібна налякана щукою плотвичка грала на перекаті, а на чийомусь дворі мати з відра розкидала тирсу, батько втрамбовував її товкачкою і пах живицею сосновий лапник, яким дівчатко обтикувало стіни шалаша на вечоринку; згодом поближчало зітхання гармошки і дзвін мідних брязкалець бубона, ватага з каністри пригостила Сергія схожим на молозиво домашнім пивом та й врізала польку, увернувши на нове подвір’я, «батько-мати просили і я прошу», ніч обзивалася тугим вжиканням молока до дійниць, розправляв крила Чумацький Шлях, «подамся додому, вечоринку згуляю, під ранок батько обмакогонить ручною машинкою, два роки все згоять», тоді уперше зненавидів цей пошук, пам’ятаючи своє безсилля чинити інакше і знаючи, що до кінця днів однаково на честь його безрідного смутку жовтітиме заздравне вино чужих вікон і підвітрена сукня кайми горизонту недосяжно сліпитиме зір по той бік води; в кімнаті, наквакавшись до впаду, Аналгін прилип щокою до мокрого столу, хропів і розфиркував луску в цигарковому попелі.
Зранку на площі чекав автобуса, коли з церкви, штовхаючись на паперті, вискакували після дзвінка піонери; з указкою в журналі пристояла на сходах Валя і почула вицок набойок на каблуках своїх туфликів, покидаючи дітлашню, котра, замахуючись ранцями, вже гасала між каштанів по сквері, «який змарнілий, лікті стовбурчаться з кишень шкірянки, бант на гітарі геть полиняв, милий мій, куди поспішаєш?», радість гасла в розгубленні, «забула ім’я його, як, як же…», хлопець відчув на щоках долоні, які відкинули його голову назад, вдихнув запах обкрейдяних пальців, і Валі згадалось його серпневе ім’я, «лежала в лікарні з донькою, сестра переказувала? який там чоловік? лікується в елтепе, ти надовго? запиши адресу, з мамою живу, вона набожна, кінець світу щодня пророкує», калатнув дзвоник, а діти ще жбурляли каштанами і, задкуючи до школи, затулялись портфелями, буцім щитами; крізь запилюжене вікно автобуса Сергій побачив світ у поминальному бурштині: тінь від купола залатує безлисті крони, кущ полину на камені і закрут ріки, а молода вчителька ловить учнів за лікті побіля шкільних дверей і змушує обстукувати ноги об шкрабачку, журналом затуляючись від куряви з площі.
Після комісії кустобровий, чисто голений воєнком звістив про спецнабір і широко повів рукою на облямований лаврами з жовтої позлітки стенд земляків-інтернаціоналістів, позіхнув і кашкетом прикрив заїду на губах, «відправка через два дні, при собі імєть зубну щітку, труси, ложку, кружку і ні грама спиртного». Отримавши півтори сотні за зібрані фотокартки, Сергій махнув на поїздку додому, накупив шоколадних зайців і три пляшки золотистого шампанського, потім на задньому сидінні автобуса вітер зітхав голосами близьких і рідних людей, «ніч на баяні грав би і не хмелів — синоню, чом сиротиш себе?», чувся нагніваний шепіт Павла, «за північ своїм ключем відімкнули б клуба і серед гурту на шахівниці, мов на підносі, я носив би голубці і рибні котлети, і чужосельний набрід прикладався б до слоїка», зітхав Микола, підборіддям торкаючи виріз сорочки, «на горищі помовчали б за самоваром; Галя назвалась мені дружиною, знаєш, нє?» — Сергій хотів закричати, проте і в сні зашморг відчаю стискав так, що невиплаканий біль судомився в грудях, а Валя, чекаючи його в літній кухні, вологим рушником обтерла кавуна і слухала, коли дзенькне на брамі защіпка і охриплий за день собака закігтить втоптану землю. Донька дрімала з матір’ю в хаті, позолоченій лампадним відблиском на крайніх шибках; Валя попередила матір, що спатиме в кухні, «свят, свят, свят, відхворіла недавно і знову гріх на душу береш», «ну мам, ну дитина ж слухає», «заміж іди, а вигулюватись та викохуватись минула пора», стояла духмяність виноградного вина, що в сулії при теплому боці плити гнало трубкою бражне повітря, яке збульбашувало воду в банці, «забула шлюб і відразу до чоловіків опісля розлучення, вугрі на потилицях і присліплені очі базарних грузинів, по класі дитячий сміх: ви когось любите, ну скажіть? та за вами встигнеш хіба; проте інакша від тих, що, знаючи чоловічу слабину, спершу піддакують, а потім цапки стають проти ревності; нелукава і милосердна, може, тільки довіру відчахнула самотина і знаття, що не знайти для дитини лагіднішого батька, і літа за новими хворобами несуть старість без привітного слова». Заколисливий грай молодого вина і скрип віконниці схиляли руки на стіл, а голову на долоні, і десь копитами по галявині притупував світляків кінь золотої масті, чорти, звісивши ноги на коньку хати, сивіли від нетерплячки, і домовик, запаморочений рутою, заліз до ластів’ячого кубла і зап’ястком тер очі, щоб не проспати мить любощів, і русалки піднімали з виру купальські вінки і запалювали гноти свіч іскрами, які вичесували з волосся підковами втоплених по відлизі коней, в горідчику ляки танцювали гопака, і оживали букети троянд по сухих уже відрах, і відьми нарум’янювалися пелюстками.
