Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Потім знову копає картоплю.
Пустельнішає город — і все більше заповнюється погріб. В одному кутку лежать гарбузи, біля них — буряки, морква, і під самісіньку стелю сягає гора картоплі. Стоять діжки з квашеною капустою, з яблуками, з огірками, з помідорами. І над усіма запахами панує дух кропу, яким перекладено огірки, і трохи слабший — запах шабельних листків хрону, який також упокоївся в діжці поміж огірків. В окремій діжці квасяться яблука, і поступово їхній розсіл усе міцнішає, різкувато-холодно стріляє в ніс, коли нагнешся над кружками. Ще в іншій діжці — засолена риба: коропці, краснопірки та карасі. Її можна їсти сирою, так, як споживають оселедці, а можна добре вимочити й смажити, — тоді вона схожа на свіжу. Лежать біля діжок із солінням тверді та дзвінкі головки капусти, і, коли торкнешся до котрої, листя невдоволено, ніби аж погрозливо порипує. Причаїлася, задрімала редька. Біліють довгі й кістляві корені хрону, викопані з тою думкою, що нічого не пропаде, все згодиться, а біля хрону — розлаписте листя петрушки, і також біліє розгалужене, худе корінняччя. А на поличці, у земляній ніші, неодмінно ж стоїть кілька баночок маринованих білих грибів, складених шапками догори, залитих оцтом, переварених з корінням, перцем і лавровим листом. Приємно вскочити у погріб глибокої осені або зимою, коли за нещільно причиненими дверима мете й мете, приємно встромити руку в крижаний розсіл і, тремтячи від холоду та від насолоди, їсти хрумкий огірок; так само приємно знайти поміж картоплею антонівське яблуко і, жадібно впиваючись зубами в його воскову жовтизну, відчувати в роті пахучий сік, вловлювати ледь чутний аромат осіннього саду.
Восени і зимою — женяться в селі. Той, на кого й не подумав би, що він кине своє парубкування, більше схоже на бурлакування, жениться, і несподівано для всіх бере геть зовсім молоденьку дівчинку, тиху, неголосисту, гарних батьків; а той, що ніколи і не танцював у клубі — боявся до дівчини підійти, сватається раптом до вдови, та ще з однією дитиною або й двома, й влаштовує таке весілля, що й заводський духовий оркестр два дні підряд грає, і п’ють від однієї суботи до другої. Дівчата ходять попід руки, та все гурмами, ходять у нових яскравих хустках, всі позабризкувані густим рум’янцем, дружно лузають перепряжене насіння, голосно й безжурно сміються, самі зачіпають хлопців, а ввечері клуб наче аж розсідається на боки від молодого реготу та від колосистого світла, яке густим сніп’ям вивалюється в темінь з вікон, з дверей. Розходяться по хатах пізно, і ще довго чути, як ті голоси віддаляються на ближній куток, а ті — на дальній, як зненацька котрийсь парубок скрикне лунко біля поля, а йому відповість хтось аж із-за цвинтаря. А потім западає тиша, ніч глибшає, і з її дна можна примітити лише примружене око зірки, яка зазирає вниз. Глибоко затонуло село, глибоко опустились дерева й вулиці, на самісінькому дні ночі живе людина, припадаючи вустами до клаптика землі, п’ючи з неї силу, беручи підтримку.
Смачно готує в цю пору мати. Як вона ворожить над борщем! Встає ще вдосвіта, чистить і промиває буряки, шаткує їх, нарізає картоплі, січе ножем капусту. Всього потроху добавляє в горщик — і помідор, і петрушки, і цибулину, і стручок перцю, і листок лаврового листя. А м’ясо кладе з кісткою, а кістка щоб була з мозком, а коли засмачує — то неодмінно старається затовкти старим салом, щоб чулось. Ну й борщ тоді виходить — такий, що, поки дочекаєшся, язик ладен проковтнути. Любить мати варити і всілякі капусняки — з грибами й без грибів, з кашею і без каші, а про різні юшки й казати нема чого. Особливо любить готувати юшку з риби — тато приносить йоржів та окунів, чистить сам на тертушці, а мати доводить усе до пуття, заливаючи водою та заправляючи спеціями. Не обходиться і без юшки з грибними вушками, яку мати навчилась варити ще від баби Килини — жила ж тоді біля лісу, завжди на хазяйстві водились і підберезники, і маслюки, і рижики! Іноді — коли матері захочеться зробити для всіх приємну несподіванку — зготує качку. Так, що ніхто й не побачить, заріже її ранесенько, начинить яблуками, зашиє, покладе на сковороду, смажить, поливаючи жиром, що витоплюється з неї. Цілий день тоді в хаті пахне припеченим солодом розімлілих яблук, цілий день тоді батько ходить добріший, ніж будь-коли, усміхнений не на лиці, а зсередини. Звичайно, перш ніж їсти качку, на неї треба добре надивитись, треба натішитись, намилуватись, а потім уже їсти, повільно пережовуючи, смакуючи кожною волокниною, обсмоктуючи не тільки кісточки, а й пальці.
А, бувало, прокинешся вранці — надворі вже біло, сніжок сіється й сіється. На стріхах — накривала, на городах — полотна, на кущах — шматки марлі. Усе, ще недавно таке заболочене й похмуре, раптом полегшало, повеселішало. Добре пройтись по першому сніжку. Ген уже хтось на санях проїхав, проклавши перший слід та присипавши його золотою соломою. Біля ставу на самісінькому вершечку калини зоріє кетяг, і горобці чубляться навколо нього, затівають цвірінькливу колотнечу. Через лід подалась якась дівчина, і її голуба хустина видніє звіддалік великою пелюсткою, що прикрила її голову. Зазирнеш в ополонку — і плесне тобі в лице чи то димок од води, чи то пара невистиглого ставу. І поля на тому березі білі, аж зливаються з молочним обрієм.
Зустріне біля цвинтаря дядько, з дикувато-жвавими, аж наче шаленими очима, й поспитає:
— Не бачив, куди він побіг?
— Та хто?
— Заєць!
— А де він біг?
— З-під ніг вискочив, як покотиться, як покотиться! Потім став — і на мене дивиться. Я до нього йду, а він дивиться. Ех, думаю, нема тебе чим ударити. Простягую руку, а він як дремене.
— Не бачив.
— Розвелось їх стільки, що ніякої хвороби не бояться. Оце буде зима цього року зі снігом, з морозами, то вони ночуватимуть і днюватимуть у селі, все дерево в садках пообгризають.
— Та що ви говорите, дядьку!..
— Хрест святий, не гріх, що забожусь, — усе погризуть. Бо ніхто їх не стріляє, собаками не травить. Е-ех! Була б у мене рушниця, то хіба б він од мене втік?.. Став — і дивиться!.. Та ще ж як дивиться, зараза! Неначе кепкує з мене, насміхається!..
Увечері сніги синішають і синішають. Поволеньки загусають сутінки над полями, поволі встоюються в селі, по садках та городах. Міцнішає мороз, сніг іскристішає, од нього йде студений пах. З-поміж того студеного паху ледь-ледь прокльовується забутий запах кропу. Бентежить спомини, зворушує, і вже вдихаєш повітря на повні груди…
А може, й не витає над зимовим городом запах кропу, а може, то тільки здається, бо дуже кортить його вловити…
1969 р.
Євген Пашковський
народився 19 листопада 1962
Євген Пашковський (19.11.62) народився на Житомирщині, на станції Разіне («маленька станція, дві горішини й поле проти вікна, за кожним поїздом дзенькіт шибки»). Навчався в індустріальному технікумі та педінституті. А ще, починаючи від 1979-го, протягом наступного десятиріччя в його житті були «праця монтажником на будівництві, короткочасне шахтарювання, метробудівство, асфальтівництво, підпрацьовування вантажником на різних складах, солдатчина… мандрівне, вільне заробітчанство… весь Південь Росії, Башкирія, Урал, Кавказ…» Кілька романів (і Шевченківська премія за роман «Щоденний жезл»), кілька книжок есеїстики (і премія фундації д-ра М. Дем’яніва «Свобода і мир для України»).
Мабуть, не випадково одною із найголовніших тем його прози, не показово інтелектуальної, а благоговійно хтонічної, інтуїтивної, органічної, у чомусь безнадійно романтичної і патріархальної (хоча він буває і ніцшеанцем, і екзистенціалістом, і глибоким містиком), є дорога душі, іноді спасенної, але частіше блудної, наверненої чи убієнної, — ніби у своїх мандрах далеко від дому Женя збагнув, що є серце, зрозумів, чим воно живе і чого хоче. А відтак сюжети, події, характери, попри те, що вони виписані цілком по-літературному, виважено і майстерно, у нього підпорядковані вищій, етичній меті. Пашковський не моралізує, але читач відчуває в його текстах особливу, наскрізну і водночас глибоко приховану правду; чесно проживши романи «Осінь для Ангела», «Свято», «Вовча зоря», «Безодня», читач усвідомлює, що нелюдяність страшніша, ніж смерть; вона — марнота.
