Кінець Вічності - Азимов Айзек (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗

Айзек Азімов

Кінець Вічності

Розділ І

ТЕХНІК

Ендрю Харлан увійшов у капсулу. Вона була ідеально кругла й містилася всередині вертикальної шахти з нечастих вузьких штаб, які щільно облягали капсулу й тьмяно поблискували в непрозірному серпанку за шість футів над головою Харлана. Він увімкнув пульт управління й плавно натис на пусковий важіль.

Капсула не зворухнулася.

Харлан на інше й не сподівався. Він знав, що капсула й не повинна була рухатися — ні вгору, ні вниз, ні ліворуч, ні праворуч, ні вперед, ні назад. Однак проміжки між штабами мовби розтанули, перетворилися на сіру пелену, хоч і тверду на дотик, але все-таки нематеріальну. Харлан відчув холодок у шлунку, легке запаморочення й за цими ознаками збагнув, що капсула разом з ним і всім своїм спорядженням стрімко мчить у майбутнє крізь Вічність.

Він увійшов у капсулу в 575-му Сторіччі, куди два роки тому його призначили на роботу. Досі 575-е Сторіччя було найвіддаленішою точкою майбутнього, до якої йому доводилося подорожувати. Тепер він прямує в 2456-е Сторіччя.

За звичайних обставин він просто не повірив би, що таке можливе. Його рідне 95-е Сторіччя залишилося далеко в минулому. То було Сторіччя патріархальних звичаїв, у якому суворо заборонялася атомна енергія, дерево використовувалося як будівельний матеріал, а різноманітні напої експортувалися в найближчі Сторіччя в обмін на насіння конюшини. Хоча Харлан не був у 95-му Сторіччі відтоді як у свої п’ятнадцять років став Учнем і пройшов спеціальну підготовку, його не полишала туга за рідною «домівкою». Між 95-м Сторіччям, у якому він народився, і 2456-м пролягло майже двісті сорок тисяч років, а це неабияка відстань навіть для загартованого Вічного.

Атож, за звичайних обставин таке здалося б неймовірним.

Однак тепер у Харлана був не той настрій, щоб удаватися до абстрактних розумувань. Перфострічки немов поважчали в кишенях, а плани каменем налягли на серце. Думки Харлана скував страх, душу полонили тривога й збентеження.

Руки самі потяглися до пульта управління, відтак капсула зупинилася в потрібному Сторіччі.

Дивно, що Технік міг відчувати тривогу й хвилювання. Харлан згадав слова Наставника Ярроу: «Спокій для Техніка — понад усе. Здійснювана ним Зміна Реальності може відбитися на долях п’ятдесяти мільярдів людей. Мільйон, а то й більше з-поміж них можуть так змінитися, що їх доведеться сприймати як зовсім нові особистості. За цих умов емоційний характер стає перешкодою».

Намагаючись викинути з пам’яті сухий голос Наставника, Харлан різко мотнув головою. Тоді він і гадки не мав, що стане талановитим Техніком. І все-таки він хвилювався. Не за всіх п’ятдесят мільярдів людей, ні. Чого раптом його мають хвилювати долі п’ятдесяти мільярдів жителів Часу? Лише одна людина існувала для нього в усіх Сторіччях. Одна-однісінька.

Харлан помітив, що капсула зупинилась, але він на якусь хвилю затримався в ній, аби зібрати думки, опанувати себе, як і належить Технікові, і вийшов назовні. Капсула, що її він покинув, ясна річ, була вже не та, в яку він увійшов, — вона тепер складалася з інших атомів. Як і всіх Вічних, це не турбувало Харлана. То тільки Учні й новоприбульці до Вічності вбачають у подорожі в Часі щось містичне.

Він знову зупинився біля безмежно тонкої завіси, яка не була ні Простором, ні Часом і відділяла його зараз як від Вічності, так і від звичайного Часу.

По той бік завіси лежав зовсім невідомий йому Сектор Вічності. Звичайно, він дещо знав про цей Сектор із Часового Довідника. Та Довідник не замінить особистого враження, і Харлан внутрішньо готувався до будь-яких пригод та несподіванок.

Він настроїв прилади управління на вхід у Вічність (річ зовсім проста, набагато складніше було увійти в Час) і ступив крок уперед, крізь завісу. Нараз сліпуче світло вдарило в очі, він мимоволі примружився і прикрив повіки долонями.

Перед ним стояв якийсь чоловік. Спочатку Харлан, осліплений яскравим світлом, побачив тільки невиразні обриси його обличчя.

— Я Соціолог Кантор Вой, — сказав незнайомий. — А ви, здається, Технік Харлан?

Харлан кивнув головою.

— Побий його Час! — вигукнув він. — Невже ця ілюмінація не вимикається?

— Ви маєте на увазі молекулярні плівки? — поблажливим тоном запитав Кантор Вой, огледівшись довкола.

— Атож, — роздратовано відповів Харлан. Довідник згадував про них, але нічого не повідомляв про це скажене світло.

Харлан розумів, що його роздратування має свої причини. У 2456-му Сторіччі, як і в більшості інших Часів, цивілізація грунтувалася на використанні речовини. Отже, з самого початку Харлан мав підстави сподіватися на схожість цього Сторіччя з уже знайомим йому світом. Тут можна було не боятися зустріти незрозумілі (для людини, яка народилася в матеріальному сторіччі) енергетичні завихрення 300-го або силові поля 600-го. У 2456-му Сторіччі з речовини виготовлялося все — від стін до цвяхів.

Зрозуміло, що речовина від речовини різниться, хоча людина з енергетичного Сторіччя, мабуть, не погодилася б із цим твердженням. Бо для неї будь-яка речовина була чимось грубим, важким і варварським. Але Харлан народився у матеріальному Сторіччі й для нього речовина — це дерево, метал (легкий чи важкий), пластик, силікат, бетон, шкіра тощо.

Але щоб речовина складалася із самих дзеркал!

Отаке було його перше враження від 2456-го. Кожна поверхня сяяла, віддзеркалюючи світло. Створювалася ілюзія суцільної дзеркальної гладіні. Куди не глянь, скрізь виднілися численні відображення Соціолога Воя, самого Харлана і всього, що було довкола. Ефект молекулярних плівок! Від цієї строкатої плутанини аж нудило.

— Даруйте, — сказав Вой, — але такий вже звичай Сторіччя, а наш Сектор намагається запозичити все, що практичне. Не хвилюйтеся, незабаром і ви звикнете.

Вой швидко підійшов до пульта, наступаючи на підошви іншому Вою, своєму відображенню, яке повторювало вниз головою кожен крок Соціолога, і повернув волосок індикатора по спіральній шкалі вниз.

Яскраве світло пригасло, дзеркальні відбиття зникли. Харлану полегшало на душі.

— А тепер ходімо зі мною, — сказав Вой.

Харлан рушив за ним порожніми коридорами, де ще хвилину тому панував хаос сліпучого світла й численних відображень. Вони піднялися нагору пандусом і через передпокій увійшли до кабінету Воя.

Під час своєї короткої подорожі вони не зустріли жодної живої душі. Люди уникали Техніків, і Харлан так звик до цього, що коли б устиг побачити, як десь квапливо ховається людська постать, він би здивувався. Сумніву не було: порожні коридори свідчили, що звістка про прибуття Техніка облетіла весь Сектор. Навіть Вой тримався трохи оддалік і миттю відсахнувся, коли Харлан ненароком зачепив долонею його рукав.

Харланові стало гірко на душі, й це відчуття прикро вразило його. Він гадав, що душа його зашкарубла, вкрилася грубою корою і стала невразлива для таких уколів. Та коли кора та потоншала, то причина могла бути тільки одна: Нойс!

Соціолог Кантор Вой нахилився до Техніка, й це могло б здатися знаком приязності; проте Харлан машинально відзначив про себе, що обох їх розділяє доволі довгий стіл.

— Мені приємно, — почав Вой, — що такий відомий Технік, як ви, зацікавився нашою невеличкою проблемою.

— Авжеж, деякі аспекти цієї проблеми викликають зацікавлення, — відповів Харлан байдужим, безстороннім голосом. (А чи справді голос його був байдужий і безсторонній? Чи його справжні мотиви, його провина не проступають у нього на чолі крапельками холодного поту?) Харлан дістав із внутрішньої кишені згорнуту перфострічку із закодованим проектом Зміни Реальності. Це був той самий примірник, що його Харлан надіслав місяць тому на розгляд Ради Часів. Завдяки близьким стосункам між ним і Старшим Обчислювачем Твіселом (з самим Твіселом!) Харланові вдалося одержати проект без будь-якої мороки. Але перш ніж розгорнути перфострічку на столі, де вона мала триматися під дією слабкого парамагнітного поля, Харлан на якусь мить завагався.